Ганна Ярошевич: «Я не поїду завтра пасти буйволів, але я відкрила для себе нове про спосіб життя й цінності»

Під час цьогорічного Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA відбулася світова прем’єра дебютної повнометражної кінокартини режисерки Ганни Ярошевич «Май далеко — май добре». Стрічка брала участь у конкурсній програмі DOCU/Україна та здобула премію імені Андрія Матросова. До 23 квітня фільм «Май далеко — май добре» доступний для перегляду в онлайн-кінотеатрі Docuspace.

Ганна Ярошевич здобула ступінь бакалавра з журналістики в Україні, а також ступінь магістра з креативних медіа в Сассекському університеті. Навчаючись у Великій Британії, працювала фрилансеркою, створювала і монтувала відео для ТБ та незалежних кінопроєктів. У 2014 році Ганна повернулась в Україну і почала співпрацю із творчим об’єднанням «Вавилон’13». Режисерка створила 10 короткометражних документальних фільмів, деякі з них були обрані для програм національних кінофестивалів та показів у кінотеатрах.

Фільм Ганни Ярошевич «Май далеко — май добре» розповідає історію молодого німця-еколога Мішеля Якобі, який переїхав у Закарпатську область, щоб відродити популяцію тамтешніх водяних буйволів. Зйомки фільму тривали три роки, а загалом робота над фільмом тривала близько п’яти років. Що підштовхнуло міського мешканця заможної країни перебратися в закарпатське село й жити простим сільським життям? З якими складнощами стикнулася творча група стрічки під час зйомок та на етапі постпродакшену? Чи можна втекти від розлюченого буйвола? Про це і не тільки — в інтерв’ю Ганни Ярошевич для «Детектора медіа».

– Ганно, вітаю зі світовою прем’єрою вашого фільму. Яка тепер доля чекає на «Май далеко — май добре»?

– Зараз ми подаємо наш фільм на різні міжнародні фестивалі. Сподіваємося, що зможемо показати його в Німеччині. На даний момент у нас є пропозиція від німецького дистриб’ютора щодо показів влітку в кінотеатрах, якщо вони відкриються, або якщо вони залишаться зачиненими, то на якихось open-air’ах. Але тут ідеться про кінотеатральні покази, а ми б хотіли, щоб у нашого фільму була перед цим фестивальна історія.

– Який бюджет вашого фільму?

– Офіційно бюджет фільму, який ми складали і подавали на різні програми, складав близько 95 тисяч євро, але фактично це було набагато менше. Ми майже все знімали власним коштом. У нас були партнери, які оплачували нам дорогу на наші зйомки, проживання. Гроші ми почали збирати на краудфандингу влітку 2019 року, коли робили чорновий монтаж фільму. Тоді ми зібрали близько 100 тисяч гривень, хоч планували зібрати 80 тисяч. Пізніше ми отримали від Українського інституту близько 150 тисяч гривень на промоцію. Ну, і це майже весь бюджет нашого фільму.

– Інформацію про головного героя вашої стрічки ви випадково знайшли в інтернеті. Розкажіть про вашу першу зустріч із Мішелем. Він розумів, що ви з оператором маєте намір надовго увійти в його життя?

– Мені здається, Мішель на початку не розумів, наскільки довго триватимуть ці зйомки й наскільки ми будемо втручатися не тільки в його, скажімо, професійне життя з буйволами, але ще й у його особисте життя. Я справді прочитала спершу про Мішеля в інтернеті, в одному з постів Богдана Логвиненка. Там була вказана електронна адреса Мішеля, я йому написала, розповіла про себе і сказала, що хотіла би не тільки з ним познайомитись, але й, можливо, зняти про нього кіно. Мішель відповів, що він зараз не в Україні, а в Німеччині. Це було незадовго до Нового року. Він пішов в Україні до лікаря і йому сказали, що в нього гепатит і що він ледь не помирає. Наляканий, він розповів про це своїм батькам, вони попросили його негайно їхати в Німеччину. Він приїхав додому переконаний, що вже ніколи не поїде в Україну, він готувався довго хворіти. Але німецькі лікарі перевірили його і не знайшли гепатиту. Виходить, що коли ми з ним познайомилися, він спочатку написав мені, що побоюється, що ніколи більше не повернеться до України, а за два тижні надіслав запрошення приїхати до нього в гості. Він якраз їхав із Німеччини в Україну зі своїм другом на машині, і ми зустрілися у Львові, куди я приїхала з оператором Сергієм Кірєєвим. Ми сіли в машину Мішеля і поїхали разом у його село.

