Відчайдушно і безшабашно: як журналісти в 1986 році розповіли правду про аварію на ЧАЕС

35 років тому, 26 квітня, сталася одна з найбільших техногенних катастроф в історії людства, відлуння якої ми відчуваємо й сьогодні.

Журналіст та завідувач сектору преси Київського міськкому Компартії України у 1984-1990 роках Михайло Сорока в інтерв’ю Фактам ICTV пригадав, що про аварію на Чорнобильській АЕС у перші кілька днів не згадували в жодній радянській чи українській газеті.

Замовчування аварії на ЧАЕС

За словами журналіста, вибух на четвертому блоці атомної електростанції стався 26 квітня о 01.24. Тоді ж одразу в Києві та області поповзли чутки, що сталася аварія.

– Була загроза, що вогонь перекинеться на три інші енергоблоки атомної станції. Тож у небезпечну зону одразу надіслали пожежників самої станції, а потім і пожежні частини Київщини, – каже Михайло.

Сорока пригадує, що згодом радіація поширилась на 50-тисячне місто Прип’ять, яке в пресі називали скромно селищем, щоби зменшити масштаби катастрофи. Тож люди поступово дізнавались про катастрофу.

Однак Москва хотіла приховати цю аварію. У них, за словами журналіста, вже був у цьому певний досвід. 

– 9 вересня 1982-го стався викид радіоактивних речовин на першому енергоблоці. Але тоді справді  аварію приховали, і світ про неї не дізнався. Однак тепер все було інакше, – пояснює він.

Американський супутник із космічної орбіти зафіксував спалах на ЧАЕС і зупинення всіх чотирьох енергоблоків. Через день почали надходити тривожні повідомлення із Заходу, особливо із країн Скандинавії, куди дув радіаційний вітер. А вже 30 квітня у Києві почав наростати рівень радіації.

За інформацією Михайла, лише на третій день після аварії, 29 квітня, у програмі центрального телебачення Время дуже коротко оголосили про вибух у Чорнобилі та про ліквідацію його наслідків.

Також 30 квітня ще лаконічніше  про цю катастрофу та її ліквідацію повідомили у виданні Правда.

– 2 травня з’явилась інформація про те, що рівень радіації у Прип’яті нібито зменшився у півтора-два рази. Наголошували, що станція невдовзі відновить роботу і не варто хвилюватись, – каже Михайло. 

Отже, інформація про ситуацію на ЧАЕС продовжувала бути дуже скупою. Москва звинувачувала західні ЗМІ у поширенні дезінформації щодо катастрофи.

Однак, як пригадує Сорока, секретар США Джордж Шульц заявляв, що у світі вже знають про реальні масштаби аварії.

– Лише через 20 днів після аварії на станції президент СРСР Михайло Горбачов вийшов на екрани центрального телебачення із заявою щодо ситуації в Чорнобилі. У ній йшлося переважно про героїзм тих, хто долає наслідки аварії, пролунали запевнення, що усіх їх буде нагороджено. Третина цієї промови звелася до критики Заходу, де нібито ЗМІ та уряди спотворюють ситуацію стосовно ЧАЕС, – розповідає Михайло.

Тодішнім українським журналістам вдавалось виходити на контакт лише із керівниками середньої ланки, міністерств та відомств, а також із науковцями та фахівцями.

Сорока згадує, як у газеті Радянська Україна він опублікував розмову з міністром вугільної промисловості Миколою Сургайом про існування загрози потрапляння радіоактивних речовин у ґрунт та воду, що може призвести до колосальної катастрофи.

– Вирішили вирити під четвертим енергоблоком великий котлован, закласти туди підошву в 1, 70 м і зробити охолоджувальну систему з датчиками та приладами для зниження температури. Тоді зібрали найкращих шахтопрохідників із різних вугільних басейнів Союзу, зокрема з Донбасу, – пригадує журналіст.

