Казка про українське життя

П’ять повнометражних документальних фільмів, що склали Національний конкурс DOCU/Україна 18-го Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA UA, малюють доволі ідеалістичну картину нашої країни. І цим діаметрально відрізняються від фільмів міжнародного конкурсу, бо не концентруються на буденних проблемах сьогодення країни і окремих її представників, а скоріше намагаються ці проблеми оминути, не боротися з ними. Так постановили відбірники фестивалю чи так йдеться нашим режисерам? Ймовірно, одне без іншого не обійшлося. І звісно, є сенс згадати про важкий минулий рік, відсутність допомоги держави за умов тотального безгрошів’я і зупинку кіновиробництва. І навіть в такому випадку до фільмів, котрі мусили бути представлені на Docudays UA, не було поблажливого ставлення – відбірники та організатори не знизили планку якості і не поступилися ні на йоту. Певно, тому всі без винятку п’ятеро конкурсантів DOCU/Україна гідні найревнішої уваги українського глядача і глядачів будь-якої країни. І це не може не тішити.

Неймовірно, але режисери – ніби відчуваючи наближення коронавірусу – втікали геть від столиці та великих міст, і в просторі, і в часі, тільки іноді показуючи носа в цивілізації. Наприклад, Ганна Ярошевич навіть фільм свій назвала, цитуючи головного героя – «Май далеко – май добре», тобто «чим далі, тим краще», і чим далі – в природу. Герой, власне, німець, Міхаель, якому остогидла Німеччина, робота в офісі батька і машинний гамір, каже: «Я роблю те, що вважаю за правильне. Я пішов назад, до мого коріння, до лісу, до тварин». І для цього вибрав Україну.

«Я подумав, що хочу двох коней мати, одну корову і п’ять буйволів. Мати маленьку хижу, сад з багатьма яблунями і горіхами, і дітей з розумною жінкою. І кругом друзі, котрі теж так живуть. І далеко від цивілізації». В Сокиринцях, що на Закарпатті, йому виділили 100 гектарів біля Тиси, і він почав порпатися в землі, в стайні, випасати худобу й думати про те, аби привезти собі кобіту.

Ярошевич не дає багато інформації про Міхаеля, лише трохи часу приділяє його німецькому існуванню, його коротким розмовам із жінкою, її ставленню до намірів (можливого) чоловіка і до нього самого. Все решта –  на розсуд глядача. Герой дивний, як на погляд містянина, чи цікавий саме через свою екзальтацію? Його позиція – це юнацький інфантилізм і втеча від відповідальності суспільства, чи його вибір – усвідомлений і цілеспрямований рух дорослої людини? 70-хвилинний фільм дуже ощадливо, але точно демонструє намагання втілити задумане героєм, неординарним чоловіком, вочевидь не від світу цього. Може Міхаель щось знає, запитуєш себе, бо віриш фільмові, балансуючому на межі скандальності й пророцтва. 

Семен Мозговий втік ще далі за героя Ярошевич – на інший бік планети, за межі життя, бо місце зйомок «Солі з Бонневілю» – безмежна широчінь однойменного висохлого озера в штаті Юта, США. Там є найдовша і найпряміша траса для гонщиків всього світу, бажаючих досягти рекорду швидкості, чи для машини, чи для байку. Сюди й попрямували двоє героїв фільму, у прагненні зробити найшвидшим не «Індіан», як у Ентоні Хопкінса, а «Іж» 1951 року народження. І зробили! Що, безумовно, і робить історію, зазняту Мозговим, справжньою, кінематографічною й значною – фактично, щасливою, бо режисерові пощастило зробити правильну ставку, і вона зіграла, завершена виграшом і в сенсі реалізації поставленої героями задачі, і в сенсі логічного фіналу фільму.