– Ви на початку проговорювали зі своїм героєм «правила» вашої співпраці?

– Ми нічого не проговорювали, він нам нічого особливо не забороняв. Насправді коли ми сіли в його машину, ми першу годину говорили, а потім у якийсь момент дістали камеру і сказали, що починаємо знімати. Він був не проти. Це були наші перші розвідувальні зйомки, я навіть не знала, чи буде з цього кіно. Я хотіла побути з ним кілька днів, знімати, а далі подивитися цей матеріал, щоби зрозуміти, чи буде там якась історія, чи достатньо харизматичний герой. Тому на перших зйомках ми не ставили ні собі, ні Мішелю жодних завдань чи рамок.

– А коли ви зрозуміли, що кіно таки буде?

– Протягом року ми їздили до Мішеля, знімали його життя в Україні. Цей матеріал лежав у мене десь рік, я не знала, що з ним робити, як його монтувати. Потім я поїхала на один документальний воркшоп, там дуже детально розбирали матеріал, який у мене є, цю історію. Мені тоді сказали міжнародні експерти, що з цього навряд чи вийде класний фільм, бо там немає конфлікту, немає якоїсь драми, що це може бути просто такий красивий короткометражний фільм-портрет. Я після цього воркшопу дуже засмучена повернулась в Україну. Зідзвонилася з Мішелем, і він мені розказав новину про те, що він зустрів дівчину в Німеччині і навіть поїхав до неї жити. От тоді я зрозуміла, що з цього точно буде історія, точно буде кіно, що треба продовжувати знімати.

– Розкажіть, як мінялися ваші стосунки із Мішелем протягом трьох років, поки тривали зйомки.

– Спочатку Мішель був досить обережний до нас. Він, звісно, ніяк не перешкоджав зйомкам. Мені навіть здається, що він десь намагався краще виглядати, робити більше якихось добрих справ у кадрі. Коли ми познайомились із його дівчиною в Німеччині, був момент такої довіри до нас. Ця дівчина переживала, вона була не впевнена, чи хоче вона зніматись, чи хоче, аби ми знімали її дітей. Але ми з нею знайшли спільну мову, ми знімали її вдома в Німеччині і в Україні, коли вона була в Мішеля. На цей момент ми з ним стали якщо не друзями, то дуже хорошими приятелями. З оператором у нього склалися ще кращі стосунки, ніж зі мною, тому що оператор розділяє любов Мішеля до походів у гори, життя в лісі. Потім, коли ми закінчували зйомки, і Мішель уже з цією дівчиною розстався, почали виникати перші конфлікти. Його, по-перше, почало дратувати, що ми постійно знімаємо. А по-друге, його непокоїло, що його історія має не те щоб якийсь негативний характер, але що дівчини вже немає, з’явилась нова, і він, напевно, не дуже хотів, щоб усе це було у фільмі. Наші останні зйомки були дуже складними. Тоді він нас часто просив чогось не знімати, і мені доводилося вести з ним довгі розмови і пояснювати, що нам це треба зняти. Одним словом, під кінець зйомок наші стосунки стали складнішими.

