Міжнародний конкурс Docudays UA: зріз світових проблем чи конкретизація проблем окремих людей?

Саме таке питання виникає в підсумку головної фестивальної програми DOCU/СВІТ 18-го Міжнародного кінофестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. І те, що виникає саме таке питання, є цілком природним, якщо сприймати фестиваль як своєрідне узагальнення, як схематичну картину з позначенням болючих, «гарячих» точок людства. Якщо це справді так, тоді легко перелічити ці проблеми-точки: алкоголізм, комунізм, корупція, війна, наркоманія, самотність, анексія, смерть. Звісно, кожний із десяти фільмів конкурсу має більше сенсів, адже всі люди і їхні вияви складні, неоднозначні та багатошарові. А крім того, згідно з постмодернізмом, кількість інтерпретацій безкінечна. Не суттєво, що це не так, суттєво, що ідея режисера більше зрозуміла йому, а не сторонньому спостерігачу. І про що, скажімо, фільм Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться», достеменно (?) відомо лише авторці, а ми можемо тільки додумувати. Копродукція України, Латвії, Німеччини й Катару може бути про жах війни, де б вона не була — в Україні чи в Сирії. Або про вир життя і смерті, коли з одного боку весілля сестри, а з іншого — відхід у вічність батька. Чи про цілковиту туманність прийдешнього, бо дівчина, яку знайшов, може тебе кинути, а шлях на батьківщину завершитися похованням. У будь-якому випадку, фінал фільму, як мінімум поліваріантний, краще не чіпати, інакше намагання зрозуміти, з якою метою протиставлявся марш гомосексуалів у країнах Балтії маршу українських військових у Києві, може призвести до конфронтації. Краще зазначити початок фільму, де герой десь на Луганщині, у прифронтовій зоні, а то й у межах дії російсько-терористичних військ, чухаючи котика, каже йому: «Прошел день, да, кот, а ты жив опять? Значит, будешь жить!».

Віра в життя — в можливість кращого життя — це антитеза всім проблемам, зазначеним у конкурсних стрічках, це ціль-прагнення героїв, власне, цілком банальна, оскільки всі хочуть того ж. Оригінальність полягає у формі подачі зрозумілого. І тут міжнародний конкурс Docudays UA 2021 року здатен дати фори ледь не всім цьогорічним і навіть минулорічним фестивалям. А ще він може дати фори у вияві болю героїв, і якість форми фільмів цю біль помножує і спрямовує точно в серце, яке по закінченню фестивалю — порізане, прострелене, спалене й розвіяне — вже не належить глядачеві, бо ритуально принесене в жертву світові.

Історія канадського «Маленького Тома», здається, запозичена з якогось із кіл пекла. Бо це кошмар — споглядати за Томом, четвертою дитиною в сім’ї матері-одиначки-п’янички, батько якої наклав на себе руки, а матір була зґвалтована. Кошмар бачити його понівечену душу вже у 6-річному віці (коли й почалося фільмування його життя режисеркою Андре-Лін Бопарлен). Не відомо, чи він запам’ятав, як власний батько з біполярним розладом хотів запхати його в духовку, але точно йому в малому віці поставили діагноз гіперактивності, серйозної поведінкової проблеми та розладу послуху. Якось хлопчик із двору схопив велосипед Тома, за що він вдарив його ногою в обличчя, а потім вчепився в горло й хотів задушити. Коли прийшла соціальна працівниця, він кинув їй м’яча в обличчя. В обличчя своїй бабусі він жбурнув чашку, розбив їй лоба. Втім, більш характерною є сцена, де його матір підпалює цигарку і, сміючись, каже в камеру: «На знаку написано, що я не маю тут курити!», а в цей час на неї мовчки дивиться Том...

Протягом 6-7 років Бопарлен знімала хлопчика, спочатку вдома, а з часом й у виправних закладах, показуючи його в усіх ситуаціях, без наративу й аналізу. Тисячі кадрів, сотні годин кропіткої та терплячої роботи операторів та їхньої психіки, потужної соціальної системи Канади і глядацької (кінокритичної?) уваги. І все для того, щоб у фіналі цієї концентрації страждання побачити тінь надії.

