Карибська криза 2.0. Воювати не можна миритися

Судячи з того, як нагнітається ситуація на лінії зіткнення та скільки військ стягується з усієї Росії до українсько-російського кордону, Владімір Путін вирішив піти ва-банк.

Можна скільки завгодно розмірковувати на тему «нападе чи не нападе», проте більшість ознак підготовки до великої війни очевидні для всіх притомних людей, як в Україні, так і на Заході.

Відтак, розмови про те, що мовляв «може пронесе цього разу» треба припинити, як шкідливі і такі, що суперечать корінним національним інтересам України.

А от що треба зробити, так це назвати речі своїми іменами і спробувати розібратися в тому, що хоче Путін і як його бажанням можна було би не дати стати реальністю.

Отже. Так що хоче Путін?

По-перше, цілком очевидно, що Путін хоче слави. Російські пропагандисти і путіністи всіх мастей його вже пафосно називають «збирачем руських земель». Проте йому цього мало. Він хоче не менше, аніж повернення до біполярного світу, в якому, фактично завдяки Карибській кризі, жив світ майже 30 років, аж до розвалу СРСР. Піднявши в жовтні 1962 році ставки до краю, Микита Хрущов, тодішній керманич Радянського Союзу, поставив людство на межу ядерної катастрофи. Проте в останні години, перед ймовірним обміном ядерними ударами, йому вдалося домовитися з Президентом Кенеді, в результаті чого з’явилися зони впливу США і Радянської Росії, в які вони, без особливої потреби, намагалися не лізти наступні три десятиліття.

Повторення подібного сценарію - далеко не фантастична ідея, яка скоріш за все сидить в мізках господаря Кремля.

По-друге, Путіну потрібне повернення до business as usual із Заходом. Йому конче необхідні інвестиції, технології, дешеві кредити, Північний поток - 2 тощо. Чому це все йому потрібно? Та по тій простій причині, що Росія відстала від Заходу на десятиріччя, соціально-економічна ситуація в країні погіршується, інфляція росте, з’явилися протестні настрої, а його рейтинг впав до безпрецедентних для нього 31%. В результаті виникла реальна загроза його і його «Кооператива «Озеро» владі, в тому числі з перспективою втрати більшості нажитого «непосильним» трудом на державних посадах. Відповідно він і намагається протягом останніх тижнів шантажувати всіх і вся знищенням України, а також розривом відносин з Європейським Союзом і США, погрожуючи якимись міфічними наслідками, намагаючись змусити лідерів вільного світу змінити їхній легенький батіг, який стає все більш болючим для Путінської Росії, якимось смачним пряником, здатним витягти Росію з фінансово-економічного і технологічного піке.

І третє. Путін за будь-яку ціну хоче уникнути відповідальності за ті міжнародні кримінальні злочини, які вчинялися Росією за його наказами протягом останніх 14 років, з моменту проголошення його сумнозвісної мюнхенської промови. Причому йдеться і про міжнародно-правову відповідальність Росії, як держави, і про міжнародну кримінальну відповідальність величезної кількості росіян, причетних до воєнних злочинів та злочинів проти людяності, а також про кримінальні злочини десятків тисяч простих «солдатів удачі», яких пачками рекрутували російські військомати і завозили в Крим і на Донбас.

Крім того, є матеріальна відповідальність, яку ще ніхто толком не рахував. А це сотні і сотні мільярдів доларів, які раніше чи пізніше доведеться сплачувати російській державі, як би вона не називалася в майбутньому.

Відтак, Путін в жодному випадку не може собі дозволити дати слабинку, намагаючись зі всіх сил не допустити запуску, по принципу доміно, безкінечного ланцюжка кримінальних справ проти величезної кількості фігурантів, і ухвалення відповідних рішень проти самої російської держави, які неодмінно спричинять корінні зміни на всій території 1/8 Земної кулі, яку нині займає країна під назвою Російська Федерація.

І що ж це все означає?

Насправді, відповідь на поверхні. Владімір Путін хоче великої угоди (BIG DEAL) з Джо Байденом і європейцями. Для цього він піде на все. Щось а ля «Гляйвіцька провокація» може бути організовано запросто, вже завтра чи за декілька тижнів, коли на кордоні з Україною буде стягнуто ще більше сил і засобів для вторгнення.

