Колективний учитель

На 93-й церемонії вручення премії «Оскар» Американської кіноакадемії найкращим повнометражним документальним фільмом визнали південноамериканську стрічку «Мій учитель-восьминіг» Піппи Ерліх і Джеймса Ріда.

І це було дивиною, зважаючи на переконливі ознаки перемоги іншого фільму — румунського «Колективу» Александера Нанау, про якого «Детектор медіа» в подробицях написав місяць тому як про фільм-відкриття українського Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. «Колектив» за всіма умовами підходив на місце лауреата — він не тільки стосувався соціальної тематики, а охоплював її епічно й максимально — цілу країну, Румунію, де журналісти виводили на чисту воду спочатку корумпований уряд, потім продажних фармацевтів і, врешті, безсоромних директорів лікарень та цинічних лікарів. Фільм містив приголомшливі кадри трагедії на початку — пожежі в нічному клубі «Колектив», разючі кадри людей, які помирають не від опіків, а від зараження і гниття тканин. Усе це складалося у струнку історію, настільки ж драматичну і трагічну, як і важливу в усіх сенсах — по-людськи, політично, соціально і кінематографічно. Втім, більшість із майже 10 тисяч членів Американської кіноакадемії обрала інший фільм — камерний, красивий і більшою мірою не про людей.

У цьому можна розгледіти просте (страусове?) намагання втекти від жахів сучасності, подалі від напруги цивілізації, у відкритий простір океану. Проте «... восьминіг», куплений для показу на стримінгу Netflix, не є безпроблемним і суто радісним кіно. Він так само, як і «Колектив», містить разючі кадри насильства і смерті, просто не людини, а морської істоти. Він так само змішує драму з трилером і доводить до трагедії, хіба що завершує все життєдайним наративом із оптимістичним поглядом у майбутнє. Тобто це і є причина, через яку фільм переміг? Певно, був комплекс причин, серед яких однією з головних є абсолютно неймовірна історія стосунків — дружби? — людини з восьминогом жіночої статі.

Стать восьминога не педалюється у фільмі як те, через що восьминіг із задоволенням прикипав до руки й навіть до грудей чоловіка (не знати, чому це не зазначалося ймовірною причиною «дружби», але, можливо, щоби підсилити інтригу такого на позір дивовижного зв’язку). Але в цьому був несумнівний романтичний момент. Близьких стосунків із восьминогом прагнув Крейг Фостер, сам відомий режисер-документаліст, який приїхав до найпівденнішої точки ПАР, втікаючи від депресії. Там, у прозорій красі підводного лісу, він і знайшов восьминога. Його ледь не щоденні візити на дно фільмували Ерліх і Рід впродовж року, чим створили до цього небачений матеріал-дослідження, матеріал-життя: за кілька місяців швендяння Фостера восьминіг звик до нього, потім почав здоровкатися мацаками, а зрештою й торкатися губ дайвера, паралельно з цим виявляючи такі ознаки існування, про які вчені не знали — сон, пересування, спарювання, методи камуфляжу і втечі від акул-ворогів.

Але, певно, вимагаючи якоїсь надідеї, можливо, саме для здобуття «Оскара», режисери вивели фільм не просто в русло (непростих) стосунків, а до загальнолюдських цінностей, адже Фостер, вивчаючи море та його мешканців, брав із собою сина, й у фіналі резюмував: саме через пірнання, через океан, через історію дружби з негуманоїдною істотою син став добрішим — людянішим. А ще навколо цієї історії утворився клуб дайверів — захисників навколишнього середовища...

Безпрецедентне за історією кіно із шаленством вигадливого підводного життя вражає людину в обидві частини тіла — і в саме серце, викликаючи захоплення, і в мозок, що цього разу приємно тішиться побаченим.

Хоча, якщо говорити про приємне і зворушливе, так само варте нагороди, треба згадати іншого конкурента «Колектива» і «Мого вчителя-восьминога» — «Агента кротів» чилійки Маіте Альберді, показаного в межах фестивалю Docudays UA. І воно ж так само захоплює своїм сюжетом, для документалістики не менш вигадливим, а то й більш. Уявіть собі: (ніби) детективне агентство за (ніби) дорученням клієнтки запрошує на роботу 80-річного стариганя для того, щоб він (ніби) став членом будинку для літніх людей, щоби стежити за клієнтчиною мамою. Чи справді була клієнтка й чи справді агентство мусило виконувати якесь завдання — глядачу невідомо. Так само невідомо і герою. А він справді стає в будинку для літніх людей таким собі агентом, всюди запихаючи свого носа, випитуючи про їжу, ліки, порядок лікування, історії хворих та їхнє минуле. Будучи сам нівроку, чоловік, попри своє завдання, здобуває слави і серед мешканців — сусідка в нього закохується, він стає королем свята, помічником для одних і причиною безкінечних пліток для інших.

