Docudays UA 2021: вакцина від байдужості

«Детектор медіа» завершує цикл рецензій кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовського на стрічки 18-го Міжнародного кінофестивалю про права людини Docudays UA. Ми вже публікували його враження від румунського фільму «Колектив», яким відкривався фестиваль, національного конкурсу, міжнародного конкурсу та позаконкурсних показів фільмів польського режисера Кшиштофа Кесльовського. Сьогодні читайте підсумки та загальні враження від фестивалю.  

Коли серце трохи заспокоїлося після буревію емоцій, збурених 18-м кінофестивалем Docudays UA, з’явилася можливість розібратися, що ж це було.

Вже другий рік фестиваль проходить онлайн. З першого погляду, так простіше, бо, як мінімум, дешевше – виключає величезну мороку з організацією офлайн показів в кінотеатрах, прес-конференціями, друком поліграфії, згуртуванням найманих працівників і волонтерів (якщо такі передбачалися), дотриманням карантинних норм etc. З іншого – все ж таки покази заробляють фестивалю (якщо вони організовані в правильному місці та за умови проведення якісної рекламної компанії), імідж фестивалю зростає, а заразом і настрій глядачів, адже всі розуміють чому люди люблять дивитися кіно в кінотеатрі.

Втім, з початком пандемії коронавіруса весь світ стрімко пірнув в інтернет, чим ознаменував серйозні планетарні зміни в житті та в бізнесі, з мільярдними втратами і мільярдними ж прибутками, з розвалом сімей, не готових бути разом 24 години на добу, і головне – переорієнтацію проведення робочого і вільного часу, відтак – створення кращого функціонування і більшої кількості пропозицій всіх можливих стрімінгів, провайдерів і VOD-платформ.

У цьому сенсі фестиваль Docudays UA отримав можливість скоротити видатки на зовнішнє і, натомість, розбудувати внутрішню частину, власну платформу DocuSpace. Бо якщо минулого року платформа працювала вкрай зле, то цього року трансляція вже не зависала, псуючи настрій і сприйняття кіно, а це, як виявилося після ідеального онлайн-проведення Берлінського кінофестивалю, доволі важливо і можливо. Важливо ще й для самого фестивалю, який, в якості промоушену себе і подяки за підтримку, з 5-го по 23-те квітня надав власникам/цям абонементів та фестивальних акредитацій безкоштовний доступ до стрічок програм «Післямова» та «Борис Петер. Тиха пауза».

Відбірникам фестивалю вдалося створити яскраву картину з найширшою географією сучасного документального кіно, датованого 2018-2020-ми роками, а якщо брати ретроспективи, 60-ми роками минулого століття. Крім трьох конкурсних програм DOCU/УКРАЇНА, DOCU/СВІТ і DOCU/КОРОТКО, ще зо 20 позаконкурсних програм, рахуючи унікальну, вперше показану ретроспективну «Кшиштоф Кесльовський: документальний життєпис», «Трубадури кіно: Шотландія і Україна», «Linoleum презентує: По-батькові і Хто тут “здоровий”?», DOCU/Хіти, DOCU/Арт та інші.

Певне здивування викликала обрана стилістика заставки фестивалю, з примітивною, кострубатою комп’ютерною анімацією, аж ніяк не виправданою для назви «оригінальна». Невже в Україні немає вправних художників, аніматорів чи дизайнерів? Звісно, в наш час, всуціль еклектичний, з безапеляційними заявками «я художник, я так бачу», можливо все вибрати і при цьому не пояснювати, посилаючись на право вибору: не хочеш – не дивись. Але це коли йдеться про індивідуальний вибір, а не колективний, фестивальний, коли для всіх. Так само здивував слоган фестивалю «Кіно про права людини – найкращі ліки!» Окрім того, що це відверта маніпуляція, це просто неправда, і підтвердженням цьому є конкретно показане кіно на Docudays UA: його можна назвати яким завгодно, тільки не лікуючим. Центральна програма фестивалю, «Міжнародний конкурс» DOCU/Світ, продемонструвала багаті на інформацію фільми, фільми-протести, фільми-відкриття, фільми емоційні та людяні, формально винахідливі й навіть новаторські, ба більше – геніальні фільми. Але здебільшого вони приголомшували, збурювали, шокували. Більша частина з них викликали розпач, сльози і біль. Це – протилежна дія лікам.

У цьому якраз і є суть правозахисницького кіно – відкрити очі глядачеві, і часом зробити це насильно, і робиться це насильно. Бо щоб довести дику наругу й безкарність олігархів, потрібний фільм на кшталт грузинсько-швейцарського «Приборкання саду» про мільярдера Іванішвілі та його бажання мати столітнє дерево, заради чого воно викорчовується, а навколо нього вирубають ліс. Щоб показати, до якого жаху може призвести народження дітей матір’ю-алкоголічкою, треба багато років знімати в Канаді «Маленького Тома». Щоб зрозуміти про справжні проблеми Ізраїлю і Палестини, треба показати палестинських дітей в окупованому східному Єрусалимі («Діти»). Як «піклується» уряд Венесуели про своїх громадян, доводячи до зникнення цілого поселення («Одного раз в Венесуелі»). Як у Фінляндії одинокість пригнічує і поступово вбиває старих, розлучених і самотніх людей («Самотній танець»). Як наркотики руйнують життя і родини в Бельгії («Малий Самді»). І якою шокуючою є війна, навіть якщо вона триває не у Франції, а в Афганістані, і ведеться не на полі бою очі-в-очі, а з допомогою дронів та гелікоптерів через тепловізори («А ночі вже більше не буде»).