Для підготовки суспільної думки в Росії працюють армади інформаційних «військ», які в режимі нон-стоп вже декілька місяців переконують росіян в тому, що Україна стала нацистською державою, яка ось-ось нападе на їхніх братів і сестер на Донбасі і на саму багатостраждальну Росію. Відповідно, «велика» матушка Росія буде змушена захищати свої національні інтереси і виконувати свій священний обов’язок по захисту російської мови і православної віри, або, іншими словами, захистити Україну від українців, чого б це їй не вартувало.

При цьому недооцінювати загрози не варто в жодному випадку. Твердження окремих «експертів» з усіх питань на кшалт «не зробили достатніх запасів горючки для танків», «не провели злагодження військ» тощо, - це виправдання злочинної бездіяльності, які не варті навіть уваги. З часів Леніна, а точніше навіть починаючи з перших московських царів, там керуються одним принципом, - «ввяжемся в драку, а там побачим». Ніщо і ніколи росіянам не заважало раніше починати війни без підготовки до них, як це звикли робити інші країни.

Відтак, при збереженні нинішньої динаміки нагнітання агресивної риторики, концентрації військ та ескалації військових провокацій, велика війна фактично не минуча. Так, саме велика, про міф щодо «невеликої переможної» можна забути. В Кремлі вже давно зрозуміли, що в Україні є загартована в боях армія, тому помилок 2014-го, коли вони намагалися обійтися малою кров’ю і провалили в результаті проект «Новороссія», цього разу не допустять. Тим більше, що свіжа історія під назвою «врятувати рядововго маньяка Асада» наочно продемонстрував їм, що саме їхні військово-космічні сили є ключом до успіху. Тому від спокуси застосувати їх на повну в Україні, вони навряд чи відмовляться.

А що ж робити Україні?

Насправді питання далеко не в нас, українцях. Як це не прикро констатувати, наша держава опинилася не в тому місці, і не в той час. Фактично, Путін торгує Україною і готовий, навіть вбивши сотні тисяч чи навіть мільйони українців, досягати своїх хворобливих «історичних» цілей заради виведення створеної ним російської недоімперії на один рівень з недосяжними для нього, без війни, Сполученими Штатами.

Водночас, навіть розуміючи це, керівництво України не повинно сидіти, склавши руки. Геополітична ситуація корінним чином відрізняється від тієї, в якій Україна перебувала сім років тому, у 2014 році. Тоді Путін застав зненацька весь колективний Захід. Тодішні лідери США та ЄС були наскільки розгубленими, що далі занепокоєнь та, як неодноразово виражався Дональд Трамп, «поставок Україні подушок», ні на що дієвіше були не здатні.

Зараз же рожеві окуляри вже не актуальні. Ху із містер Путін більшості глав урядів та держав на Заході чітко зрозуміло. Саме тому протягом останніх днів спостерігається безпрецедентна політико-дипломатична активність на всіх можливих рівнях, центром якої став Київ.

Проте цього замало. Україні слід ініціювати декілька невідкладних заходів, які унеможливлять реалізацію росіянами сценарію під назвою «Гляйвіцька провокація 2.0» без особливих наслідків, як спочатку це вдалося Гітлеру. При цьому вкрай важливо взяти до уваги, що росіяни, скоріш за все, не враховують корінної відмінності між 2021 і 1939 роками. Тоді Гітлер ішов на вторгнення в Польщу, будучи впевненим, що в нього є союзник - Радянський Союз, з яким буквально за декілька днів до старту воєнних дій було укладено сумнозвісний Пакт Рібентропа - Молотова. А потенційні суперники або тримають нейтралітет, або до війни абсолютно не готові.

У Росії такого союзника наразі немає. Тому її затія є безнадійною аферою, адже фактично Путін протиставляє себе всьому світу. Навіть з Китаєм, незважаючи на всі потуги, Москві вийти на воєнний союз не вдалося.