«Сіль з Бонневілю» нагадує роад-муві каналу Discovery. Для початку це просто красиве і переможне кіно з безпрецедентними кадрами американського озера і звитяжною місією українців. Такого у нас не знімали, і (окрім «Людини з табуретом») не показували у великій документалістиці мандри настільки далекі. Втім, значною «Сіль...» робить не тільки Бонневіль. Паралельною історії бажання перемоги існує конфлікт героїв, що тягнеться драматичною лінією з України аж до Сполучених Штатів: Назар і Максим мають не рівні «паї» в цьому мандруванні, і вони не є друзями, поєднаними задоволенням, як Юен Макгрегор і Джон Бурман в документальному серіалі Apple TV+ «Довга дорога вниз». Максим фінансує всю катавасію з модернізацією мотоцикла і з їхньою спільною поїздкою, але сам хоче встановити рекорд, перетягуючи ковдру на себе так по-дитячому, що часом ця дитинність випирає справедливим глядацьким обуренням і згладжується лише стриманістю Назара. Камера це все фіксує, таким чином надаючи фільму особистісного забарвлення. Але тільки фінал, знаменний у своїй вирішальності, ставить всі крапки над «і», показуючи справжню перемогу Назара: він залишився в США, і тепер розсікає на вже своєму байку американськими широтами – не рекордів прагнула його душа, а неозорої далі та свободи байкера.

Натомість у фільмі «Рози. Фільм-кабаре» режисерка Ірена Стеценко нас відсилає в минуле України – та й до Європи також – у часи Майдану. Це трохи дивно виглядає, після 7 років (чому зараз?), але, якщо сподіватися на очі іноземного глядача, ймовірно, не знайомого з нашою історією, тоді відсилка спрацює на 100%. Бо не може не спрацювати, коли мова йде про Майдан під соусом музики Dakh Daughters. Тематично – це фільм саме про проект театру «Дах» Влада Троїцького, про сімох дівчат із Києва, Запоріжжя, Львова та Кривого Рогу, які, як семеро доньок із казки, просто не можуть вирішити, хто ж із них відьма. Але й історія гурту накладається контекстуально й на тему Революції гідності, зими 2014-2015-х років, коли гурт підбадьорював протестувальників у їхньому супротиві режиму Януковича, виступаючи, як вони самі казали, немов «сирени революції». Все разом, послуговуючись ще й ритмічним, ідеальним монтажем Миколи Базаркіна, створило максимальний ефект, якого тільки можна очікувати від документального фільму. Часом динамічний, часом гіпнотичний ритм музичних номерів етно-фрік-кабаре-гурту вдало поєднується з вербальними інтерв’ю дівчат та їхніми розповідями про себе, Україну й мистецтво. («Мистецтво – це серйозний інструмент, свого роду зброя – граната!») І це ніби вдих і видих, одне за одним, зграбним і життєдайним, веселим й інформативним. І якщо й можна було б обрати один, винятковий фільм з усіх програм Docudays UA UA, де б документалістика показово проявила свої найкращі якості, як документ часу, виокремлення і деталізація моменту й тремтяче задоволення від споглядання за результатом, то це були б саме «Рози». 

Але й терапія Dakh Daughters не стосувалася конкретно нашого болючого часу 2020-2021-х років, не лікувала хвору Україну, цілковито оминаючи політичну катастрофу, кошмар війни, проблеми від коронавірусу та духовну ницість. В якийсь мірі більш актуальну терапію проводив фільм «Казка про Коника» Уляни Осовської та Дениса Страшного, бо герой, Анатолій Лютюк, керівник центру української культури в Таллінні, займається допомогою водночас і практичною, і ментальною. З одного боку він допомагає нашим переселенцям та пораненим і возить у прифронтову зону гуманітарну допомогу, а з іншого – формує унікальну книгу історій про тварин на війні, про їх допомогу людям і допомогу людей їм. Коник – це загалом його образ життя, символ порятунку, відколи, будуючи церкву, майстри відкопали скелет коня. Відтоді він почав збирати іграшки коників, вирізьблені з дерева, а деяким є по тисячі років. Як дзвонар у греко-католицькій церкві в Таллінні, він свого часу отримав від кардинала Гузара благословення на щоденну молитву за довкілля і тварин. Потому сам зробив коника і тепер їздить з ним фронтом на сході України, збирає історії. Наприклад, про врятованого зайця, що сповіщає солдат про обстріли. Про двох котиків з Мар’їнки, Апельсина і Персика, які за 5-10 хв до обстрілу бігали по хаті та підскакували. А ще якось самого Анатолія врятувала пташка, практично своїм криком зупинивши його за півкроку перед розтяжкою. 

