Анастасія Іванців, Lb.ua: «Якщо журналіст не читає книжок, це зазвичай не дуже хороший журналіст»

Вже рік соціальна журналістка видання Lb.ua Анастасія Іванців системно пише про пандемію коронавірусу. Згадує: на початку пандемії панував такий хаос, що дуже складно було добитися відповіді на свій запит від посадовців. «Зараз, звісно, трохи легше. Є не те щоби втома від цієї теми, є втома від скандалів, пов’язаних із цією темою. Ледь не кожне питання, яке стосується ковіду, супроводжується резонансними викриттями. Буквально щойно я прочитала у фейсбуці пост про те, що люди вірять, що вакцину "Пфайзер" продають за 7 тисяч гривень у приватних клініках. Знаєте, якщо емоційне вигорання настає, то через такі пости», — каже моя співрозмовниця.

Настя народилась у Ніжині. Вчилась у Школі соціальної роботи НаУКМА (2012–2016) та у Школі журналістики та комунікацій УКУ (2016–2018). У 2015 році навчалась у Школі журналістики «Української правди», яку вів Павло Шеремет. Проходила практику в Lb.ua, пізніше, вже після закінчення УКУ, повернулася до редакції цього видання як SMM-редакторка й до літа минулого року поєднувала роботу із SMM із написанням текстів для рубрики «Суспільство». У 2020 році в рамках журналістського конкурсу «Честь професії-2019» отримала спецприз у номінації «Надія журналістики». Як журналістка Lb.ua шукає теми для своїх матеріалів? Чи відстежує розвиток тем, про які писала раніше? Наскільки «кричущим» може бути заголовок для публікації на соціальну тематику? Що дає мотивацію працювати саме у соціальній журналістиці? Про це й не тільки — в інтерв’ю Анастасії Іванців для «Детектора медіа».

— Настя, 6 квітня Lb.ua видало ексклюзивну новину, яку підготували ви. Йшлося про те, що у «Феофанії» проводили масову вакцинацію від ковіду, при цьому в документах вказували вакцинованих як працівників лікарні. На які наслідки ви сподівалися, публікуючи цей матеріал, і чи ви зазвичай відстежуєте, які результати має ваша публікація?

— Я би хотіла, щоби вакцинація відбувалася за правилами. Є дорожня карта вакцинації, є пріоритетні групи, є список очікування цих пріоритетних груп. Мене дуже дивує, коли люди, які мають більше ресурсу і, зокрема, більше можливостей вакцинуватися, знаходять через фейсбук якийсь телефончик, кудись передзвонюють і стають у чергу. Я би не хотіла, щоб так було з вакцинацією. Я вважаю, що перш за все мають вакцинуватися люди із пріоритетних груп, а не журналісти, громадські діячі. Я відстежую тему, пов’язану із «Феофанією». І до, й після публікації ми контактували із представниками ДУС (Державне управління справами. — Ред.), вони зараз розбираються з цим питанням. Я би хотіла зрозуміти, яка мотивація була у «Феофанії», тому що за вакцинацію вони не брали грошей, відповідно корупційної складової тут немає. Чому вони так робили — для мене загадка. Головний санітарний лікар Віктор Ляшко пообіцяв, що вони зроблять комісію, яка дослідить ситуацію, я буду дізнаватися результати роботи цієї комісії.

— Хочу уточнити: Віктор Ляшко ухвалив рішення про створення комісії під вашим впливом чи незалежно від вас і вашої журналістської роботи?

— Я не знаю. Я не можу оцінити, наскільки я вплинула на рішення Віктора Ляшка, він є посадовою особою й може ухвалювати власні рішення. Але якщо мені вдалося донести інформацію, якою вони не володіли, я дуже рада.

— У своїй публікації ви не називаєте імен тих двох немедиків, які, за вашою інформацією, були вакциновані саме в результаті цієї «схеми» у «Феофанії». Чому ви не взяли коментарів у цих людей?

