Вахтанг Кіпіані: «Українська журналістика не оговталась від удару, завданого темниками»

Премія імені Георгія Гонгадзе, заснована українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською бізнес-школою (КМБШ), Асоціацією випускників КМБШ та «Українською правдою», розпочала показ відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». У рамках проєкту провідні українські журналісти діляться історіями про створення ключових медіа, учасниками яких були, а також про формування трендів і явищ, що визначали інформаційний порядок денний у країні і свідками яких були оповідачі. Першу лекцію — «Доба темників в українській журналістиці» — прочитав Вахтанг Кіпіані, засновник «Історичної правди» та лауреат Премії імені Гонгадзе 2019 року. Вахтанг був одним із перших дослідників технології темників, і його матеріал «Князь тьмы та темників» став фактично першим журналістським розслідуванням на цю тему.

«Телекритика» (тепер «Детектор медіа») докладно висвітлювала ситуацію з темниками; чимало тогочасних документів та свідчень зібрано у виданнях «Телебачення спецоперацій» та «Журналістська революція-2004: події, люди, дискусії».

До вашої уваги — текстова версія лекції Вахтанга Кіпіані.

Слово «темники» з’явилось в українському політичному лексиконі в кінці дев’яностих — на початку двотисячних. В історії воно мало інше значення; сучасне ж походить від секретних інструкцій, які створювали люди, найняті Адміністрацією президента Леоніда Кучми, щоб цензурувати й фактично контролювати медіа. «Темник» — це скорочення від «темы недели». Так називали цей продукт люди, які його створювали. Термін підхопили журналісти, а з медіа він потрапив у різні мови — я бачив, наприклад, повідомлення американського посольства чи правозахисних організацій, де слово temnyk писалося латинкою, як perestroika колись або titushky в наш час. Тож це слово увійшло до глобального лексикону через українську.

Темники — на мій погляд, чорна сторінка історії української журналістики. Це була доволі успішна спроба підкорити медіа і знищити професію журналіста як таку. Великою мірою завдання творців цієї системи було виконане — українська журналістика не оговталась від удару, завданого темниками.

Коли ми зараз дивимось новини із фронту, часто бачимо коментарі військових, які кажуть, що Москва випробовує різні види зброї. Коли з’являється нова гвинтівка чи ракета, вони використовують це тут, бо тут нікого не шкода: можна запустити куди завгодно й подивитися, що буде. Приблизно те саме зробили росіяни двадцять років тому — вирішили випробувати в Україні технологію, вигадану кремлівськими політтехнологами.

Технологія була проста: взяти всі медіа під контроль, але так, аби суспільство про це не здогадувалось.

У моделі авторитарних держав, як правило, всі знають: є речі про лідера — царя, президента абощо, — яких не можна говорити вголос. Але Україна була демократичною державою. І їм потрібно було зберегти позірну демократичність українських медіа, щоб не було картинки, яка би дала світові розуміння, що Україна — це вже підчеревина Росії, як Білорусь або Казахстан.

Тому всі телеканали, зберігаючи формальну незалежність, реально керувалися через темники, в яких було написано, що сьогодні буде в ефірі, чого не буде сьогодні,  а чого не буде ніколи.

Адміністрація президента вирішила взяти під контроль усе: від новин про політику й економіку до культурних, спортивних і релігійних. До всього на світі їм було діло. Куратором цієї системи був тогочасний глава АП Віктор Медведчук, а фактичним виконавцем — його права рука, керівник інформаційного управління АП Сергій Васильєв. Група темникотворців працювала в офісі в центрі Києва. Писали темники переважно найняті громадяни України, але першу скрипку грали росіяни.

Суспільство дізналося про темники з кількох джерел. По-перше, на Новому каналі стався ексцес виконавця. На факс, який стояв у ньюзрумі, прийшов рулон інформації. Черговий редактор відірвав повідомлення, подивився і приніс тогочасному головному редактору новин — теперішньому послу в Канаді Андрію Шевченку. В цьому дивному документі, який прийшов не на той факс, були написані новини цього дня і що про них треба говорити. (Згодом Андрій Шевченко звільнився з Нового каналу саме через темники. — Ред.).

