Бунтарки, художниці та дисидентки: В Україні створили інтерактивний проєкт про мисткинь-шістдесятниць

В Україні представили інтерактивний онлайн-проєкт "60. Втрачені скарби", створений в рамках програми Українського інституту #UkraineEverywhere анімаційною асоціацією УАніма.

Це серія мистецьких онлайн ігор про найвідоміших українських мисткинь-шістдесятниць, яка покликана розповісти про унікальність українського руху шістдесятників у контексті світової культури.

Героїні проєкту — Алла Горська, Любов Панченко, Галина Севрук, Людмила Семикіна та Галина Зубченко. У кожної був свій неповторний творчий стиль. Тому й кожна арт-гра унікальна та має свою стилістику. Проєкт "60. Втрачені скарби" створювався на основі ґрунтовних досліджень та інтерв'ю з митцями-шістдесятниками, які поділилися своїми спогадами. Наразі на сайті вже доступна гра про Аллу Горську та Любов Панченко.

1960-ті роки — це час бунтарства, епохи хіпі, революційних подій у Франції та правозахисних рухів у США. В Україні це був час "хрущовської відлиги", і саме тоді заснувався рух шістдесятників — молодих артистів та інтелектуалів, які активно захищали права людини, відмовилися творити за радянськими догмами та назавжди лишили слід у мистецтві.

Софія Розуменко, кураторка проєкту "60. Втрачені скарби" розповіла, що всі героїні мали непрості долі, проте зовсім не хотілося розповідати про них в амплуа "мучениць", адже вони були "молодими людьми з нескінченними творчими планами та ідеями, які втілювали в життя". І додає: "Вони навіть були такими собі... "хуліганами" в мистецтві, які не підкорялися тогочасним стереотипам, і чия творчість вибивалася із затверджених стандартів соцреалізму."

Хто ж вони були, українські бунтарки 1960-х?

Алла Горська

Лідеркою андерграундного руху шістдесятників була Алла Горська — вільнодумна та смілива мисткиня і правозахисниця, яка не визнавала обмежень у творчості та свободі слова.

Її чоловіком був художник Віктор Зарецький. Навколо Алли Горської гуртувалася інтелігенція, на її квартирі влаштовували богемні вечори з розмовами про мистецтво, а іноді хтось навіть переховувався від переслідування влади. Горська була однією з організаторок Клубу творчої молоді "Сучасник" — тодішнього центру українського національного життя в Києві. В той час свідомо перейшла на українську мову, яку не могла вивчати у школі. В 1961 році Алла Горська писала в листі до батька: "Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою. Розмовляєш українською — і думати починаєш українською. Читаю Коцюбинського. Чудова мова...".

На початку 1960-х разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком Алла Горська відкрила місця поховання розстріляних в НКВС на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, про що було офіційно повідомлено в Київську міську раду. КДБ ретельно стежило за діяльністю Горської, проводило "розмови" з погрозами.

Наприкінці 60-х, коли почалася нова хвиля репресій, ходили абсурдні чутки, ніби Алла Горська керує підпільною "терористичною організацією бандерівців". Художницю було вбито 28 листопада 1970 року. В цьому звинувачують КДБ.

Галина Севрук

Художниця і керамістка-монументалістка Галина Севрук народилася в Самарканді, в родині архітектора Сильвестра Севрука. Українську мову вивчила сама, коли сім'я повернулася в Україну. Займаючись самоосвітою, Галина Севрук глибинно занурювалася в українську культуру та літературу. Брала уроки малювання в художника Григорія Світлицького.

"Художник в собі, вона не може не творити. Вона творить!" — так Галину Севрук згадує журналістка-шістдесятниця Маргарита Довгань.

У 1964 році, разом з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Людмилою Семикіною та іншими митцями, була співавторкою знищеного вітражу "Шевченко. Мати" в Київському університеті, який створили до 150-річчя Тараса Шевченка. За рішенням керівництва, вітраж розтрощили, тому що цей твір "глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму". У 1968 році Севрук підписала листа проти репресій та закритих судів над дисидентами. Протягом двадцяти років їй заборонялося виставляти свої роботи в СССР.

"Лісова пісня" — перший значний монументальний твір Галини Севрук, зроблений у техніці набірної мозаїки в 1963 році. За своє життя художниця створила понад 30 монументальних керамічних панно в різних містах та 500 камерних керамічних пластів з історії України.