Історії у фільмі візуалізовані мальованою анімацією Родіона Шуба, доволі простою, але в контексті документалістики такою самобутньою і доречною, що разом вони утворюють гармонійний ряд, ніби нормалізуючи жахи життя, або як мінімум виводячи життя з царини жахів, «казкуючи» життя через міфологізацію.

Дуже добрий фільм Осовської і Страшного, здається, саме це і має на меті – сказати про життя по-доброму, і навіть на війні знайти щось добре. І йому неймовірно підіграє в цій меті стрічка Андрія Лисецького «Земля Івана». Власне, «Земля...» є такою собі квінтесенцією ідеї відбірників української програми Docudays UA (якщо така ідея й була) – втекти від нашої непростої реальності, і показати, як може бути простіше і лагідніше за кордонами міст, країн, світу, уявлень. І герой «Землі...» в повній мірі досягає того, чого тільки хотів досягти герой «Май далеко – май добре», повного поєднання з природою в далечині від цивілізації. 

Зроблений, здається, за (не)навмисною алюзією до фільму Кім Кі-дука, «Земля Івана» обертається, мов колесо, навколо року, починаючись із зими, проходить всі сезони й зимою ж завершується. Природа і людина в ній є ще одним, дотичним до корейця. Українець Іван живе самітником в селі у звичайній хаті, саджає картоплю, говорить з песиками, розмальовує стіни чудернацькими пташками і тварючками. І це малювання робить все особливим – і його оселю, і його життя. «Коли квітка оживає, тоді і душа радіє», – каже він, малюючи, і кумедно підсміюючись. З куркою на руках він говорить про складності роботи з акрилом та гуашшю, роблячи висновок: «Треба вивчать, багато працювать, і все буде на своїх місцях». «Ти зрозуміла, да?» – питає він у курки, що притишено задивляється на картину.

До Івана приїздять люди, хто з фотографувати, хто купити картину, хто побалакати, а хто до всього ще й випити й почути афористичне – «Треба жити так, щоб картини нами любувалися». Чи можна після такого почутого не жити в радості?

«Земля Івана» – це втілена пастораль, де краса так міцно зв’язна з філософією, що утворюється релігія, як поклоніння життю. І картини Івана в стилі наївного, народного мистецтва, як у Марії Примаченко, – це ікони в цій релігії. «Треба не справжнє малювать, а казкове», – каже Іван дітям у школі, навчаючи їх простому малюнку.

Магічний реалізм, в якому виконаний фільм, є заслугою саме режисера, який до магії Івана і природи додає від себе кілька сцен ненав’язливої постановки: одного разу, вночі, під час танців Івана з бубном навколо вогнища, ми бачимо дівчинку з вінком на голові та її щасливу посмішку; другий раз, при західнім сонці його танці з бубном на пухнастій землі поля оприявлюють (?) сюрреалістичного джипа, що проноситься з лівого боку кадру на правий, здіймаючи куряву, втім, зниклу в наступну секунду, як у фільмах Лінча. Це не ріже око, і не надто дивує, бо вписується в коло життя, прекрасного життя, трохи магічного, але гармонійного і дуже навіть оптимістичного.

Такий висновок, і не надуманий, а цілком обґрунтований, справляє українська програма. І цим вона не схожа на світові зразки, представлені на Docudays UA, в більшості драматичні, іноді трагічні, але всі – болючі до сліз, стресу і відчаю. Українська документалістика демонструє хеппі-енд, коли в самому житті його не видно. Може справа у куті зору?