Про це стало відомо. Дещо згодом у Верховній Раді відбулися слухання зі свободи слова, де сам Андрій розповів цю історію. Стало відомо, що є група людей, яка розсилає інструкції щодо новин. Потім була заява політолога, а згодом політика Миколи Томенка, який зі своїх джерел отримав зразок темника. Він з’ясував, що працює група людей — очевидно, росіян, — яка намагається нав’язати українським медіа чужий порядок денний. І різні телеканали керуються не з їхніх ньюзрумів, не з кабінетів головних редакторів чи навіть власників, а з іншого місця. (Творці темників не заперечували їхнього існування, але стверджували, що просто допомагають засобам масової інформації, розсилаючи «сухі анонси», а також що темники як вказівки до дії — це трактування, вигадане Миколою Томенком. — Ред.)

У 2001 році я був парламентським кореспондентом газети «Киевские ведомости», тоді найпопулярнішого друкованого видання столиці, а може, й України. Щопонеділка я ходив до парламенту на так звану погоджувальну раду — дізнатися, який цього тижня буде порядок денний. Після погоджувальної ради завжди був невеличкий брифінг спікера або його першого заступника. Коли я прийшов реєструватися, дівчина, яка була на реєстрації, перепитавши в мене, з якого я видання, вклала мені в долоню якусь записку.

«Нічого собі, романтична пригода!» — подумав я. Зайняв місце, розгорнув записку, а там було написано: «Задать вопрос о Земельном кодексе».

Це було щось новеньке. Роками я працював у парламенті, й ніхто ніколи не пропонував мені поставити якесь запитання так прямолінійно. Тоді це питання було актуальним для Віктора Медведчука, бо Соціал-демократична партія України (об’єднана), яку він очолював, ішла на вибори 2002 року саме з гаслами про земельну реформу.

Звісно ж, я не збирався ставити це питання. Поклав записку в кишеню і, на жаль, потім викинув.

Після коротких виступів Медведчука і ще когось усі журналісти підняли руки, щоб отримати можливість поставити запитання. Й перше було: «Що ви думаєте про земельний кодекс?» Отже, такий папірчик дали не тільки мені. Після відповіді на це запитання три чверті журналістів рук уже не піднімали.

Я прийшов до редакції, розповів колегам із відділу політики цю історію. Ми посміялися.

Дещо згодом головний редактор газети Микола Закревський викликав мене й питає: «Ти пишеш про політиків. Можеш написати серію матеріалу про правих українських діячів?» А чом би й не написати? Я писав про лівих — Олександра Мороза, Петра Симоненка, Наталю Вітренко. Можу написати і про правих. Закревський сказав, що я можу писати все, що захочу, про лідерів УНА-УНСО, про Соціал-національну партію (нинішня «Свобода»), про інші сили правого спектру. Мене здивувало, що Микола Закревський, коли давав мені це завдання, мав перед собою на столі вирізані з машинописного тексту смужки. Мені він дав смужку з текстом «серія статей про правих політиків», і там стояла якась цифра, приміром, шість.

Я написав один матеріал, другий, і все, що я писав, публікували. І тут мені пощастило: зателефонував чоловік, якого я знав із президентських виборів 1999 року, громадянин Росії на ім’я Петро. Після виборів він повернувся до Росії, а тут він знов з’явився в Києві. Каже: «Треба писати статті про політику за гонорари. Можеш писати?» — «Так, можу. А про що?» Він сказав, що теми будуть давати.

За тих часів електронною поштою тільки починали користуватись, вона в Україні мало в кого була. Він попросив мене приїхати до нього обговорити теми. Я прийшов за адресою, яку він мені назвав, до офісу на теперішній вулиці Петлюри. Там було багато людей. І цей знайомий дав мені роздрукований на принтері набір аркушиків, у якому я впізнав стиль папірців на столі головного редактора. Там був певний набір політичних подій і короткий опис, що має бути в тексті.

Тоді я зрозумів: це та група, яка розсилає замовлення у ЗМІ. В мою газету — точно. І, можливо, на Новий канал теж. Фрагменти почали складатися в цілісну картинку.