— Із тих двох, про яких ми знали, що вони отримали вакцину, лише один був блогером. Ті, хто долучений до розслідування ситуації, знають про цих двох осіб. Я би не хотіла, щоб обговорення новини завершилося обговоренням персоналій цих людей. Так зазвичай буває, коли люди, які про це навіть не знають, опиняються в центрі якогось скандалу, й обговорення зводиться до того, якими є фігуранти скандалу, а не в чому, власне, полягає проблема.

Навіщо ще більше роздмухувати вогонь? Тим паче, що соцмережі роблять це за мене. До речі, там же було не тільки двоє сторонніх людей, які отримали вакцину, думаючи, що їх вакцинують залишками. Після того, як ми опублікували новину, я дізналась і про інших людей, які пройшли вакцинацію у «Феофанії». Думаю, вони мені написали, тому що побачили, що я не опублікувала жодних імен.

— Наскільки я зрозуміла з вашого тексту, постачальником інформації, яка лягла в основу ексклюзивної новини, став регіональний координатор із вакцинації в місті Києві Василь Животенюк. Чи це так?

— Він відповідає за вакцинацію, я вирішила уточнити в нього, що відбувається, чому у «Феофанії» черги людей і що це за люди. Говорити, що я сама нарила цю інформацію — це надто гучно сказано. Мені просто трапилась у фейсбуці інформація про те, що, виявляється, можна вакцинуватися у «Феофанії». Цю інформацію я перевірила в розмові з Василем Животенюком. Це для мене просто журналістська робота, рутинна, я би сказала, — подзвонити й дізнатися, що відбувається.

— Вже рік ви пишете про коронавірус. У вас немає емоційного вигорання чи тотальної втоми від цієї теми?

— Ви так питаєте, наче щось знаєте (сміється). На початку були тривога, нерозуміння, що відбувається. Було дуже складно працювати, тому що посадові особи не відповідали на мої журналістські запити, і, думаю, не тільки на мої. Серед чиновників на початку пандемії був просто хаос, через це я не могла робити свою роботу добре. При цьому ти не можеш вийти з квартири, поїхати кудись і особисто спитати, як це було б у нормальній ситуації. Зараз, звісно, трохи легше.

Є не те щоби втома від цієї теми, є втома від скандалів, пов’язаних із цією темою. Ледь не кожне питання, яке стосується ковіду, супроводжується резонансними викриттями. Буквально щойно я прочитала у фейсбуці пост про те, що люди вірять, що вакцину «Пфайзер» продають за 7 тисяч гривень у приватних клініках. Знаєте, якщо емоційне вигорання настає, то через такі пости.

Коли ти ставишся до журналістики як до ремесла, стає набагато простіше. Ти розумієш, що в тебе просто така функція — дзвонити й питати.

— Як давно ви працюєте у Lb.ua?

— Я прийшла на практику в Lb.ua, коли вчилася на другому курсі магістратури в Школі журналістики та комунікацій УКУ. Ми зазвичай тоді проходили виробничу практику в медіа протягом цілого місяця. Я вирішила, що піду в Lb.ua, тоді тут працювала Маргарита Тулуп, яка є також випускницею Школи журналістики УКУ. Lb.ua мені здавалося суперкльовим виданням, яке багато хто читає, яке не боїться складних тем, котрі потребують для підготовки багато часу. Коли я туди прийшла, я зрозуміла, що потрапила туди, куди треба. В мене були якісь теми заготовлені, й редакторка Вікторія Герасимчук досить критично до них поставилась, і тоді я зрозуміла, що це те, що мені потрібно, — щоб до мене критично ставилися. Ми на початку затвердили основну тему, над якою я довго працювала, — це була тема про жінок, які мали рак грудей. Багатьом із них робили операцію з видалення молочних залоз. Як живуть ці жінки? Під час роботи завдяки й редакторці, й Маргариті, яка тоді працювала журналісткою, я зрозуміла, що ця тема є набагато глибшою, й нам вдалося, як на мене, зробити класний матеріал. До речі, в 2019році я подавала його на «Честь професії» в номінації «Надія журналістики», й він неочікувано для мене прорвався в п’ятірку найкращих. А це ж був матеріал, який я, ще будучи студенткою, написала на практиці. Правда, в результаті він не виграв.

