Туристів селять у печери

У Туреччині вірять, що блакитні очі зурочуютьДля в'їзду в Туреччину треба мати негативний ПЛР-тест на коронавірус. Оригінал із мокрою печаткою в перекладі англійською перевіряють в аеропорту. Через Covid-19 у країні діє комендантська година. Після 20:00 на вулиці можуть бути лише іноземці або місцеві, які працюють. Всюди потрібно носити маски.Готелі, що отримали сертифікат про дотримання протиепідемічних заходів, працюють. Хостели зачинені.Поселяємось у готелі Wyndham Grand Kayseri. Тут, у місті Кайсері, живуть 1,3 млн людей. Місцеві – консервативні й побожні. Багато жінок носять мусульманське вбрання. Безліч мечетей. Звідусіль чути азан – заклик до молитви. До туристів ставляться стримано.Кайсері розташоване за 25 кілометрів від підніжжя згаслого вулкану Ерджіяс. Сюди приїжджа­ють на гірськолижний відпочинок. Облаштовані 34 траси різної складності загальною протяжністю 102 кілометри. Сервіс наближений до європейського, ціни нижчі.У середмісті збереглася фортеця часів турків-сельджуків. Одразу за нею базар. Багато точок із ковбасними виробами – Кайсері славиться м'ясною продукцією. Центральні ряди відповідають найкращим традиціям Сходу – ятки зі спеціями, турецькими солодощами, шовковими шарфами, сувенірами з етнічною символікою та цитатами з Корану, написаними арабською графікою (до 1928 року в Туреччині використовували арабський алфавіт. Перший президент Туреччини Мустафа Кемаль Ататюрк перевів писемність на латинку. – Країна).Проходимо повз квітковий магазин. Біля нього на тротуарі формують великий вінок із живих квітів. Нагадує похоронний.– Дівчата, дивіться, у когось весілля! – каже наш гід. Пояснює, що такими композиціями прикрашають машини молодят.На базарі цілий квартал виробів із золота. У турків була традиція, що наречений перед весіллям мав купити стільки золота, скільки важить майбутня дружина. Гід каже, що дехто досі дотримується цього звичаю.Майже всюди на базарі можна розрахуватися банківською картою. Мало продавців говорять англійською. Трапився один, який знав українською "ласкаво просимо" і "дякую". Суми набирають на калькуляторі. Можна сторгувати ледь не третину.У Кайсері варто спробувати тулубму – солодощі з прісного тіста, порізаного шматками по 5 сантиметрів. Їх обсмажують до золотистого кольору. Обов'язково запропонують турецькі манти. Ті більше нагадують мініатюрні равіолі, вп'ятеро менші за класичні. А також – ягламу, її часто називають турецькою лазаньєю.Увечері з Кайсері переїжджаємо за 70 кілометрів у Каппадокію. Це ­неофіційна назва провінції Невшехір, Центральна Анатолія. Славиться печерними поселеннями. Перші з'явилися у І тисячолітті до нашої ери. Через відсутність деревини та інших будівельних матеріалів люди видовбували житло у скелях. Гори там із м'якого вулканічного туфу – легко піддаються обробці. У разі контакту з повітрям порода твердне. По всій Каппадокії гори пронизані цими печерами. Історичну цінність мають лише збережені скельні церкви чи монастирі. У багатьох печерах облаштовують готелі. Ціни стартують від 700 гривень за ніч.Поселяємось у скельному готелі Yunak. Він складається із грецького особняка ХІХ століття та номерів у печерах V століття. Ввечері скеля підсвічується. На одному з виступів вирізьблене вишкірене обличчя з зубами. Номери просторі. У кожному вікно, яке майже не пропускає денного світла. Встановлена тепла підлога. Інтер'єр в османському стилі. Усі меблі – старовинні.Печерні стіни місцями вкриті жовтими плямами від води. Камінь поглинає звуки, тому у приміщенні тихо. Відчутний легкий запах вапняку чи вологого каменю. Приглушене світло додає моторошності, химерні тіні падають на поверхні. Ночувати самій страшнувато, тому світла не вимикаю. Не полишають думки, що протягом півтора тисячоліття в цій печері жили сотні людей, певно, стільки ж померли.