COVID-19: чи потрібний Україні локдаун?

Уряд перебуває у дуже складній та суперечливій ситуації. З одного боку йому ніхто не висуває претензій з приводу щоденних втрат, які уже сягнули трьохсот на добу. Наприклад, нещодавня загибель чотирьох морських піхотинців викликала куди більший резонанс у суспільстві, ніж сотні смертей від COVID. З іншого боку урядовий квартал постійно турбує «вулиця» як тільки влада починає закривати базари, магазини, перукарні, обмежувати рух транспорту.

Тобто треба розуміти, що такий вимушений крок як локдаун ніяк не додасть популярності владі, життя якої тримається виключно на підтримці громадян. Тому можна зробити припущення, що жертвуючи рейтингами влада намагається захистити ті 10% населення, яке є вразливим і страждає від пандемії, втрачаючи рідних, або зазнаючи серйозних матеріальних втрат пов’язаних з лікуванням.

Однак благі наміри часто мають зворотній ефект. Передусім тактика локдаунів вимагає ясності щодо розуміння перспектив уникнення контакту з вірусом та/або отримання антидоту у вигляді вакцини. А також локдауни вимагають матеріальних ресурсів у вигляді накопичень, наприклад, у Фонді національного добробуту.

Станом на сьогодні ми можемо впевнено сказати, що вірус мало чутливий до сонячних променів та морозного повітря, а індивідуальні засоби захисту є малоефективними. А це означає, що рано чи пізно всім доведеться з ним проконтактувати. Очікування вакцин також не відкриває перспективи для вичікувальної тактики. Сьогодні ми уже розуміє, що якщо Україна отримає якісь вакцини, то це буде невчасно, їх буде мало і вони з великою ймовірністю будуть малоефективні. Також у держави нема коштів виплачувати матеріальну допомогу непрацюючим суб’єктам підприємницької діяльності, і безвідсоткові кредити тут виглядають як знущання та неадекватність. Тому примусовий параліч економічного та суспільного життя у цій ситуації виглядає лише як відтермінування смертей для вразливих категорій, але з матеріальними втратами та порушенням конституційних прав і свобод громадян, що у недалекій перспективі позначиться на здоров’ї, тільки уже всіх людей.

У ситуації, що склалася потрібно визнати, що життя і здоров’я громадян, які захворіють на коронавірусну інфекцію залежатиме в основному від лікувальних заходів, а не від профілактичних та протиепідемічних. Тобто від ефективної роботи стаціонарів та поліклінік. А це вимагає матеріальних ресурсів, які потрібні для підтримання роботи існуючих кадрів, залучення та навчання нових кадрів, забезпечення обладнанням та медикаментами. Матеріальні ресурси може дати виключно економічна активність громадян.

Також не витримує критики такий аргумент на користь локдауну як перевантаження системи охорони здоров’я та її колапс. По-перше, забезпечення киснем та сучасними формами його подачі аж ніяк не можна назвати непідйомними високотехнологічними вимогами. По-друге, кадрове забезпечення залежить виключно від фінансового, яке надходить від працюючої економіки. По-третє, якщо система охорони здоров’я за рік не приведена у відповідність до потреб, то виникає питання – чому цього не зроблено, і чому це донині є предметом спекуляцій. Якщо трамвайно-тролейбусне депо матиме три одиниці транспорту (два тролейбуси та один трамвай), то його перевантажить будь-який пасажиропотік сучасного міста.

Окремо у контексті перевантаження слід розглянути перевантаження внаслідок проведення непотрібних, половинчастих, ірраціональних та хаотичних дій, які виснажують як фінансові, так і людські ресурси. Наприклад, під час пандемії, викликаної респіраторними вірусами, нема ніякої доцільності проводити масове ПЛР-тестування. Такого ніколи не було в сезони перевищення епідпорогу по ГРВІ та грипу. Це марне витрачання грошей. Діагностика ПЛР потрібна не для госпіталізації в стаціонар, коли людина задихається і помирає, її й так зобов’язані госпіталізувати, ПЛР потрібний для епідросслідування, яке проводиться з метою відшуковування та локалізації вогнища інфекції. Такі заходи доцільні при спалах холери, малярії, тифу тощо, але не при десятках тисяч випадків захворювання, які, де-факто, ми мали уже в жовтні минулого року. ПЛР-діагностика мала сенс хіба в лікарнях для вчасного виявлення фактів зараження серед медперсоналу, й те на ранніх етапах розгортання епідемії. Тому навіть за наявності штату снепідслужби двадцятирічної давності проводити розслідування було б неможливо фізично, не кажучи уже про нинішній стан справ – коли вся санепідслужба представлена однією особою – головним державним лікарем Віктором Ляшко. Ніхто у вогнища грипу та ГРВІ ніколи не виходив, нічого не розслідував і не ізолював контактних. Чекали перевищення епідпорогу і закривали на двотижневий карантин навчальні заклади.

Отже, виникає питання – для чого витрачати державні та приватні кошти на ПЛР?, – якщо їх можна використати на лікування та оплату праці лікарів стаціонару, покладаючись на діагностику за клінічними ознаками хвороби, або сприймаючи будь-яке ГРВІ за коронавірусну інфекцію «за замовчуванням». Для чого проводити ПЛР, якщо ви не можете ізолювати громадянина, і не просто компенсувати йому утримання «під вартою», а банально прогодувати? Те ж стосується з дослідженням КТ – дорогим та шкідливим. Цим перелік непотрібних дій не вичерпується. Взагалі, українські чиновники можуть перевантажити не одну систему охорони здоров’я.

Висновки

На сьогодні більшість фахівців сходиться на думці про невідворотність набуття колективного імунітету переважно у природний спосіб шляхом додаткових смертей. Хтось говорить про 50 тис, хтось про 100 тис.

Зменшити кількість померлих можна лише на госпітальному етапі раціональним та ефективним витрачанням як державних, так і приватних грошей. На догоспітальному етапі потрібна адресна допомога особам, які вирішили самоізолюватися до покращення епідеміологічної ситуації, з боку соціальних служб та навчених волонтерів. Їх робота полягатиме у забезпечені вразливих категорій людей продуктами харчування, медикаментами, оплатою поточних рахунків тощо. Але для цього потрібні ресурси, які може надати виключно працююча економіка. Локдаун і даній ситуації буде не лише не ефективним, але й шкідливим.