"Зачем он тебе? Он же все по-украински и по-украински!"

У день путчу замість радянського гімну по радіо грала музикаМій батько родом із села Новопавлівка Великоолександрівського району на Херсонщині. Його старший брат закінчив університет і працював директором школи в Піщанському районі на Вінниччині. 1933 року селянам не можна було переїжджати до іншої області. Але дядько як авторитетна людина отримав дозвіл на вивезення батьків із Херсон­щини. Коли приїхав до Новопавлівки, рідні вже були пухлі від голоду. Але завдяки йому вижили – мій батько Леонід, дядько Яків, дядько Андрій, тітка Зоя, дід Василь, баба Наталя. Мене назвали Арсеном на честь дядька.РОДИНА МАТЕРІ ЖИЛА в ПАРПУРІВЦІ ПІД ВіННИЦЕЮ. Мій дід, Федот Борячук, працював фельдшером в обласному центрі. Мали корову. На роботу брав слоїк молока. У Вінниці обмінював на хліб. Так годував сім'ю. Помер від тифу 1934 року. Тоді ця хвороба чіплялася до багатьох виснажених людей.Я називаю себе онуком колгоспної рабині. Бабі Горпині доводилося о четвертій ранку бігти полями за 20 кілометрів у сусідній райцентр Вороновицю. Там купувала курку за 20 рублів. Потім ішла до Вінниці й на базарі продавала за 22. Цей мізерний навар був необхідний на елементарні потреби. Вдома полола колгоспні буряки. Просвітком для неї була церква. Мала гарний голос, вела церковний хор. Не раз мене брала на крилас. Закінчила кілька класів парафіяльної школи, але про все вміла мудро розповідати.У другому класі похвастався перед бабою читанкою. Там на одній сторінці були намальовані темні кріпаки, які плентаються на панщину, а на другій – веселі жінки йдуть на колгоспне поле. Сказав: "Ось дивіться, бабусю, як було колись і як тепер". Вона мовчала. Я повторив це двічі. Врешті вона мовила: "Колись було зле, а тепер так само".Батько ненавидів комуністичну систему й говорив про неї критично. Його викликали в КГБ, коли повернувся з війни. Казали прямо, що заберуть. "Чому ні? Я пройшов війну. Тепер можете забрати". Йому дали спокій.Мої батьки слухали закордонні радіостанції. Їх глушили, але можна було почути фрагменти про український визвольний рух, повстанську армію, українську церкву, дисидентів, арешти. Це на мене справляло враження. У школі справжнім відкриттям став роман Михайла Стельмаха "Кров людська не водиця". Антисталінський твір, де описані репресії, голод, комуністичне рабство в селі. Естетичною подією стали драми Лесі Українки, які прочитав після школи.Вступив до політехнічного технікуму. Тоді було модно, щоб дитина після восьмого класу здобувала спеціальність. Отримав уявлення про інженерію, лінії електропередач. Був на практиці на Каховській гідроелектростанції. У Він­ницькому проєктно-конструкторському інституті два роки працював техніком-електриком. Після фізмату в педагогічному університеті вчителював. А коли у Вінниці відкрився історичний факультет, вступив туди.На першому курсі поїхали в колгосп збирати яблука. Заробив 40 рублів. Одержав стипендію за два місяці – ще 80. За ці гроші купив приймач "Урал", щоб ловити радіо "Свобода". В інституті слухав лекції з основ наукового комунізму, а вдома вмикав американське радіо.З нас хотіли зробити вірних компартії вчителів. Частина людей думала всупереч пропаганді. Та для багатьох однокурс­ників життєвою метою було влитися в систему: потрапити в райком комсомолу чи партії, служити в КГБ чи в міліції. Було серед них чимало стукачів, які робили кар'єру доносами.Мав старших друзів. Ми обговорювали публікації в літературних журналах "Київ", "Жовтень", "Вітчизна", "Всесвіт", "Новый мир". Це були видання, в яких ми шукали правди й українського простору культури.Щоб людину оголосили націоналістом, достатньо було розмовляти українською мовою. Це одразу рубало всі кар'єрні перспективи. На першому курсі історичного факультету дізнався, що до мене має сентимент донька начальника Вінницького обласного управління КГБ. Моя сестра по батькові товаришувала з її матір'ю і чула деякі родинні розмови. Коли батьки дівчини дізналися про її почуття, відрізали: "Зачем он тебе? Он же все по-­украински и по-украински! Вопросы ненужные ставит преподавателям. Оставь это все!"У радянські часи не можна було говорити про голод і репресії проти національної культури. У педінституті часом порушував цю тему. Ректор Іван Грущенко почав мене розпікати. Мовляв, голоду не було, це вигадки буржуазної пропаганди. Пізніше письменник Володимир Маняк спонукав інтелігенцію документувати спогади про Голодомор. Наприкінці 1980 років я теж їздив по селах і збирав свідчення очевидців, долучав кращих студентів. А Грущенко вже в незалежній Україні публікував у журналі "Комуніст" огидні замітки – заперечував Голодомор.Наприкінці 1980-х комуністична система тріщала по швах. Вона забрехалася, виявила економічну й політичну неспроможність, тому вимушена була вибрати генеральним секретарем Михайла Горбачова. Він намагався її залатати. Одним із методів був обмежений дозвіл на підприємництво, відносну свободу слова, на доступ до архівів.Різниця між виборами 1989 року та сучасними – колосальна. Тодішні можу назвати справді демократичними. Мене підтримали студенти. Не було ніяких білбордів, ми від руки малювали плакати, на друкарській машинці множили листівки, стояли на вулицях робітничого Замостянського району Вінниці й бесідували з людьми. Щоправда, партійні органи зривали зустрічі, розклеювали провокаційні написи. Але ми виграли правдою.