Я би сказала, що Мішель точно не такий простий, як здається на перший погляд. Найбільша складність із ним полягає у тому, що він часто міняє свої плани. Зрозуміло, коли в тебе зйомки, нехай і документального кіно, ти намагаєшся їх спланувати і організувати. З Мішелем завжди було незрозуміло, чого чекати. Наприклад, ми домовляємося, що приїдемо 12 травня на зйомки. Він пише: ні, приїжджайте 10-го. Потім: ні, приїжджайте через тиждень. Потім: ні, приїдьте за два дні. Вже коли ми були в нього, питаємо вранці, які він має плани на день. Він каже: спочатку буду доїти буйволів, потім прибирати стайні, а потім пити пиво з друзями. А потім із цього не відбувається нічого, натомість він раптом їде в сільраду, потім лізе на гору, потім шукає коня, який втік у ліс. Це було непросто, бо хотілось все організувати, а не завжди це вдавалося.

– Коли ви познайомилися з Мішелем, він вже якийсь час перебував в Україні. Чому він обрав саме нашу країну, щоб реалізувати свою мрію?

– Як він сам розповідає, він вчився в університеті на еколога-лісника. Коли закінчив навчання, він трохи подорожував світом, їздив, мені здається, в Австралію, ще кудись, просто дивився, як живуть люди, що відбувається на інших континентах. А потім він вирішив, що знайде собі велику екомісію. Він відкрив гуглкарти і почав дивитися, де в Європі є найбільш зелене місце. На його думку, це Карпати. Він поїхав у Карпати, ще точно не знаючи, що він там буде робити. Він приїхав, почав знайомитися з людьми…

– А якою мовою він спілкувався з місцевими на початку, коли вперше опинився в Західній Україні?

– Тоді він української не знав. Може, він говорив англійською, не знаю, але якось йому хтось сказав, що є буйволи, які зникають. Він вирішив зайнятися порятунком буйволів. Тоді він подався на грант від ЄС, отримав гроші, щоб розпочати свій проєкт. Він відкрив ферму, зробив вебсайт, і перші декілька років він жив і займався буйволами на цей грант.

– До речі, про буйволів. Чи інструктував вас Мішель, як поводитися поруч із цими велетенськими тваринами?

– Інструктажу як такого не було, але він завжди просив нас триматися якомога далі від буйволів. У нього вони живуть як свійські тварини, але за своїм походженням це дикі тварини, тому він пояснював нам, що не треба сподіватися, що вони будуть ручними або що вони нас запам’ятають. Мішель дуже добре знає буйволів, відчуває їхній настрій. Коли траплялись екстремальні моменти, Мішель прямо казав оператору: «Тікай!». І Сергій із камерою біг через поле.

– А від розлюченого буйвола можна втекти?

– Важко сказати. Взагалі буйволи бігають дуже швидко. Якби ми були сам на сам із цими тваринами, ми могли б не розпізнати агресію з їхнього боку, і тоді в нас були би проблеми. Але Мішель може розпізнавати агресію в буйволів на самому початку або навіть передбачати її, тому він нас попереджав заздалегідь. Але був момент, коли нам довелося тікати через елетроогорожу, нас било струмом і ми падали, побиті струмом, за огорожу.

– Під час зйомок ви весь час були вдвох із оператором Сергієм Кірєєвим. Розкажіть, як ви обрали саме Сергія для співпраці над цією картиною?

– Насправді я познайомилась із Сергієм на новорічній вечірці «Вавилону’13» незадовго до початку наших зйомок. Здається, він, як і я, знімав для «Вавилону» короткометражки. Ми з ним додались у друзі на фейсбуці. Коли Мішель дізнався, що він не помирає від гепатиту, й ми почали домовлятися про першу зустріч, я зрозуміла, що в мене дуже мало часу на пошуки оператора. Я написала кільком операторам, із якими теоретично могла уявити свою співпрацю. У когось щось не складалося, а Сергій одразу захопився моєю пропозицією. Виходить, коли ми рушили на перші зйомки, ми були дуже мало знайомі й теж одне до одного призвичаювались, обговорювали, як ми будемо працювати. Склалося все дуже класно, мені здається, тому, що Сергій дуже легкий на підйом і авантюрний у хорошому сенсі.