Тодішньому кореспонденту українського відділення агенції преси Новини (АПН) Ігорю Засєду вдалося, перебуваючи в Чорнобилі, взяти ексклюзив у Євгенія Веліхова, який був у другому складі урядової комісії від Інституту атомної енергії  ім. Курчатова (наукова установа і розробник цих реакторів, – Ред.).

– Засєда тоді чи не найпершим поширив отриману інформацію в союзних, українських та світових ЗМІ. Після цього люди поступово дізнавалися про те, що насправді відбувалося в Чорнобилі, – пояснює Сорока.

Журналісти у зоні відчуження

За спогадами Михайла, 5 травня вперше в Чорнобилі з’явилися журналісти. Тоді невеличка група московських кореспондентів приїхала у Чорнобиль на кілька годин. Тоді як українським медіа цього не дозволяли. 

– Московські журналісти, приїхавши на один день, зрозуміли, що там відбувається і яка це небезпека для здоров’я кожного. Тому вони практично більше не з’являлися там, – наголосив Сорока.

Далі все переклали на плечі українських журналістів. Вони, побувавши там, почали усвідомлювати, що таке радіація, і чи не першими освоїли термінологію та технологію виробництва атомної енергії.

– Наші медіа зрозуміли, що відбулося і які наслідки аварії.

Також Сорока пригадує журналіста відділу промисловості газети Радянська Україна Любов Янюк, яка однією з перших 7 травня поїхала в Чорнобиль. Їй вдалося поговорити із заступником секретаря парткому станції Володимиром Холошею, який добре знав ситуацію на АЕС. 

– Вона запитала його – це Хіросіма? На що він, подумавши, відповів: набагато гірше. Однак ці слова  викреслила цензура, адже вони були гіркою правдою, – ділиться спогадами Сорока.

Напередодні катастрофи редактор видання Трибуна енергетики Любов Ковалевська у газеті Літературна Україна підготувала критичну статтю про те, скільки браку було у продукції та поставках, які йшли на ЧАЕС.

– Одне з підприємств надіслало 70% бракованої продукції. Ця публікація вийшла в березні 1986 року, за лічені тижні до аварії, і стала деякою мірою передбаченням, – наголошує Сорока.

У травні вже сформувалася певна група журналістів. Вони були фахівцями Чорнобиля і регулярно їздили в зону.

– Багато хто з них уже помер. І основна причина цьому – Чорнобиль, зокрема злоякісні хвороби, – додав Михайло.

Фотокореспондент Укрінформу Володимир Репік одним із перших зробив у Чорнобилі фото із вертольота четвертого енергоблока на низькому польоті великим планом. Цей знімок унікальний  і обійшов сторінки світової преси.

Телеоператор Українського телебачення Сергій Мінько їздив у зону, коли будували підошву під зруйнованим реактором.

Сорока пригадує, як вони разом  потрапили у двір, де працювали шахтопрохідники. Вони, всі в білому та масках, створювали місце для встановлення подушки.

– Вони просили Мінька зняти їхній спільний портрет у дворі. І от картина: за стіною четвертий енергоблок, який фонить, а люди стоять, і Сергій їх знімає. Це свідчення і людського героїзму, і хоробрості, і певної відчайдушності,  бо була загроза для людських організмів, – описує Сорока.

У той час існувала жорстока система контролю та цензури, особливо коли йшлося про таку надзвичайну ситуацію, як катастрофа на ЧАЕС.

Михайло пам’ятає, як перед випуском газети представники головліту (цензори) прочитували кожну сторінку. Тому пробитись якимось таємницям було неможливо.

– Але журналісти це обходили, добираючи слова, з яких людям ставало все зрозуміло. Якщо скласти всю картину, яку ми бачили в ЗМІ, то насправді було видно всі секрети і реальний стан справ у Чорнобилі, – говорить він.

За словами журналіста, інтерес до інформації неможливо було стримати, бо панувало колосальне збудження і напруження серед людей.

– Це було злочинно – не розповідати, що відбувається.