Як і в «Колумбійській родині» Тані Воль Сьоренсен, де донька колишньої революціонерки з Колумбії виїжджає на Кубу, а коли іноді повертається до Баготи, допікає матері звинуваченнями: «У мене немає жодного приємного спогаду про дитинство. Тільки про випускний. Але ж тоді якраз тато помер... То які добрі спогади?»; «Ти хочеш, щоб я вигадала щасливу історію? Як мило, мої батьки були революціонерами, це було круто і велика честь? Друзі батьків — мертві. Люди, яких я знала, — мертві. Це було не нормально! А я хочу нормального дитинства для своєї доньки!».

Фільм Тані демонструє два типи людської психіки, два погляди на свою країну і процеси в ній — можна боротися за її шлях до кращого, а можна втекти. Обидва способи життя добре знайомі сучасним українцям. Обидва добре ілюстровані у фільмі та скорельовані з реальністю Колумбії, де соціальних лідерів, на кшталт головної героїні, вбивають, і все менше залишається доречності у фразі: «Працювати заради людей — це найкраще, чим можна займатися». Але боротьба не закінчилася, каже фільм.

І в «Маленькому Самді» бельгійки Паломи Сермон-Дай герой так само не закінчує боротися зі своєю усвідомлено катастрофічною залежністю від героїну. Дам’єн Самді зірвався після реабілітації та знову курить героїн, щодня два роки поспіль. Мати 15 років чекала, поки він вкрутить лампочку. І загалом вона носиться з ним досі, як із дитиною, чим нагадує місцевим людям божевільну. «Ви не бачили мою дитину, сина?» — питає вона в місцевих дітей, коли син два дні їй не дзвонить. «А скільки йому?» «43». «Ви знущаєтеся, пані? Яка ж він дитина?». Натомість Дам’єн вдома валяється на ліжку зі старим псом, слухає касети з записами часів дитинства, й каже, що в нього «в голові два голоси: один — добрий, інший — злий, типу один каже не роби поганого, а інший — іди і зроби». «Це з тобою диявол говорить», — резюмує мама. Він починає терапію, ходить до спеціалістки, і сподівається, що вона його навчить слухати хороший голос. І contra spem spero — «незабаром я з цим впораюся»... І це чарівно. Гіпнотично, ріжуче-драматично, наївно, болюче, слезливо, але чарівно. Бо переконливо, красиво й хочеться вірити, бо є надія. Вона вплетена у статичне тло фільму. У воду, що спадає з неба дощем і маленьким водоспадом перед героєм. І в самого героя, цього перезрілого підспідничника з досі неперерізаною пуповиною.

Ще краще надію виявляє фінський «Самотній танець» Антті Лемпіяйнен. І це попри те, що левову частину фільму туга через самотність трьох гладких персонажів тут переливається через краї екрана, заповнює душу й мучить асоціаціями, спогадами й сумнівами. «Мені нема тут місця», — каже одна з героїнь, і ти, дивлячись на неї, згодний із цим, а також приміряєш фразу й на себе. Камера безтілесною невидимкою мандрує у квартирах поміж героїв. Герої примарами мандрують крізь життя. Допоки не вирішують: мені буде добре тільки з донькою; я буду щасливий із братом; а я щаслива хоча б тому, що можу потанцювати сама для себе, — і стрибає під музику, забуваючи про весь байдужий світ.

Втім, життя — непроста штука. І надія не є повсюдною й такою простою. В запаморочливому ізраїльському фільмі «Діти» надія — це щось ірреальне. Фільм-відкриття, принаймні, відкриття в тому, що все не так, як поширюють інформацію в світі — мовляв, злі палестинці не дають жити добрим ізраїльтянам. Та й Ізраїль не є (другою) імперією зла (після Росії), як здається, хоча б тому, що «Дітей» фінансувало Міністерство молоді та спорту Ізраїлю, а режисеркою була ізраїльтянка. Документалістка Ада Ушпіц, яка свого часу знімала про Ганну Арендт (беручи інтерв’ю для свого фільму й у Юрія Андруховича), звертається до теми протистояння Ізраїлю та Палестини зі вступом, де недвозначно називає війська своєї країни окупаційними, втім, не задає питання, хто правий, а хто ні — вона просто надає слово двом палестинським дівчаткам. Але й тут усе не так, як можна було б подумати. Коли одна, 12-річна, після того, як її заарештували, тримали десь у в’язниці та нарешті відпустили, кидає: «Хай бог забере всіх євреїв», друга експресивно їй відповідає: «Не кажи так! Хай Бог забере сіоністів, не євреїв». Натомість перша слушно відрізає: «Я ж про злих євреїв, тих, що забрали в нас Палестину».