Коли ми приїхали в село до Мішеля, роздивилися його ферму, я багато казала Сергію, як я бачу знімальний процес, пропонувала щось спробувати. Власне, для цього й були наші перші розвідувальні зйомки, хоча деякі кадри з них увійшли до фільму. День за днем ми із Сергієм починали краще розуміти одне одного і врешті порозумілися.

– В авторській документалістиці особливо важливу роль відіграє звук. У вас на зйомках не було звукорежисера. Як ви давали собі раду із записом звуку?

– Звук зазвичай записував або оператор, або я. Ми брали декілька мікрофонів, щоби потім на монтажі вибрати ту звукову доріжку, яка буде найкращою за якістю. Тобто в нас завжди був один накамерний мікрофон, окремо один великий рекордер і ще, якщо була можливість, ми вішали петлю на героя. Десь після другої зйомки ми почали думати про те, щоб, можливо, взяти звукорежисера в команду, який буде їздити з нами. Але на той момент у нас уже почали складатися такі дружні стосунки із Мішелем, і нам дуже не хотілося перетворювати все це на якісь великі зйомки, тому ми свідомо вирішили продовжувати знімати вдвох, щоб не порушувати інтимний зв’язок між нами й Мішелем. До того ж іноді зйомки були досить екстремальні, коли ми ходили в гори, ночували в наметах чи їздили автостопом, і, звісно, що менше людей у такому випадку, то зручніше. Потім уже на постпродакшені в нас з’явився чудовий звукорежисер Павло Березін, який із усього, що ми там поназаписували, зробив хороший звук для фільму.

– Скільки тривав постпродакшен фільму? З якими складнощами ви стикнулися на цьому етапі?

– Спочатку мінімум пів року ми з режисером монтажу Катериною Пташкою переглядали матеріал і робили перший чорновий монтаж. Складнощі полягали в тому, що в нас було дуже багато матеріалу — більше 120 годин. Потім нам потрібні були гроші, щоб завершити монтаж, а також на кольорокорекцію й на звук, постпродакшен якого коштує насправді дорого. Ми подавалися на конкурс до Держкіно, але це був той рік, коли в Держкіно помінялося керівництво і скасували результати пітчингу. Вийшло так, що ми пройшли перший та другий етапи пітчингу, за набраними балами ми проходили у фінал, тобто ми увійшли в число тих, хто мав отримати фінансування. Але невдовзі прохідний бал вирішили підняти на кілька пунктів, після чого ми вже не проходили. Це був той прекрасний тиждень, коли я спочатку раділа, що в нас є гроші на постпродакшен, а потім плакала, що їх немає. У нас був ступор, і ми з продюсером почали обговорювати альтернативні варіанти того, як ми будемо завершувати фільм без грошей. В результаті фінальний етап постпродакшену розтягнувся десь на пів року, а загалом на постпродакшен пішло близько півтора року.

– Як протягом цього часу мінялося ваше бачення історії, яку ви хотіли розповісти у фільмі?