Я обрав якусь нейтральну тему, скажімо, політичну кризу в Україні. Написав текст на п’ять-шість тисяч знаків, відіслав. Мені заплатили, здається, п’ятдесят доларів — непогані гроші на той час. Знов дали набір тем, я обрав наступну. Я виконував ці завдання й тим часом намагався з’ясувати, що відбувається, — це вже можна було би вважати журналістським розслідуванням. Почав розпитувати колег, які працювали на різних телеканалах, питати, як у них. Люди розповідали мені, як їх викликав головний редактор і питав, чи не могли б вони зробити те і се. А потім редактор вносив правки в матеріал, викинув синхрон Віктора Ющенка — мовляв, хто такий Ющенко? Він лише політиканствує.

Так я з’ясував, що є набір тем, людей і подій, які обов’язково мають бути висвітлені, й такий самий набір того, що не має потрапити в друк або на екран.

Найнята Медведчуком — або, принаймні, на його гроші, — команда брала анонси наступного тижня. Тоді були дві провідні інформаційні агенції — УНІАН та «Інтерфакс-Україна», які давали щоп’ятниці набір подій, що гарантовано відбудуться: з’їзди партій, засідання Верховної Ради й Кабміну, візити офіційних делегацій. Ця команда давала щодо кожної події свою інтерпретацію.

Зрештою одна людина, яка мала найвищий ступінь довіри від цієї системи, погодилась давати мені копії темників. Я отримував ці матеріали іноді з запізненням на кілька днів, іноді — на кілька тижнів, але це давало мені змогу порівняти зміст темників із тим, що показували різні канали. Тоді я зрозумів, що написане на цих папірцях — не маячня й не провокація, а справді закон для ньюзрумів і головних редакторів. Так нам нав’язували певний спосіб бачення політичного процесу.

Ці інтерпретації часом були короткі і брутальні. Ось темник щодо «Інтера»: теми, які не в повному обсязі відповідають формату телеканалу «Інтер». Тобто група людей вважає, що є теми, які новинам «Інтера» просто не потрібні, що, звісно, з точки зору журналістики — маячня, бо не може бути важливих подій, які не можна висвітлити в теленовинах.

Частина темників були імперативні: кандидат у президенти Віктор Ющенко зробив заяву — «коментар відсутній до всієї інформації з цієї теми». Це значило, що жоден канал не має права дати це в ефір у жодній формі. Навіть сказати, що Ющенко — негідник. Ющенка цього дня не існує, хоч він і кандидат у президенти.

Юлія Тимошенко була в чорному списку три з половиною роки. Й жодна заява, жоден мітинг за участі Тимошенко не потрапляли в ефір центральних телеканалів. У Росії такий вічний бан існував донедавна щодо Олексія Навального, Віктора Шендеровича і Гаррі Каспарова.

Були люди, про яких сьогодні можна було казати, а завтра — не можна. Наприклад, тогочасний лідер лівої опозиції Олександр Мороз. Коли він виступав щодо справи Гонгадзе, вимагаючи покарання Кучми, жоден телеканал не міг цього показати. Але коли він виступав на підтримку так званої «політичної реформи» — змін до Конституції, які ініціював Кучма, — їхні інтереси збігалися, і це показували. Таких конфігурацій було багато. Коли опозиціонери говорили, який Кучма поганий, цього не було в новинах. Коли ж вони сварилися між собою, наприклад, націоналісти з комуністами, — це будь ласка.

Мені запам’ятався такий темник. Була така партія, яку всі вже, певно, призабули, — Партія регіонів. Вона була ще не такою потужною, як у кінці свого ганебного існування у 2014-му, але у східних областях уже була фактично панівною. СДПУ(о) на чолі з Медведчуком була її конкуренткою. Хоч обидві партії й були за Кучму, але конкуренція між ними була потужною.

У темнику було написано: журналісти мають максимально висвітлити ситуацію в Донецькому регіоні. Інтерпретація: «В Донецке СПИД, туберкулез и мэр Рыбак». Володимир Рибак — це один із лідерів Партії регіонів. Тобто журналісти з різних телеканалів мали їхати в Донецьк або замовляти тамтешнім журналістам матеріали, що в Донецьку все погано й до цього місто довела Партія регіонів.