Кожний фільм із міжнародного конкурсу вимагав надзусиль, щоб його дивитися, сприймати і рефлексувати над ним. Це була робота, а не задоволення. Принаймні не тихе задоволення, не бездумне, спокійне і чисте, без домішок дьогтю. І вже точно це відчуття нічого спільного з ефектом ліків не мало. В цьому, певно, проявилося бажання організаторів фестивалю і відбірників максимально збурити душі глядачів, тим самим відволікти від себе, від своїх проблем сидіння вдома, і показати, наскільки гірше буває в окремих людей в інших країнах світу.

Цікаво, що подібні больові фільми були тільки в програмі DOCU/Світ. Прямо протилежною виявилася програма DOCU/Хіти, де фільми викликали щастя. Як американський «Розбитий ніс, пусті кишені» про останню добу бару, де в переддень його остаточного закриття збираються завсідники, виливаючи душу один одному в такій відвертій, домашній і дружній манері та атмосфері, що хочеться опинитися там і всіх обійняти. Як чилійсько-американський «Кріт» з неймовірним детективним сюжетом при документальній (?) зйомці про 80-літнього стариганя, найнятого детективним агентством з ціллю нативного проникнення в будинок для пристарілих, де він, немов агент під прикриттям, має стежити, чи добре турбуються за однією з пацієнток. Чи як норвезький «Художниця і злодій» про дружбу (!) авторки картин і того, хто ці картини вкрав, але потім змінився якраз через спілкування з художницею, вилюднів і подякував за це своїй рятівниці з пустки життя.

Втім, контрасти, створені Docudays UA, виявили й ще одну, невідомо, чи свідому (випадкову?), але надто характерну ознаку, щоб на неї не звернути особливу увагу, і, ймовірно, винести її за дужки, визначаючи ледь не як головну на фестивалі. Попри наявність «щасливих» фільмів, саме фільми-біль проявили масу перегуків світу з Україною. При чому актуальніше, що називається, і не придумаєш. В «Одного разу у Венесуелі» жінка, прибічниця влади, роздає задля голосів на виборах телефони, а вже в день виборів голоси скуповуються прямо і неприховано, роздаючи виборцям гроші, як тільки що робилося на довиборах у Верховну Раду в Надвірній. В «Колумбійській родині» влада вбиває або зацьковує соціальних і національних лідерів, що викликає асоціації з тим, що зараз відбувається у нас, з Антоненком та іншими. А «Діти» один в один мають тотожність з подіями в Криму, зі знущанням окупаційної армії Росії над кримськими татарами. Про перегуки з ситуацією в Україні румунського «Колективу», який відкривав фестиваль, і поготів автором була написана окрема стаття. 

Можливо, ці перегуки звичні, бо, оповідаючи про несправедливості, важко знайти щось неповторне, ще не використане нечистими на руку та совість людьми, і з огляду на їх природу, присутніми скрізь, і в Україні, звісно також. І тут є сенс згадати про певну відмінність національного конкурсу DOCU/Україна, де фільми не були надривними, не різали критикою владу та окремих людей, не звинувачували систему, світ, олігархів чи наркотики. Навіть війни торкнулися ощадливо, і це в країні, де війна розпочалася 2014 року, досі триває і щодня гинуть воїни. Чому так вийшло? Це позиція фестивалю? Стан кінематографу? Збіг обставин? Чи може наші режисери сприйняли клич «перестаньте стрелять» за «припиніть знімати»? І при цьому продюсери і можновладці сподіваються, що люди перестануть вимагати таке дивитися, все забудеться і мир запанує в усьому світі?

Риторичні ці питання чи їх дошкульність все ж має сенс – покаже час. Поки ж зрозуміло, що все з усім пов’язано, що нема збігів,  випадковості – не випадкові, і естафети передаються від фільму до фільму, від країни до країни. І це відбувається без наміру – просто так стається. В «Землі Івана» герой робить з дерева коника, а в «Казці про коника» герой одних коників збирає, а з іншим, в образі волонтера, їздить на фронт. В «Колумбійській родині» героїні втікають з Колумбії, бо це неправова держава, а герої «Одного разу в Венесуелі» біжать до Колумбії, бо в їх Венесуелі просто немає життя. Це все – і значно більше – проявив фестиваль Docudays UA, зібрав до купи екстраординарні фільми і пред’явив, як докази порушення прав людини і надзвичайних проявів людяності, в документах і псевдодокументах, з незміною якістю та різноманітністю форм і історій. Нехай це не ліки, чи їх намір лікувати не прямою дією, але разом допомагає визирнути за межі кола власного комфорту, потрапити в шкуру іншої людини, перестати відчувати себе пупом землі. Docudays UA – це просто вакцина від байдужості.