«Люди Зони»: новий старий чорнобильський формат

Незвичний погляд на Чорнобильську зону відчуження. Таку характеристику проєкту «Люди Зони» дав Олександр Солонько, анонсуючи прем'єру в ефірі «UA: Першого». Зрозуміло, що готували документальну стрічку до 35-х роковин сумнозвісної аварії, з якою Україна дотепер у світі асоціюється найперше. Але насправді автори пропонують якраз звичний, якщо можна так сказати, найзвичніший погляд на Зону. Бо іншого погляду, окрім як очима тих, хто тісно контактує із Зоною, в цей час доби бути просто не може.

Підтвердження тому — власний проєкт сайта каналу ICTV із розлогою назвою «Чорнобиль 1986–2021. Невідомі історії очевидців та ліквідаторів аварії на ЧАЕС». Навіть по назвах ясно: говоритимуть люди й мова піде не про Чорнобиль, а, власне, про людей, чиї життя він раз і назавжди змінив. Більшість фільмів «під дату», якої неможливо оминути, — документальні. З художніх — хіба чотирисерійні «Метелики» Віталія Воробйова (2013), перший і єдиний серіал українського виробництва на цю тему після 1991 року. Ну й куди ж без сумнозвісної «Аврори» Оксани Байрак (2006). Так ось, кілька останніх років кожен, хто хоче або має завдання створити документальну стрічку до чергових чорнобильських роковин, насамперед шукає очевидців і фільм у результаті відсотків на 85 % складається з інтерв’ю на камеру.

Інших рішень просто не існує, хіба котрогось продюсера чи автора справді вдовольнить формат «на відчепись». Річ у тім, що причини аварії вже років десять як мало цікавлять телевізійну аудиторію. Навіть різні її версії зі штучним присмаком сенсаційності. Зацікавлені давно знають усе та про все, і при бажанні розкажуть на камеру, дадуть повний розклад буквально на пальцях. Уже стало моветоном повторювати з року в рік, хто винен, чому Чорнобиль прискорив розвал СРСР і як героїчно гинули ліквідатори. Зараз значно важливіше, що з усім цим робити 35 років потому, чи має Зона бодай якісь перспективи, окрім туристичних. Адже чорнобильська проблема комплексна й далека від вирішення.

Отже, дозволю собі повторитися: погляд у «Людях Зони» якраз дуже звичний. Навіть запропонована композиція доволі прогнозована. Героїв п`ятеро, в кожного з цих реальних людей — доволі типажна арка персонажа. Є колишній провідник Андрій Панасенко, він відповідає за «сталкерську» лінію. Є науковець Денис Вишневський, охоронець відновленої дикої природи, той, хто знає все про легендарних чорнобильських мутантів (або їхню відсутність). Є відповідальний за порятунок поліської спадщини — етнограф Ростислав Омеляшко, і його місія чи не найскладніша: знайти приміщення, точніше — простір для її збереження. З’являється й відповідальний за саму станцію — провідний інженер Артем Сірий. Справді, про цю команду хоч серіал знімай, настільки типове, очікуване, десь навіть пізнаване представництво.

Самопоселенці — окрема тема. За цю лінію у «Людях Зони» відповідає подружжя Маркевичів, де в парі більше говорить чоловік, а жінка подає чай та піддакує. До речі, обоє дуже нагадують або екопоселенців, або дауншифтерів. Показово, що без мешканців Зони не обійшлися й журналісти ICTV у згаданому вище проєкті — серед інших дає інтерв’ю самосел Василь Антипович, йому теж подобається жити далеко від гамірних міст. Немолоді мешканці зони відчуження давно перетворилися на окремий «чорнобильський сегмент». Про них знімають фільми британці, а український тренд — п’єса Павла Ар’є «На початку й наприкінці часів», трансформована у фільм Володимира Тихого «Брама». Також чорнобильські аборигени стали чимось на кшталт особистої покути для культової української письменниці Ліни Костенко, про що теж є окремий документальний фільм «Чорнобиль горить». Словом, тамтешні «робінзони» чимдалі більше стають не відкриттям, а мейнстримом, чимось на кшталт туристичних об’єктів, тільки для телевізійників-документалістів. Як бачите, навіть дуже звичний погляд на Зону — бо іншого справді вже не буде.

Хто відстежує тематичні стрічки, може погодитися зі мною. Для інших поділюся відкриттям: той маршрут, яким дозволено возити туристів і з якого заборонено сходити знімальним групам, уже візуально не цікавий. У «Людях Зони» зафільмовано експеримент — спробу зробити кілька кроків убік від перевірених місць. Дозиметр одразу зашкалює, отже необережний крок наразить на смертельну небезпеку. Але ж чим бере Чорнобиль? Отією самою небезпекою! Поки котрийсь зухвалець не ризикне заради хайпу, нічого, крім живих людей, котрі говорять одне й те саме, камера оператора не зафіксує. Оскільки ризикувати немає дурних, глядачам і далі покажуть саркофаг, «Дугу», розтиражоване на десятках тисяч фото мертве «чортове колесо». І ще кадри мертвого міста Прип’ять. За прогнозами сталкера Андрія Панасенка, років за п’ять тут уже нічого не буде.

А тепер — те, що багато хто бачить із року в рік по всіх каналах 26 квітня, та не хоче говорити. Прип’ять від самого початку, від дня, коли почалося проєктування, була приречена. Це дуже некрасиве місто, розташоване в дуже гарному місці. По суті, це вирок радянському містобудуванню, нинішні київські мікрорайони-новобуди виглядають значно краще, хай навіть про архітектурне обличчя столиці забудовники не дбають. Тепер, коли 35 років у Прип’яті нема життя й вона повільно помирає, вирок однотипній, сірій, безбарвній радянській архітектурі як обличчю всієї системи очевидний. Навіть Славутич, наймолодше місто України, виглядає веселіше, бо там квартали зводили креативніше.

Таким чином, знімати в Зоні відчуження справді нема чого. Окрім у якийсь спосіб причетних до неї людей. Байдуже, живуть вони в покинутих селах, Києві чи інших місцях. А отже наступні роковини телевізійники знову побудують свої проєкти переважно на інтерв’ю. Звісно, людські історії цінні так чи інакше. Проте сам Чорнобиль як картинка цікавий дедалі менше.