«Люди Зони»: незвичний погляд на Чорнобильську зону відчуження

Цього року Україна відзначатиме 35-ті роковини катастрофи на Чорнобильській АЕС. Ця дата в українців асоціюється в першу чергу із жертвами трагедії. Декого з них вона наздогнала крізь роки. 26 квітня ми вшановуємо пам’ять ліквідаторів та чуємо страшні спогади людей, які були свідками катастрофи, евакуації, боротьби з наслідками лиха, втратили близьких, рідний дім та пронесли цю пам’ять крізь усе життя.

Не применшуючи значення пам’яті та ролі в цьому тоталітарного радянського режиму, ми маємо можливість подивитися на цю тему з точки зору майбутнього. Зокрема, майбутнього самої ЧАЕС, зони відчуження та місцевості навколо неї, яка зазнала значних змін із 1986 року.

Про аварію написано і сказано дуже багато. Книжки, статті, документальні та художні фільми. Проте не так багато тих же фільмів, орієнтовних на масового глядача, показують погляд на місцевість навколо ЧАЕС із точки зору перспективи й життя, яке там триває.

Саме з цього боку підходить до висвітлення теми документальний проєкт власного виробництва суспільного телеканалу «UA: Перший» «Люди Зони». Він розповідає про майбутнє самої ЧАЕС, відповідає на поширені питання, міфи, які побутують у нашому суспільстві, дає можливість познайомитися з людьми, які там живуть. Команда творців побувала в місцях, які майже ніхто не показував до цього, поспілкувалася з науковцями та людьми, які багато років досліджували зону відчуження. Це погляд, принципово відмінний від того, який ми звикли бачити на телеекранах. Погляд, що показує не лише біль трагедії, а й говорить про майбутнє, яке не є суцільно похмурим.

«На ЧАЕС нас зустріли зі словами про те, що біля самої станції радіаційний фон не більший, ніж у Києві. Про це нам повідомила працівниця Чорнобильської атомної, вручаючи нам індивідуальні дозиметри, щоб ми могли знати, яку дозу отримуємо протягом перебування біля 4-го енергоблока. Вона супроводжувала нас там протягом зйомок.

Взагалі, сама атмосфера біля станції, так само як і у всій зоні відчуження навколо неї, спокійна, можна сказати навіть якось по-провінційному розмірена. А про події 35-річної давнини нагадують лише пам’ятні знаки й таблички з іменами тих, хто поліг у перші дні після вибуху, віддавши своє життя заради спасіння Людства. “Життя — заради Життя” — цей напис на пам’ятному камені якось запав у душу найглибше», — розповідає режисер проєкту «Люди Зони» Олексій Мулявін.

Власне, про сталкерів. Один із них з’явиться у проєкті. Його звати Андрій Панасенко. Щоправда, з важливим уточненням — «колишній сталкер».

«Герой Андрія з’явився в нашому проєкті випадково. Справа в тому, що кожен знімальний день нас супроводжував гід, наданий адміністрацією Зони. І от в передостанній день з нами працював Андрій. Ми були вражені, як добре він знає Зону та все, що з нею пов’язано. До дрібниць. Кожну стежку, будівлю. Тому ми з Євгенією (Євгенія Подобна — авторка проєкту, військова кореспондентка, головна редакторка редакції документальних програм Суспільного мовлення. — Авт.) вирішили запропонувати йому стати повноцінним героєм нашого фільму. Недовго думаючи, він погодився й органічно доповнив наш фільм візуально. Самі ж зйомки виявилися вкрай екстремальними. Саме в цей день, а це була середина березня, вирувала хуртовина, було дуже сніжно й холодно, а в Прип'яті зігрітися абсолютно ніде. Мусили знімати дуже швидко, бо з кожною годиною дороги замітало все більше й більше, й ми ризикували взагалі не виїхати. Однак усе вийшло й у плані картинки додало атмосфери», — веде далі розповідь Олексій Мулявін.