Після практики в Lb.ua я повернулася в УКУ й писала диплом, потім настав момент пошуку роботи, вакансії журналіста тоді не було в Lb.ua, але була вакансія SMM-редактора, і я пішла на цю вакансію. І ще два роки я працювала як SMM-редакторка і паралельно дописувала тексти. Так тривало до літа 2020 року, відтоді я не займаюся SMM і лише пишу тексти. Поки я була SMM-ницею, я також дописувала у видання Medialab, Reporters.

— Як шукаєте теми для своїх публікацій? Як вирішуєте, яка тема «ваша», а яка — ні? За які теми беретеся охочіше?

— Я не шукаю. Я просто прокидаюся — й на мене вивалюються ці теми. «Суспільство» — обширна рубрика. Насамперед я допомагаю з медичною тематикою: ковід, вакцинація тощо. Далі у мене є коло моїх інтересів: це правозахисні теми, гендерна тематика, освіта. Як я бачу, що це моя тема? Це важко пояснити, я це відчуваю. Інший варіант: коли я сама придумала тему й починаю шукати під неї героїв, експертів і так далі. Це дуже складний шлях, чесно кажучи.

— Чи відстежуєте теми, про які писали раніше?

— Звісно. Це не те, що я роблю регулярно, тому що я вже написала багато матеріалів і мене на все не вистачає. Але я знаю, що в мене є редакторка, яка відстежує продовження деяких історій. Наприклад, я продовжую комунікувати з тими жінками, про яких я писала три роки тому, причому вони вже для мене не героїні, а експертки, тому що вони створили свій благодійний фонд і самі допомагають онкопацієнтам. Стосовно тієї новини, про яку ми говорили на початку, можна ще пару днів почекати й далі з’ясовувати результати роботи комісії, яка має дослідити ситуацію у «Феофанії». Або, скажімо, в мене був матеріал про пожежу у психіатричній лікарні в Одесі. Я не робила матеріал, коли пожежа сталася, але за рік після цього я робила матеріал про те, як же розвивається розслідування. Для мене це також відстежування теми.

Взагалі ключове для мене, мій стрижень — це книжки. Чим більше журналіст читає книжок, тим йому чи їй потім набагато легше бачити суть, глибину тем. Я точно знаю: якщо журналіст не читає книжок, це зазвичай не дуже хороший журналіст.

— Хто з редакторів працює з вашими текстами? Останнє слово за редактором чи бувало й по-іншому?

— Моя редакторка — Вікторія Герасимчук, вона читає мої тексти, каже, де мені їх редагувати, і я іду редагую. Але це стосунки, вибудувані на довірі. Я довіряю цій редакторці, бо вважаю її реально компетентною і розумною для того, щоб редагувати мій текст. З іншими редакторами в мене складаються переважно саме такі стосунки, тому що я довіряю редакторам. З іншого боку, я не працюю з редакторами, яким я не довіряю.

Чи останнє слово за редактором? Звісно, що ні. Я не розумію взагалі концепт «останнього слова», тому що, як на мене, хороший матеріал з’являється там, де редактор довіряє журналісту, а журналіст — редактору. Ви просто працюєте в одній площині, ви припускаєте, що журналіст і редактор мають кожен свій досвід. Коли ці досвіди об’єднуються і працюють у конструктивному руслі, виходить хороший текст. Коли починається якась «битва за слова», дуже складно потім зібратися докупи і знайти реальну суть матеріалу. Коли я тільки починала писати тексти, я могла сильно задиратися з редакторами, хоч я не вважаю це задиранням, для мене це робота. Зараз я спокійніше ставлюся до правок, але можу робити зауваження, якщо я не згодна з якоюсь правкою.

— Чи бувають у вас із редактором дискусії щодо заголовків? Чи завжди заголовок — це те, що впливає на кількість заходів на статтю?

— Не завжди. Мені здається, що часто впливає не лише заголовок, але й суть матеріалу. Соцмережі є важливим способом донести до аудиторії, про що цей матеріал, і коли люди про це дізнаються, вони клікають, і не важливо, що там написано у заголовку. Звичайно, моя редакторка зі мною не погодиться і скаже, що заголовок — це суперважливо. Я люблю інколи бавитись в заголовки, вони часто можуть бути незрозумілими, вони короткі або часто це якась гра слів, яка потребує пояснення. Знаєте оці заголовки з двокрапкою, після якої «чому бла-бла-бла». Я таке не дуже люблю, хоча часто цим грішу. Мені подобається, коли у заголовку 2-3 слова, такий красивий художній заголовок.