Своїми думками Галина Севрук поділилася в інтерв'ю, зробленому в рамках проєкту: "Для мене Україна — то святиня, в якій я народилась, яку любила, яку я дуже хотіла піднести, підняти і все, що можна — для неї зробила".

Остання монументальна робота художниці — велике горельєфне керамічне панно "Місто на семи горбах", яке вона створила в 1986 році. Восени 2020 року панно демонтували з фойє київського готелю "Турист".

Любов Панченко

Любов Панченко — художниця та жива легенда України, яка знайшла своє справжнє покликання в іпостасі модельєрки. Висока красива жінка з неймовірною чорною косою — саме такою пригадують мисткиню друзі.

Із дитинства батьки не підтримували пристрасть дівчини до малювання, проте це ніяк не вплинуло на її сильне бажання творити. Любов Панченко створювала ескізи одягу, картини, графіку, аплікації з тканини. Дизайни її вишивки публікувалися в найвідомішому на той час в Україні жіночому журналі "Радянська жінка". Любов Панченко активно підтримувала українську мову та культуру в повсякденному житті. В усіх роботах мисткині так чи інакше простежуються українські мотиви. Зазвичай, це національні орнаменти, які знаходять своє відображення в малюнках та дизайні одягу.

У радянські часи було категорично заборонено виставляти роботи Любові Панченко. Заробляти собі на життя художниця могла завдяки вишиванню. Нині її роботи зберігаються в Музеї шістдесятництва та в приватних колекціях.

Людмила Семикіна

Людмила Семикіна — українська живописиця і майстриня декоративного мистецтва, яка в 1997 році стала лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка за серію строїв "Високий замок".

У 1968 році мисткиню було виключено зі Спілки художників України за виступи на захист дисидентів. Із політичних причин, Людмила Семикіна протягом двадцяти років не могла приймати замовлення на роботу, брати участь у виставках. Фактично, вся її діяльність художниці опинилася під забороною. Відтоді Семикіна почала працювати в кіно-театральній сфері художницею костюмів.

Людмила Семикіна створила неперевершену роботу як художниця по костюмах в фільмі "Захар Беркут", знятого у 1972 році за однойменною повістю Івана Франка. Сценарій фільму написав Дмитро Павличко. В одному з інтерв'ю художниця згадує, як врятувала фотографії, зроблені під час зйомок картини: "Один кошик з фотографіями я підібрала з помийки, інший — фактично викупила у фотографа. Зокрема, мені вдалося зберегти металеву коробку з кіноплівкою, де зафіксовані проби акторів. Це ж який сюжет можна створити, спираючись на такі документи!". Ці світлини художниця передала в музей "Іван Франко і Київ" для реставрації.

Людмила Семикіна змогла повернутися до діяльності живописця лише після проголошення Незалежності України в 1991 році.

Галина Зубченко

У добу, коли в усіх сферах життя панувала радянська ідеологія, художниця Галина Зубченко зуміла знайти свій унікальний візуальний стиль. Будучи студенткою Київського художнього інституту, вона проводила літні практики в Карпатах, де назавжди закохалася в гори.

Мисткиню надзвичайно вразив стиля життя гуцулів — їхній побут, архітектура, звичаї. Там, серед природи, вона спостерігала, робила замальовки місцевих персонажів, вивчала їхнє автентичне життя. Одна з найвідоміших робіт художниці — "Гуцульське весілля".

Галина Зубченко так розповідала про свою любов до українських Карпат: "Карпати — мій внутрішньо вимріяний світ. Із дитинства я жила неначе в двох вимірах: у давньому, за часів Київської Русі, і в сьогоденні. Мене притягувало те давнє минуле, та в Києві я його, на жаль, не знаходила. А тут, у цих горах, я відчула дух древнього Києва: в побуті, одязі, навіть у самих словах — у всьому проявлялася наша історія".

На початку 1960-х Галина Зубченко співзаснувала Клуб творчої молоді Києва, який став осередком прогресивних та креативних людей — письменників, художників, науковців. Нині роботи художниці знаходяться в музеях, галереях та в приватних колекціях по всьому світу, зокрема в США, Австралії, Аргентині та Японії.