У перші дні роботи у Верховній Раді жив у готелі "Київ". Засідання почались у травні 1990 року. Пам'ятаю, вранці збираюся й по дротовому радіо чую блок про Донецько-Криворізьку республіку (радянська республіка була проголошена 12 лютого 1918 року на четвертому обласному з'їзді Рад робітничих депутатів Донецького вугільного і Криворізького залізорудного басейнів у Харкові. Існувала трохи більше місяця. – Країна). Цю тему мусолили щодня в ранкових новинах. Не витримав. Під час першого виступу кажу: "Чому в нас іде пропаганда сепаратизму? Яка ще Донецько-Криворізька республіка? Хіба засоби масової інформації та радіо перебувають не під контро­лем ЦК партії?" Це були риторичні запитання, але провокації припинилися.На Донбасі плекалася ненависть до всього українського. Нинішня його окупація готувалася давно. Туди перевозили російський "пролетаріят", споювали його, розповідали про стахановців і їхні квазірекорди. За радянських часів там відбувалося планомірне витіснення української мови. Іван Дзюба у спогадах писав, що в його дитинстві та юності Донеччина була переважно україномовним краєм.Нам розповідали казки, що Ленін – великий інтернаціо­наліст. Брехня, він був українофоб. Я досліджував його тексти. На закритих засіданнях виносилися українофобські ухвали, це приховувалося, подавалось у звичній риториці інтернаціоналізму. А діяли вони в напрямку придушення, зневажання й витравлювання всього українського. Були окупантами. Це тривало й за часів Троцького – Леніна, а за Сталіна набуло особливо кривавих форм – винищення за націо­нальною ознакою. Ці традиції російського расизму були перенесені й у незалежну Україну. Вони тривають досі.Моє покоління пережило період великих сподівань кінця 1980 років. Але потім спостерігали утворення олігархату, окупацію України чужими магнатами. Наша держава для них – лише плід, який можна висмоктати. Олігархи зацікавлені, аби суспільна свідомість залишалася в недорозвиненому стані. Звісно, трапляються потужні сплески національної свідомості й згуртованості, з якими олігархат бодай трохи мусить рахуватися. Майдани – це серцевина українського буття, вони забезпечують прориви вперед.Коли 16 липня 1990 року приймали Декларацію про державний суверенітет, уся площа біля Верховної Ради була заповнена людьми. У фоє парламенту стояли стоси декларацій. Я купив добрий оберемок і вийшов до людей. "Шановні громадяни, ви присутні при важливій події! Створюйте комітети із захисту Декларації, оберігайте її". Люди стали перехилятися через бар'єр, розбирати текст Декларації. Таке ж піднесення було на Хрещатику за кілька днів, коли над Київською міською радою підіймали національний синьо-жовтий прапор. Це незабутнє.Почувався органічним членом Народної ради (парламентська опозиція у Верховній Раді України в 1990–1994 роках. – Країна). 24 квітня 1991-го сформували заяву, в якій був пункт про зміну політичного курсу та проголошення незалежності України. Її доручили прочитати мені. Коли виголосив текст, у залі запанувала мертва тиша. А потім на трибуну вибіг Володимир Яворівський. Почав виправдовуватися, мовляв, Зінченко поспішив. А це ж була не особиста заява, а Народної ради.19 серпня 1991 року прокинувся рано. Замість радянського гімну по радіо лунала музика. Одразу думка: щось сталося в Москві. А вже о сьомій ранку прозвучало звернення від ГКЧП (з російської – Государственный комитет по чрезвычайному положению в СССР – самопроголошений орган влади, створений 18 серпня 1991 року для збереження СРСР шляхом усунення від влади президента Михайла Горбачова. – Країна). Кажу дружині: "В Москві переворот. Мені треба на округ, роз'яснити людям ситуацію". На 45-му окрузі, де мене обрали, працювали підшипниковий, електроламповий, інструментальний заводи, м'ясокомбінат. Стояв на прохідній. Повз ішов натовп. Казав їм: "У Москві відбувся державний переворот. Це загроза Україні й нашій демократії". Зупинялися одиниці.Наступного дня повернувся до Києва. Пішов до заводу "Арсенал", де працюють тисячі людей. Зустрів народну артистку Нілу Крюкову. Разом намагалися щось пояснити людям. Але на нас не звертали уваги.Українське суспільство не просто посттоталітарне, а пост­геноцидне. Ми досі не відновилися після травми. Іван Драч казав страшні, але правдиві слова: "Україну не пробудив навіть Чорнобиль".Наше суспільство почало деградувати за Леоніда Кучми. Віктор Ющенко був українським національним президентом. На рівних говорив із Росією. Був грамотним економістом. На жаль, допустив помилки. Найбільші – це прем'єрства Тимошенко та Януковича. Потім вибрали кримінального злочинця Віктора Януковича. А тепер впали під ноги "95-му кварталу". Цей феномен уже розкритий дослідниками. У книжці Пітера Померанцева "Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності" описано механізми інформаційних воєн, які веде Кремль у спілці з олігархами, які панують в Україні.Як депутату доводилося обстоювати і справу Української церкви. Леонід Кравчук фактично здав її і допустив, щоб у супроводі міліціонерів і кагебешників Володимира Сабодана (предстоятель Російської православної церкви в Україні у 1992–2014 роках. – Країна) провезли до Києво-Печерської лаври. Можу вважати справою свого життя, що за мого головування в Раді у справах релігій при Кабінеті міністрів 20 липня 1992 року зареєстрована УПЦ Київського патріархату. Утвердження Православної церкви України та здобуття томоса має непроминальне значення.