— За вашими уявленнями, наскільки «кричущим» може бути заголовок? Чи ви готові використовувати такі заголовки?

— Я готова! (Сміється.) У мене якось вийшов матеріал із заголовком «Я уб’ю твого сина — й потім побачимо, чи зможеш ти дихати». Я вважаю, що це дуже кричущий заголовок. Цей матеріал, до речі, виграв «Честь професії» в номінації «Надія журналістики», але я його ще подавала в номінацію «Найкращий репортаж» і він увійшов в п’ятірку найкращих. Коли на церемонії нагородження цей заголовок зачитали в мікрофон, я просто почала сміятися — настільки цей заголовок жахливий!

— Наскільки робота у Lb.ua схожа на роботу вашої мрії? Тим паче тепер, коли стало більше дистанційної роботи, чи вам комфортно це?

— Я би не сказала, що я часто бувала в редакції ще до того, як почалась епідемія. Для мене дистанційка — цілком комфортний режим. Зараз мені не вистачає подій і спонтанності рішень. Коли щось відбувається, і треба поїхати в інше місто, треба думати про це із поправкою на пандемію: думати, як обмежити контакти під час подорожі, купити респіратори, а не маски, а якщо ти їдеш кудись на суд, то це ще й закрите приміщення і треба буде там довго сидіти, це теж не дуже безпечно. Оце дуже сильно дратує.

Питання про те, чи виглядає для мене робота у Lb.ua як робота моєї мрії, — це питання, чи виглядає журналістика як робота мрії. Журналістика — це не робота мрії, але я її дуже люблю. Я люблю писати тексти, я люблю вирішувати питання, знаходити відповіді. Спілкуватися з цікавими людьми я полюбила не так давно. Що я не люблю в журналістиці? Дзвонити. Спілкуватися з державними органами? Та не тільки з ними, для мене в принципі будь-який дзвінок — це довге домовляння з собою.

— Яке значення мало для вас навчання у Школі соціальної роботи Могилянки?

— Навчання на соціальній роботі допомогло мені краще бачити теми, про які я пишу. Не з емоційної точки зору, а з точки зору того, як формуються соціальні політики, що таке інклюзивність, що таке правозахист. Звісно, за якоюсь великою системною проблемою стоять історії людей, і соціальні журналісти інколи про це забувають, фокусуючись переважно на індивідуальній історії.

— У 2015-му ви навчалися у Школі журналістики «Української правди». Чим корисний був цей досвід у вашому професійному становленні?

— Цю Школу вів Павло Шеремет, і це був мій перший досвід спілкування з відомими українськими журналістами. Я була таким неофітом, який приходив на лекції і сидів із відкритим ротом. Павла Шеремета вбили якраз тоді, коли я прийшла на якийсь черговий екзамен для вступу на магістратуру. Після цього я зрозуміла глибину професії. Що це не лише про історії, не лише про цікаве спілкування, що це також відповідальність і небезпечне. Якби я тоді не була у цій Школі, я б до цього розуміння йшла ще довго. Знаєте, це емоційно резонує, коли ти знаєш особисто того, кого вбивають.

Для мене, можливо, перебування у цій Школі стало ключовим фактором. До речі, я також брала участь у Школі культурної журналістики в рамках Гогольфесту. Формат був такий же: лекції, майстер-класи. І це сумарно допомогло мені зрозуміти сферу моїх інтересів.

— Розкажіть про своє стажування у «Gazeta Wyborcza» у 2017 році.