Це карколомне кіно не надто виглядає документальним, настільки часом складними є зйомки і в’їдливими питання щодо можливості «документалістики». Але вельми приємно думати про правдивість усього. Бо фільм дуже приємний. І, знову ж таки, соціально важливий, та ідеально доречний за всіма вимогами на «Оскар».

Та чи може бути щось доречніше — й болючіше — за фільм «Скалічений табір» Джеймса Лебректа і Ніколь Ньюнгем (стрічка так само, як і «... восьминіг», є в колекції стримінгу Netflix)? Четвертий номінант у категорії «Повнометражний документальний фільм», здається, перевершує всіх попередніх претендентів за потужністю розповіді, розповіді про людей з інвалідністю, де спершу виниклий жах і біль швидко трансформуються в незрозумілу, неочікувану, як на наша українська дійсність, віру в спільність, суспільство і закони.

Яким може бути життя у хворих на церебральний параліч? Насиченим! Принаймні, у Сполучених Штатах, де на початку 70-х хіпі створили табір із назвою «Дженед». Туди батьки доправили дітей із найстрашнішими й невиліковними вадами моторного апарату, коли і ходити, і говорити, й загалом жити — пекло. В одному місці, як паноптикумі чи навіть кунсткамері, зібралося до сотні людей, понівечених генами, нещасними випадками чи злочинами. Але — феноменально! — понівечених фізично, не духовно. І навіть фізично вони, попри злами, ставали «працюючими». Як? Соціальний експеримент, де діти могли бути дітьми, де їх доглядали без агресії й лише з любов’ю, де грали, говорили, співали, курили й навіть заводили пари — експеримент дав свої плоди. Як сказав один із героїв: поки не дізнаєшся, як може бути, не знатимеш, куди рухатися. А тут герої дізналися. Бо коли жінка з ДЦП, вже багато років потому, згадуючи, ледь говорячи, але з пристрастю і сміхом в очах видушує із себе: «Це було крутезно!» — ти розумієш, що саме так і було, і що табір надав поламаним людям крила. Вони почали боротися за права — за елементарні пандуси й парапети в містах. Почали збиратися, мітингувати. В Нью-Йорку і Вашингтоні. Зупиняти транспорт. Притягувати до себе погляди. Погляди навіть Ніксона. І закони почали працювати!

Посеред демонстрації в кадр потрапляє Рон Ковік, прототип героя Тома Круза з фільму «Народжений четвертого липня» Олівера Стоуна. А в іншому кадрі людина з неможливістю пересуватися й добре порозумітися заявляє, що вирішила здобути магістерський ступінь із сексології.

Всуціль хронікальні кадри, часом чорно-білі, але здебільшого кольорові (пофарбовані?). Маса локацій і візуальної й текстуальної інформації. Десятки героїв. Динаміка й дотепи, історії життя й гомеричні жарти про інклюзію, музика і театр, фотографії та інтерв’ю і багато розумних та сильних фраз, думок і дій. І саме за це варто було б возвеличити фільм, який показує неприємні для більшості факти з таким правильним наповненням, що ставлення міняється. Народжується енергія життя! Бо якщо люди з такими проблемами знайшли спосіб існувати й кайфувати від свого існування, то що ми можемо зробити всі разом?

Вишенькою на торті може бути драматично-смішна історія-оксиморон. Виявляється, серед людей з інклюзією — принаймні, в таборі «Дженед» — існувала певна ієрархія. Нагорі стояли люди з поліомієлітом, бо вони більш-менш нормально виглядали, а внизу були люди з церебральним паралічем. Одна з героїнь, яка знайшла собі пару саме в таборі, через якийсь час зізналася мамі про свого хлопця і сказала про намір вийти за нього заміж. На що мама спитала: «Невже ти не могла знайти собі когось із поліомієлітом?»

П’ятий цьогорічний номінант на «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм» — стрічка «Час» Ґарретт Бредлі. У центрі сюжету — афроамериканська сім’я, яка добивається звільнення з в’язниці свого батька. Він у 1997 році вирішив пограбувати банк, за що отримав 60 років ув’язнення. Режисерка Бердлі у своїй стрічці показує 21 рік життя сім’ї. Але оцінити художню складову цього фільму зможемо вже після його появи в мережі.

Фото: Netflix