Враховуючи це, Київ мав би зробити такі кроки:

Перший. Запропонувати державам - підписантам Будапештського Меморандуму, включно з Росією, провести, відповідно до його пункту 6, консультації у зв’язку з наявністю загроз «територіальній цілісності та політичній незалежності України», які озвучувалися цілою низкою офіційних представників Росії протягом останніх тижнів, і особливо днів, починаючи від лідера ЛДПР Жиріновського, який є давнім рупором Кремля, і закінчуючи міністром оборони Шойгу та заступником глави Адміністрації Президента Козаком, які входять до найближчого оточення Владіміра Путіна. Такий крок вибив би з-під ніг Кремля ініціативою, якою він останнім часом міцно володіє.

Другий. Запросити НАТО провести довготермінові спільні військові навчання на воді і на суші, в тому числі на найбільших полігонах в Україні, якими є «Широкий лан» на Миколаївщині та «Яворівський полігон» на Львівщині, за участю в тому числі контингентів військ Великобританії, Туреччини, Польщі, США і Франції. Одна справа полізти на беззахисну Україну, перед якою немає союзницьких зобов’язань ні в кого, а інша, - зачепити сили НАТО, які на законних підставах перебувають в Україні, як і сотні разів раніше.

Третій. Негайно ініціювати, через наших партнерів, які є постійними та непостійними членами РБ ООН, позачергове засідання цього органу щодо ескалації воєнних дій на Довачі та загрози вторгення в Україну регулярних військ Росії, на якому надати вичерпні докази, які свідчать, що Кремль готується до широкомастабної армійської операції на Сході України.

Четвертий. Невідкладно провести низку внутрішніх заходів, спрямованих на підготовку до відсічі можливого наступу регулярних з’єднань російських збройних сил, зокрема збори батальйонів територіальної оборони, актуалізацію мобілізаційних планів, передислокацію в безпечніші місця перебування частин і з’єднань ВПС, щоб уникнути знищення великої частини літаків на аеродромах у перші години, після вторгнення росіян в Україну, затвердження відповідних заходів цивільної оборони на рівні областей і районів тощо.

Ну і last, but not least. Останнім часом американські та європейські експерти, не говорячи вже про українських, серйозно обговорюють можливості надання Україні (на різних умовах) такої військової техніки і засобів протидії агресії Росії, які би могли допомогти захиститися від ймовірного вторгнення. Зокрема, йдеться про літаки F15 та інші, системи ППО, радіолокаційної боротьби тощо. Це означає, що такі можливості вже на столі і у високих кабінетах, де приймаються відповідні рішення, у Вашингтоні, Лондоні та в столицях інших наших партнерів. Відповідно Україні слід, не гаячи часу, звернутися до наших партнерів із конкретними запитами про надання такого озброєння, а також відрядження достатньої кількості інструкторів, які би у стислі терміни змогли допомогти українським військовослужбовцям освоїти таку військову техніку. Знаючи, що Україні є чим відбиватися, Путін ще раз подумає, перш ніж віддати наказ на черговий перетин українсько-російського кордону його військами.

І на завершення.

На 30-му році незалежності Україна постала перед небаченими раніше для нас викликами і загрозами. Ставки у великій геополітичній грі, яку веде Владімір Путін, піднялися до найвищого можливого рівня. Щоб вижити слід негайно діяти. І Верховному головнокомандувачу - Президенту України, і Верховній Раді, і Уряду, і іншим органам державної влади та місцевого самоврядування, за чіткої координації з боку глави держави. Інакше чисельні жертви і втрати територій не минучі.

Крім того, слід враховувати і малоймовірний, але бажаний для Путіна, сценарій досягнення між ним і Заходом якоїсь рамкової угоди, за рахунок України. Відповідно заходи з протидії такому сценарію мають реалізовуватися окремо, і то в пріоритетному порядку.

Максимальна проактивність, публічність і єдність у відстоюванні позиції з боку всіх органів державної влади та керівників держави - це запорука успіху.

А де буде стояти кома у виразі «воювати не можна миритись» залежить насправді від всіх нас, і від України, і від наших західних партнерів. Адже воює Путін не з Україною. Воює він з вільним світом, до якого ми прагнем і до якого по праву вже належим.

І пам’ятаймо, що разом російську недоімперію зупинити можна і потрібно! Лиш треба прикласти максимум зусиль і щиро цього бажати.

Вадим Трюхан, український дипломат і громадський діяч, голова правління ГО «Європейський Рух України»