Встигніть подивитися онлайн: 5 кращих фільмів Docudays UA

До 4 квітня триває 18-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Прем'єри можна переглянути онлайн.Пропонуємо п'ятірку цікавих фільмів, які варто встигнути подивитися до завершення заходу."Цей дощ ніколи не скінчиться" - реж. Аліна Горлова, Україна, Латвія, Німеччина, КатарВолонтер Червоного Хреста Андрій Сулейман - син сирійського курда й українки. Колись переїхав на Донбас, щоб урятуватися від війни. Після смерті батька вирішує поховати його в Сирії, де залишилася частина родини."Не просто якісне українське кіно, але фільм-висловлювання, високохудожній твір про ландшафти війни і води часів. Картина світового рівня.Художність фільму настільки висока, що виходить за рамки типової документалістики. Складається відчуття, що набуває рис "Пофарбованого пташеняти" Вацлава Марула, "Роми" Альфонсо Куарона або навіть "Космічної одіссеї" Стенлі Кубрика. Чорно-білий колір, кубриківські ландшафти, куаронівські натовпи, природа Тарковського - стрічка реально мутує до повноцінного художнього кіно. Це як документалістика Дзиґи Вертова - вона більше, ніж просто зображення подій", - пише кінокритик Станіслав Тарасенко.

"Казка про Коника" - реж. Уляна Осовська, Денис Страшний, Україна, ЕстоніяГоловний герой - дисидент, а нині монах і художник Анатолій Лютюк. З 1970-х живе в Таллінні, столиці Естонії. Створює саморобні книги у власній майстерні. Після початку війни на Донбасі регулярно їздить у прифронтові містечка з гуманітарною допомогою."Агіографія праведника та його пошуків доброти. Художник, волонтер і засновник Центру української культури в Таллінні разом із вирізаним власноруч дерев'яним коником вирушає у прифронтові території та госпіталі. Аби не тільки доставити допомогу, але і записати історії про тварин на війні. Світлі, трагічні, смішні. І ці ж історії оживуть на екрані в анімації на основі малюнків Анатолія. Друга лінія – життя героя в Таллінні і його робота над створенням унікальних фоліантів в одному екземплярі.Фільм вирізняється з-поміж інших надзвичайним фіналом, коли всі лінії знаходять неймовірне, вибухове розв'язання", - пише письменник Олександр Михед.

"А ночі вже більше не буде" - реж. Елеонор Вебер, ФранціяРежисерка спростовує пропагандистські образи, пов'язані з війнами в Афганістані, Іраку та Сирії. Показує реалії льотчиків-винищувачів, які керують гвинтокрилами над зонами бойових дій. В основу стрічки лягли архівні відео американських і французьких збройних сил."Усе, що хвилює пілотів – як не припуститися помилки. Як розгледіти у потужний, але все-таки недосконалий об'єктив, що саме несе людина внизу - сапу чи АК-47? Питання відповідальності й ціни помилки, совісті та сумнівів стають головними для льотчиків, яких сприймають ледь не бездушною машиною для вбивства.Здавалося б, що може бути легшим - спостерігаєш за противником, бачиш зброю, запитуєш дозвіл на відкриття вогню і тиснеш на гачок. Місію виконано, жодного ризику для життя, можна повертатися на базу. Але як зберегти душевний спокій, сидячи на дивані з сім'єю, коли весь час прокручуєш ті події і думаєш, чи виправданим був постріл? І чи так само вважатимуть ті, хто перевірятимуть твої дії, переглядаючи відео? Як казав дядько Пітера Паркера: "Чим більша сила, тим більша відповідальність", - пише кінокритик Дмитро Сидоренко.

"Колумбійська родина" - реж. Таня Воль Сьоренсен, ДаніяГоловні героїні - мати Рубі, яка бореться за права найбідніших колумбійців, та її донька Їра, що живе у вигнанні на Кубі. На тлі першого за багато десятиліть перемир'я намагаються пробачити одна одній розчарування минулого."Історія про правозахисницю, котра допомагає безправним селянам Колумбії, де ситуація з активізмом на порядки гірша, ніж у нас. Та про її доньку, котра втікала від цього життя і намагається знайти спільну мову з мамою. Над обома тяжіє постать батька - загиблого бійця ґерильї. Фільм водночас про жінок в тіні мертвих чоловіків і про активізм та ініціативу в тіні мертвого державного апарату. Тим важчий, що реально актуальний сьогодні, більше за будь-який інший.Мало того, що життя в Латинській Америці сильно нагадує життя в Україні, деколи до болю. Фільм іще й місцями нагадує поетичне кіно, зняте на межі з дисидентством. Воно й логічно. В умовах терору проти звичайних людей засобів говорити стає не так багато, вони всі виходять на поверхню і ніби самі стають природною частиною картини світу, а не прийомом кіномови", - пише письменник Остап Українець.

"Територія пустих вікон" - реж. Зоя Лактіонова, УкраїнаДруга світова війна і робота на заводі стали причиною переїзду родини матері режисерки до Маріуполя. Війна з Росією та екологічні наслідки діяльності заводу відіграють визначальну роль у її подальшому житті."Коли фільм почався з хронікальних кадрів поруйнованого Маріуполя після нацистської окупації, я очікував, що завершиться картинами міста під час теперішньої війни. Але Зоя Лактіонова вирішила замкнути історію в інший спосіб, більш інтимний і болючий. І це якраз вияв того Personal Voice, про який ішлося в титрах. А Маріуполь навпаки показується дуже живим: із хлопчаками, котрі на пляжі валяють футбольні ворота, з рибалкою, який іде до моря, несучи над головою сітку, наче якусь хоругву тощо. Аж реально закортіло поїхати до цього міста. І хотілося ще. Сподіваюся, повний метр не за горами", - пише кінокритик Дмитро Шульга.