«Спалах української моди» — це вже про вчорашній день. Але день перемоги

Краще почати з буквальної цитати одного зі спікерів, дизайнера Олега Мороза: «Ты делаешь какую-то штуку на протяжении там какого-то времени. И потом вот, как Бакинский, типа, эту свою кепку отправил Мадонне. Мадонна — чик! В Киеве все эти шляпы носят. Типа, тот есть, это уже тренд. Не знаю, как на Западе, но в Украине это, типа, ну, то есть там, все ходили в этих фуражках, типа». Таким чином він пояснює певні процеси становлення та розвитку українських брендів одягу.

Це не запрошення покепкувати чи посміятися разом. Насправді пан Мороз виглядає найбільш точним та красномовним серед усіх дійових осіб нового, сьомого епізоду документального серіалу «Спалах». Розповідати про моду інакшими словами дуже складно. Згадується приказка, яка констатує: писати про балет те саме, що танцювати про архітектуру. «Спалах» призначено не для втаємничених спільнот, серіал дивляться — принаймні, автори розраховують на це, — зацікавлені, проте все ж таки пересічні, не завжди фахові в тій чи іншій галузі українці. Такому глядачу розтлумачити на пальцях, як не прости шити одяг, а створювати український бренд, звичайною мовою дуже важко.

Поза тим, обійти увагою моду, говорячи про кіно, музику та загалом культурний продукт, так само неможливо. Адже цехи, а в них — за швацькими машинками ті самі жінки, в яких, цитуючи класика Павла Грабовського, рученьки терпнуть, злипаються віченьки, — кінцевий етап. Виробництво, перетворення креативних ідей на товар широкого вжитку або тиражовану дизайнерську річ, починається в головах творчих людей. Так, мода — це теж творчість, в основі якої лежить амбітне бажання придумати щось своє, і ця вигадка потім сподобається якійсь кількості людей. Ідеальний варіант: стане зразком, задасть тренд, буде прикладом для наслідування, дозволить запатентувати власну марку.

Як і попередні епізоди «Спалаху», сьомий починається з екскурсу в не таке вже далеке минуле. З нього глядач дізнається: українські швацькі підприємства забезпечували ледь не весь СРСР, а всю територію України — так точно. Щоправда, одяг вітчизняного виробництва не особливо котувався. На ньому робили собі ім`я численні карикатуристи, фейлетоністи та комедіографи, раз по раз висміюючи українську радянську легку промисловість та нарікаючи на неї. У сатиричному журналі «Перець» навіть прижилася рубрика «Виставка ширнетреба». Натомість приватні кравці й кравчині напівпідпільно, а то й узагалі підпільно обшивали індивідуальних заможних клієнтів. Або створювали джинси й сорочки «під фірму», за що їх прозвали «цеховиками» й карали з усією суворістю радянських законів.

Відсутність конкуренції, ринку та загальне, фактично дозволене тодішньою владою знецінення власного виробництва призвело до того, що наш виробник почав соромитися власної роботи. А наш споживач ретельно приховував, що носить вітчизняне. Є в мене відповідний приклад. Наприкінці 1990-х один колега вийшов у люди з дружиною, вбравшись у нові пальта. Виглядав верхній одяг не лише пристойно, а й дорого. Що стало предметом кпинів, адже колегу знали як такого, хто постійно скаржиться на фінансову скруту. Після енного жарту чоловік тихо пояснив: «Насправді це в нас пошили, але виглядає, як іноземне. Воно дешево коштує. Тільки ж нікому не кажіть, бо засміють, що наше носимо». У згадані часи я й сам не раз і не два натикався на штани, сорочки й піджаки «а-ля Європа» з нашитими в найменш помітних місцях вихідними даними українських фабрик.

Задіяні в «модному "Спалаху"» дизайнери визнають: до 2014 року всі вони були в тіні. Попри те, що в Україні почалися й стали регулярними Дні моди, творцям хотілося більшого. Індпошив чимдалі більше не влаштовував. Хотілося ширвжитку, і тут прочитується той самий конфлікт, який присутній в епізодах про фолк та кіно. Описується він дещо складною для розуміння формулою. Згідно з нею, автори того чи іншого твору — музики, фільму чи одягу — без різниці, хочуть охопити по можливості широкі верстви населення — і при цьому залишитися собою, зберегти індивідуальність, авторський стиль, не розчинитися. Йти в маси, водночас конфліктуючи з масовими смаками. Не відповідати їм, а формувати.

Епізод, присвячений становленню української моди, має одну особливість. Хай би як це не прозвучало, одяг не говорить, не вміє, не володіє жодною мовою. Навіть у казках чи фантастичних фільмах дизайнерський шалик, футболка чи шкарпетки не мають написаних для себе слів у сценаріях.

До чого це? До того, що українські музичні хіти чи український гумор здебільшого питомо російськомовні. Хочеш стати популярним, розширити аудиторію — переходь на російську. А потім доводь патріотичній спільноті, що твій продукт український.

З одягом значно простіше. Хоч який лейбл не наший, все одно адреса виробника своя, рідна, хай не завжди знайома й упізнавана. Дизайнери навіть виграють в інших, адже ще з радянських часів оперують англійською, французькою, німецькою, навіть польською в мінімальних, цілком достатніх для напису на лейблі обсягах. Російська в цьому бізнесі не котується. Продавати треба своїм, «закосивши» під Захід. Чи на Захід — але вже з написом «made in Urkaine».

І все одно ближче до фіналу спікери різними словами говорять про одне. Плюс у тому, що нарешті є можливість робити своє для своїх. А свій до свого ходить по своє. Мінус — українське поки не стало модним усередині країни. Тут, як і всюди, потрібна згуртована підтримка відомих, упізнаваних персонажів. З цим проблеми, не лише в дизайнерів одягу. Тож загалом у сьомому «Спалаху» із глядачами говорять розгублені переможці. Які отримали вікно можливостей не так давно — але на етапі, коли давали інтерв`ю, вигоріли й перебувають у пошуку нових ідей та можливостей для втілення.

Пояснити подібні настрої просто. Мода — сьогодні на сьогодні. Тренди міняються щороку або навіть швидше. Тож на момент, коли створювався фільм, усі без винятку спікери говорили, вільно чи мимоволі, про свій день учорашній. Завтрашній же день у часи коронавірусу навіть астрологи навряд ладні передбачити.

Фото: YouTube