Час від часу були спроби, й доволі успішні, вчинити провокації. Наприклад, коли опозиція поставила свої намети на Майдані незалежності, а невідомі люди їх знесли. Телеканалам запропонували сплутати титрування, аби виходило, що намети знесла організація УНА-УНСО, хоча вона брала участь у цій акції. Щоб розсварити людей на Майдані, їм треба показати, що намети знесли їхні ж товариші. Канали підмінили підпис і зробили внесок у розкол.

Я працював тоді випусковим редактором інформаційної програми «ТСН» на «1+1» — найрейтинговіших новин в Україні. Якось під час роботи над випуском я почув доволі довгу розмову головного редактора каналу В’ячеслава Піховшека та ведучої Алли Мазур. Як правило, підготовка випуску — доволі швидка робота, всі знають, що кому робити. А вони говорять уже пів години. В якийсь момент я не витримав і кажу: «А коли ж робота почнеться?». Тут Алла Мазур каже: «Вахтанже, зверни увагу. В нас є сюжет про те, що в Чернівцях упав балкон і вбило людину, а Слава каже, що цей сюжет не можна показувати». Я відповідаю: «Не те, щоб я був великим прихильником таких сюжетів, але чому б не показати, якщо він уже є?». Піховшек наполягає: не треба. Чому? Бо не можна. (Засновник «1+1» Олександр Роднянський у той час заперечував існування темників і запевняв, що на його канал таких документів не слали, а В’ячеслав Піховшек казав, що не знає про існування темників. — Ред.)

Згодом ми дізналися, що все дуже просто: того дня Кучма робив якусь важливу політичну заяву. В темнику було написано: телеканали мінімізують показ сюжетів про проблеми. В новинах цього дня мав бути прекрасний Леонід Данилович Кучма і країна, в якій усе добре.

Ще один приклад з іншої сфери. Був такий знаменитий український футболіст і тренер Олег Блохін — зірка українського, а до того радянського футболу. Тоді він пішов у політику й був народним депутатом. Увечері прибігла Марічка Падалко, яка тоді була спортивною журналісткою на «1+1», і каже: «Є чутки, що розбився Блохін. Я знаю, де він, я можу поїхати зняти». Ми дали їй камеру, вона поїхала, привезла матеріал.

Приходить Піховшек і каже: цього не можна давати в ефір. Як не можна? Україна чекає новин. Давайте скажемо, що з Блохіним усе гаразд? Ні, не треба. Бо цього дня в Україні, знову ж таки, мало бути все добре, у партії влади все гаразд, і ніяких аварій не потрібно. Ми залишили це відео — воно вийшло наступного ранку, а ввечері показати його не змогли.

А ось історія, важлива для мене. Певно, ви знаєте, що я уклав книжку про справу Василя Стуса. В одному з темників є чітке свідчення, що тема Стуса «болить» Медведчукові, реально йому неприємна. Там написано, що в Києві буде презентовано компакт-диск «Живий голос Василя Стуса». Знайшли бобину, потім її оцифрували і так з’явився голос Стуса, який читає вірші. Зараз ці записи можна почути на ютубі.

І от ми бачимо в темнику за цей день: «Коментар до цієї теми відсутній назавжди». Тобто на всіх каналах, поки Медведчук при владі, згадки про вірші Стуса не може бути ніколи.

Уявіть, майже чотири роки українські медіа існували в таких умовах. Від цього нокдауну, від цієї функції підставок під мікрофони українська медіаспільнота так і не оклигала. Це, на мій погляд, сумний, але чесний результат планомірної політики.

Вже після того, як уся ця історія закінчилась, Ющенко переміг, Кучма пішов на політичну пенсію, Медведчук зник десь у Росії на цілий рік, російський політтехнолог Марат Гельман, який був одним із творців політики темників, дав інтерв’ю російській «Новой газете». І сказав: мовляв, ми відкатали на українському матеріалі ту технологію, яка сьогодні в Росії реалізується. Тобто українці стали піддослідними кролями для російської інформаційної машини.

Згодом, звісно, всі почали забувати про темники. Зло залишилось непокараним — і творці темників, і політичні замовники цієї системи. Ніхто не постраждав, ніхто не втратив роботу ні в журналістиці, ні в політиці. Не порушили кримінальних справ. На жаль, часи Ющенка були втраченими шансами для українських медіа. Непокаране зло повернулось і досі живе в олігархічних медіа. Але це вже інша історія.