Шок від фільму Ушпіц виникає через пекельну незрозумілість — що ж робити? І більш влучного потрапляння в серце, здається, просто неможливо знайти, так досконало все в «Дітях». І так страшно.

І в порівнянні з «Дітьми» навіть «Одного разу у Венесуелі» Анабель Родріґес Ріош — черговий найкращий документальний фільм фестивалю — не такий страшний. Хоча куди страшніше, якщо герої врешті полишають свою домівку, безвідповідально і злочинно кинуті комуністичним режимом країни напризволяще? Куди страшніше, коли у передфінальних кадрах ми бачимо символічні (пророчі?) кадри з прогнилого старезного корабля з назвою «Венесуела», залишеного і пророслого ліанами десь у новоутвореному лісі забуття?

І навіть шокуючий фільм француженки Елеонор Вебер «А ночі вже більше не буде» не такий страшний, як «Діти»... Хоча ні, це якраз і є найстрашніший фільм фестивалю. Можливо, найкращий і, можливо, найстрашніший. Бо, показуючи чорно-білу картинку тепловізора з дронів та військових гелікоптерів в Афганістані, Іраку чи Ірані, він новаторським чином перевертає сприйняття кольорове, відтінкове, двовимірне, сенсовне. Адже, каже коментатор за кадром, пілот перебуває ніби в іншій реальності. «Він мусить іноді себе щипати, щоб впевнитися, що не заснув». «Пілоти дронів мусять себе стримувати, бо кажуть — все занадто просто». Стримувати стріляти. Але стріляють. І вбивають. І навіть добивають поранених. Та страх фільму не тільки в цьому: це просто шок — спостерігати за справжніми вбивствами в кадрі. Але вже не просто шок, а дикий страх чути, як коментатор сам стає деміургом і натякає ледь не на військові злочини і злочини проти людяності, інтерпретуючи побачене в межах одного прямокутника екрана, в межах кількох хвилин тривалості відео, не задаючись питанням: що було перед цим, чи не «ведуть» побачених у кадрі вже довгий час, чи не передувала цьому багатоденна-багатомісячна операція з відстеження цих людей, і що вони, власне, зробили, можливо, будучи бенладанами місцевого розливу. Критикуючи інтерпретацію військових у такий спосіб, коментаторка інтерпретує інтерпретацію, всуціль нагадуючи дихотомію оповідання Фрідріха Дюрренматта — «Про спостереження за тим, хто спостерігає за спостерігачами». Таким чином цей антивоєнний фільм своїм звинуваченням сам стає воєнним, оголошуючи війну військовим, не маючи при цьому доказів для звинувачення. Холодний голос підкреслено беземоційного наративу, зі словами в дусі Ієремії та Еклезіаста — «Ночі більше не буде... Відстані більше не буде... Більше не буде взаємності... Більше не буде “очі в очі”» — додає фільму хибної театральності, ледь не перетворюючи все на фарс. Що, звісно, ніяким чином не спростовує видатну ідею показу історії. І шоку, отриманого під час спостереження за знищенням справжніх людей.

... Який вихід з усього цього жаху, документальним чином зазнятого в різних куточках нашої прекрасної планети? Який висновок можна зробити за наявності таких аргументів? Що людство перебуває на рівні середньовіччя, цивілізація бездуховна, а люди тотально страждають? Чи варто узагальнювати, що фільми на Docudays UA — це картина світу? Варіант відповіді можна отримати крізь призму національного конкурсу. Якщо в такій країні, як Україна, немає таких фільмів, як у світі, — з такою ж проблематикою, то це не означає, що немає проблем, просто ми хочемо шукати сіль по америках, ставати різного штибу фріками чи втікати від своєї батьківщини світ за очі в пошуках казкового кращого, а хтось, живучи в розвинутих суспільствах, хоче викривати корупціонерів та продажних політиків, показувати жахи війни і жахи в сім’ях. От і все. Живемо далі.

Фото: Docudays UA