– Спочатку, коли ми виклали всі події у хронологічному порядку, в нас вийшло більше двох годин. Це була просто така довга «ковбаса» з усього, що ми відзняли і що нам сподобалося. Ми показали цей rough cut деяким нашим колегам, тьюторам, до яких ми їздили на різні тренінги, ми показали матеріал Сергію Буковському та Вікторії Бондар, в майстерні яких я навчалася. Всі відгуки були такі, що, мовляв, матеріал класний, але ви якось неправильно працюєте із драматургією і це поки що не схоже на кіно. Коли ми це зрозуміли, це було рівно рік тому, почався локдаун, до того ж я була відмежована від режисерки монтажу. Я дуже страждала, не знала, що з цим усім робити. Але мені пощастило. Я прослухала курс від «Санденсу», де йшлося про написання сценаріїв, але в ньому багато уваги приділялося саме структурі фільму. Мені дуже допоміг цей курс, і ми з режисеркою монтажу, залишаючись на відстані, зробили таку віртуальну дошку, розклали весь матеріал по сценах, розсортували ці сцени за змістом (окремо — лінія з буйволами, окремо — любовна лінія Мішеля тощо) і почали рухати їх, складаючи певну структуру. Коли ми склали нову версію rough cut’у, ми знову її почали показувати тим самим людям, що і в перший раз. І нам почали казати, що оце вже дуже схоже на кіно. Тоді залишалося тільки допрацювати якісь деталі.

– В титрах фільму зазначено, що Сергій Буковський та Вікторія Бондар — супервайзери вашого фільму. Розкажіть про їхній внесок у ваш проєкт. 

– Я почала знімати свій фільм, коли навчалась у майстерні документального кіно Сергія Буковського. Він і Вікторія ще під час занять дивилися наші перші зйомки, потім другі, коментували. До речі, на початку Сергій казав, що наш герой створить нам багато проблем і що якби він був на моєму місці, то він би не продовжував знімати. Напевно, він побачив у матеріалі щось таке, що дало йому розуміння, що Мішель не такий ідеальний, яким він хоче виглядати чи виглядає на перший погляд. Але мене це не зупинило. Потім, коли моє навчання в майстерні закінчилося, Сергій і Вікторія завжди були на зв’язку, вони часто запрошували мене в гості, ми дивилися всі чорнові монтажі, ми дуже багато це обговорювали. Перед тим, як ми з продюсером почали їздити на пітчинги, я теж приїжджала до них консультуватися, як краще презентувати проєкт. Мені із Сергієм та Вікторією дуже комфортно, я відчуваю до них велику повагу і вдячність.

– Як на вас вплинуло навчання в майстерні Сергія Буковського?

– До цього навчання я знімала короткометражні фільми із «Вавилоном’13». Є певна специфіка, як знімає «Вавилон». Тут не знімають протягом років, все актуально й дуже швидко: відбулася подія, ти її знімаєш і вже за тиждень має вийти фільм. Для мене це був дуже цікавий досвід, але оскільки я не навчалася на режисера, мені хотілось подивитися якусь іншу школу документалістики. Сергій — метр документального кіно, його фільми зовсім інші, його кіно дуже красиве, уповільнене, я б навіть сказала, художнє, і я вирішила піти на навчання до нього, щоб отримати інший погляд на документальне кіно. В цьому плані всі лекції були дуже корисними плюс Сергій і Вікторія запрошують іноді своїх колег, які розказують, наприклад, про фестивалі, про звук у фільмі, запрошують інших режисерів, які діляться своїм досвідом. Тобто це як велика енциклопедія, з якої ти можеш вибирати те, що тобі в майбутньому знадобиться. Для мене це був дуже корисний досвід і я отримала те, за чим йшла, — інший погляд на документалістику.

– Чи змінили вас робота над фільмом і знайомство з Мішелем?

– Я завдяки Мішелю почала замислюватися над життям у гармонії з природою. До цього знайомства мені завжди здавалось, що я на сто відсотків людина великого міста, я мріяла жити десь у Нью-Йорку, в місті з максимальною концентрацією людей і всього. Зараз я мрію про будиночок якщо не в горах, то десь на природі, з можливістю вирощувати якісь помідори. Я не знаю, чи це пов’язано з роботою над фільмом і з Мішелем. Можливо, я просто дорослішаю чи вже старішаю. Але я побачила красу альтернативного способу життя. Я не стала прихильницею всього, що робить Мішель, я не поїду завтра пасти буйволів, але я відкрила для себе нове про спосіб життя і цінності.

Фото — з особистого архіву Ганни Ярошевич