Прокидаємось о 5:40. На нас чекає політ на повітряній кулі. Це головна розвага в Каппадокії. Щороку понад 600 тисяч туристів літають на кулях над Долиною кохання.Це можна зробити тільки в безвітряну та бездощову погоду. Нам пощастило. Тиждень до цього польоти скасовували. Через попит у доковідний час дату бронювали за три місяці. Найкращий сезон – квітень-травень і вересень-жовтень, коли не спекотно й не холодно.З готелю забирає трансфер фірми, в якій замовили політ. Це входить у вартість. Ціни коливаються від 80 до 150 євро з особи. Польоти відбуваються на світанку. Коли приїжджаємо в Долину кохання, нашу повітряну кулю вже надувають. Поряд ще з пів сотні таких. Одночасно можуть у небо здійматися понад 150.У кошику нашої кулі 16 місць для туристів і два для персоналу. Бувають на 24 людей. Перед зльотом пілот проводить короткий інструктаж англійською. Підіймаємось плавно. Спершу трохи лячно, я відволікаюся на пейзажі. На тлі світанкового неба видно інші кольорові кулі. Це справляє враження. Поволі звикаємо до гучного звуку пальника, що гріє повітря, яким наповнюють кулю. Підлітаємо до долини. Вона – наче марсіанський каньйон: із землі вивищуються скелі сіро-молочного кольору. Подекуди схожі на загострені олівці, деякі фалічної форми, інші – грибоподібної. Акуратно "проходимо" між ними, іноді так близько, що здається, зіткнення не уникнути.Політ нагадує "плавання в повітрі". Набираємо висоту. Що 100 метрів пілот озвучує її. На 600 метрах стає страшно. Видно лише горизонт, інші кулі далеко. Стає холодно. Злетіли на 800, вище – небезпечно. За годину після початку польоту приземляємось. Кожному видають сертифікат. Раніше ще й шампанським пригощали.У Національному парку Гереме оглядаємо скельні святині з розписами. Зовсім давні – червоні геометричні фігури: хрести, зигзагоподібні лінії, маргаритки. Нагадують дитячі малюнки. Датуються VIII століттям та початком IX, періодом візантійського іконоборства. Пізніші розписи – різнобарвні. Зображують класичні епізоди зі Святого письма. Фотографувати їх заборонено. Спалахи шкодять пігменту.Разом із печерними монастирями та церквами до списку світової спадщини ЮНЕСКО внесені кілька підземних міст. Перше виявили у XIX столітті. Французький священник натрапив на невелику дірку посеред гірської рівнини. Міста опускаються на кілька поверхів. Можуть сягати вглиб 100 метрів. Нагадують систему підземних лабіринтів. Мають добру вентиляцію, колодязі, приміщення для зберігання продуктів, утримання худоби, виготовлення вина, храми.Такі поселення засновували ті, хто переховувався від воєн і переслідувань. Добре облаштовані, мали все для тривалої облоги. Вхід у підземне місто був таємницею. Навіть коли ворог його знаходив, не міг потрапити усередину. Двері-жорна не відчинялися ззовні.Жителі таких міст виходили назовні тільки оброб­ляти поля. Вживали сиру їжу, аби не палити вогню й не видати себе. Одночасно могли жити близько 5 тисяч людей.Спускаємось в одне з таких. Для експозицій відкриті верхні чотири поверхи з восьми. Проходи вузькі, часом настільки низькі, що доводиться нахилятися. На всі сторони розходяться "коридори". Легко втратити орієнтири, тому треба стежити за знаками, які вказують на вихід.Майже в усіх історичних місцях Каппадокії дерева обвішані оберегами з блакитними очима. Турки вірять, що такі очі можуть зурочити. Тому захищаються цими символами. Мабуть, це пов'язано з тим, що у місцевих майже немає такого кольору очей. Їх асоціюють із чужинцями.