— Це було ознайомче стажування протягом двох тижнів. Рівень моєї польської мови ледь добігав до А1, така сама ситуація була у моєї одногрупниці, з якою я їздила у Варшаву. Ми були не лише в «Gazeta Wyborcza», а також у редакції журналу «Wysokie Obcasy», це інтелектуальний жіночий журнал. До речі, я не впевнена, що зараз в Україні є щось подібне, але на той момент точно не було видання, яке б охоплювало жіночий досвід і водночас не розглядало його на рівні макіяжу та суто зовнішніх атрибутів. Вони нам розповідали, як працюють над обкладинками. У них на одній з обкладинок була Меріл Стріп без макіяжу і ретуші, й це тоді, у 2017 році, був інноваційний підхід. Ми також побували в редакції журналу «Newsweek», там тоді працював репортером Павел Решка. Він щойно закінчив роботу над своєю першою репортажною книжкою про те, як функціонує медична система в Польщі. Він два тижні працював в лікарні в ролі санітара і у книжці розповів інсайд. Коли ми з ним спілкувалися в редакції, він розповідав про свою ідею зробити таке саме дослідження про релігійну систему в Польщі. Я не знаю, чи перевдягався він для цього священником, але знаю, що книжка вже вийшла, я її просто не читала.

Що мені дав цей досвід? Передусім контакти з людьми, нам вдалося поспілкуватися з багатьма класними редакторами і журналістами. Все, що стосується закордонного досвіду, вражає. Ти бачиш, що люди живуть та працюють зовсім не так, як ти собі це уявляв. А якщо ми зробимо так, як у них, але в Україні? Знайомство із закордонним досвідом збагачує і дає поштовх до того, щоб бажати більшого.

— Чи можете ви сказати, що продовжуєте вчитися? Чого саме ви навчилися нещодавно?

— Чесно кажучи, останнім часом я не відчуваю, що продовжую вчитися і це прекрасно. Я — адепт концепції long life education. Останнім часом я зрозуміла, що втомилася від того, що треба вчитися. Мені потрібна пауза. Але якщо говорити глобальніше, як про набуття досвіду, то це відбувається постійно. Наприклад, зараз я більше почала працювати з матеріалами на судову тематику. Ця тематика для мене terra incognita. Моє завдання як журналістки — розібратися і донести це простими словами. Я вчусь читати судові ухвали. Я не уявляю, якою була б моя робота, якби я не вчилася постійно.

— Що вас мотивує займатися саме соціальною журналістикою?

— Рано чи пізно мені доведеться піти в лікарню, віддавати свою дитину в садочок, і мені хотілося б, щоб коли цей момент настане, все нормально працювало. Це утопічна мрія, мені здається, хоча є багато речей, які змінюються на краще. Я хочу, щоб люди обходились без того, щоб дзвонити журналістам і плакати їм в трубку, що їх десь не прийняли в лікарні або що хтось десь не заплатив за їхнє лікування, або що десь вкрадені гроші. Я б дуже сильно хотіла, щоб цих історій не було. І, можливо, це і є мотивацією.

— В інтернеті можна знайти ваше поетичне, щемке та іронічне есе про Ніжин, місто, в якому ви народилися. Ви відчуваєте зв’язок зі своєю малою батьківщиною?

— Я прожила у Ніжині 17 років. Це мій бекґраунд. Ви чуєте, як я розмовляю? Оце Ніжин. (Сміється.) Я — прихильниця того, щоб ми всі усвідомлювали свої досвіди і не відштовхували їх, якими б вони не були. Конкретно це есе, яке ви згадали, — це був матеріал в межах проєкту про міста, його вели три моїх колишніх одногрупниці, й вони шукали амбасадорів міст, зокрема невеликих міст. Вони вважали, що я цілком підхожу на роль амбасадорки Ніжина. Це був цікавий досвід рефлексії на своє минуле, на те, в якому середовищі я росла. Я відчуваю зв’язок із Ніжином, і я його дуже люблю.

— Коли йдеться про Ніжин, першою чергою згадують про легендарні огірки…

— Це сумно. З іншого боку, огірки — частина української гастрокультури, це теж важливо. Я розумію ці стереотипи. Коли я вперше приїхала до Львова, я теж думала, що це місто кави і пляцків, але зараз, коли я там пожила протягом двох років, я так не думаю. Треба пожити в Ніжині, щоб мати із ним глибший, ніж огірки, зв’язок.

Фото — з особистого архіву Анастасії Іванців