Він звертає увагу на те, що зона відчуження досліджується крізь призму героїв стрічки, які нічим між собою не пов'язані (крім самої Зони). Деякі з них зробили колосальну роботу, щоб унікальна культура Полісся, яка буквально «завмерла» у квітні 1986 року, не була забута і втрачена. Як-от етнограф Ростислав Омеляшко.

«Людина, велике серце якої повністю належить Зоні. Мета його життя та роботи — збереження історичної пам’яті та національної ідентичності. Разом ми вирушили в село Річиця, розташоване за чотири кілометри від кордону з Білоруссю. Дуже атмосферне та автентичне місце, наскрізь просякнуте історією. Ми покажемо глядачеві, як проходять експедиції з пошуку справжніх реліквій Полісся», — не приховує захоплення режисер.

Захоплюється він не тільки людьми, чия праця пов’язана із зоною відчуження, але й тими людьми, які там живуть. Так звані самосели — це люди, які наважилися повернутися в рідні місця після евакуації, яка, як їм тоді сказали, мала тривати всього три дні. Проте більшість місцевих так і не повернулися до рідних домівок. На відміну від Галини та Євгенія Маркевичів.

«Пара, якою захоплюєшся. Відкриті, щирі люди, які живуть у власній Зоні. Проте їх зону не можна назвати “зоною відчуження”. Це, скоріше, зона любові та гармонії. Гармонії з навколишнім світом, та головніше — гармонії з самими собою. Вони дуже органічні, вони справжні, тому їхня історія обов’язково знайде відгук у кожному серці», — Олексій не поспішає ділитися деталями історії цієї унікальної пари й запрошує дізнатися про неї, коли стрічка вийде на телеекрані та в мережі.

Ну й наостанок ще трішки про зйомки на самій ЧАЕС. Там знімальну команду супроводжував Артем Сірий — працівник станції.

«Провідний інженер цеху експлуатації об’єкта укриття, один із героїв нашого фільму, який працює на ЧАЕС із 1999 року, підкупив нас своєю інтелігентною скромністю та відкритістю. Взагалі, всі люди, з якими ми зустрічалися та спілкувалися під час зйомок фільму на території Зони, приємно вразили своєю відкритістю та доброзичливістю. У них є чого повчитися багатьом із нас.

Нам дуже пощастило, адже саме в день, коли ми приїхали на станцію, там проводилися випробування з відпрацювання надзвичайної ситуації, а саме землетрусу магнітудою 6 балів, тож наш глядач матиме унікальну можливість поспостерігати за цим процесом.

Ну й під кінець з’ясувалося, що нашому герою необхідно відвідати зону біля об’єкта укриття, тобто під самим саркофагом. Нам дозволили зайти туди разом із ним, попередивши, що радіаційне навантаження там набагато вище за норму, однак бажання показати глядачеві, що саме відбувається під саркофагом, було сильнішим. Тож нам усім видали засоби індивідуального захисту й ми разом з нашим героєм довгими коридорами з безліччю дверей пішли на побачення з головним антагоністом фільму — зруйнованим енергоблоком № 4…» — ділиться своїми враженнями режисер.

Проєкт «Люди Зони» побачить світ 26 квітня, о 20:00 на Суспільному телеканалі «UA: Перший». Творці, які провели чимало часу в Чорнобильській зоні, розповідають не стільки про минуле, скільки про теперішнє цього місця. Чи справді це моторошна місцевість із мутантами, як вона сьогодні виглядає, якою вона стане з часом. У відповідь на питання, чи зможуть туди повернутися люди й повноцінно там жити, лунає запитання: а чи це потрібно? Чорнобиль, попри всю трагічність, із якою пов'язане це місце, — це унікальний об’єкт для науки, який може допомогти всьому світові не вчинити ядерного самогубства. Він неймовірно небезпечний, але й дає людям досвід, який ми можемо повернути на благо.