Буковина стала для них домівкою

Щороку 26 квітня у світі відзначають день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Як відомо, під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу планети вирвалося 11 тонн ядерного палива та хмари радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю сусідньої Білорусі припало майже 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення постраждала також Росія. Потужний циклон проніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів та Бельгії.

Аварія на Чорнобильській АЕС перевернула життя кількох поколінь, позбавила домівок тисяч людей, а територію довкола станції називають зоною відчуження

На ліквідацію аварії було направлено чималі сили пожежників та військових, які не здогадувалися про смертельну небезпеку. Тому 30 осіб протягом кількох місяців із моменту аварії загинули від променевої хвороби, 500 тисяч людей померли від радіації згодом.

Після аварії 90784 особи було евакуйовано з 81-го населеного пункту небезпечної 30-кілометрової зони до кінця літа 1986 року. Понад 600 тисяч осіб стали ліквідаторами аварії – боролися з вогнем і розчищали завали…

На Буковині живуть 14524 людини, які мають статус постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Із них учасників ліквідації – 1920, потерпілих – 9754, неповнолітніх дітей – 2596.

Село Журба стало справжньою журбою

Теперішні чернівчани Лідія й Сергій Якусевичі належать і до постраждалих, і до ліквідаторів. До квітня 1986 року родина, котра виховувала малолітнього Юрка, жила на Житомирщині – у селі Журба Овруцького району. Від їхнього населеного пункту до Чорнобильської АЕС заледве було 25 кілометрів, тому деякі односельці мали на станції постійну роботу. Лідія ж трудилася у місцевому колгоспі бухгалтером, Сергій – оператором штучного осіменіння корів. Жили у добротній квартирі, яку її виділило Якусевичам господарство.

- Ви ж знаєте, що керівництво тодішньої держави всіляко замовчувало факт аварії на Чорнобильській атомній станції, – розповідає пані Лідія. – Не знали і ми того, хоча жили зовсім недалеко від небезпечного об’єкта. Щоправда, у повітрі відчувалося щось не так: дерло у горлі, боліла голова, безпричинно могла піти кров з носа. Вранці ми з Сергієм їхали на роботу і зустріли сусідів, які поверталися із Прип’яті, де були на весіллі. Вони й принесли нам гірку звістку. «Ви що, сусіди, нічого не знаєте? – запитали. – В Чорнобилі реактор вибухнув. Є загиблі. З міста всіх вивозять, а туди нікого не впускають. Ми не могли їм повірити. Бо на небі яскраво світило сонечко, дружно зацвіли яблуні, черешні, абрикоси… Від лагідного квітневого тепла швидко росла травичка, цвіли кульбаби. Не хотілося вірити…

Звичайно, вони поїхали на роботу – кожен на свою. Лідія сильно переживала, оскільки носила під серцем їхню з Сергієм другу дитину. Вона час від часу діставала чоловіка запитаннями: «А що з нами буде? Може поїдемо звідси до моїх батьків на Буковину?». Сергій заспокоював її. Мовляв, дивися – ніхто не втікає з села. А може все мине, лихо обійде родину стороною…

За кілька днів місцевий лікар обходив усі домоволодіння, де були вагітні жінки. Він наполегливо радив таким терміново перервати вагітність. Лідія категорично відмовилася, адже вона виношувала майбутню донечку вже сьомий місяць. Вона постійно давала про себе знати у материнському лоні поштовхами ноженят. Лідія наважилася на відчайдушний вчинок – взяла з собою Юрка і поїхала до їхніх вінчальних батьків Іона та Ніни Падурарів у Молдову. За два тижні до них приєднався і Сергій. Він до останнього трудився у колгоспі, аж поки з села не почали поголовну евакуацію всіх його мешканців. Те, про що він розповідав, наводило жах. Сергієві та й усім жителям Журби не дали вивезти з села ні автомобілі, ні трактори, ні побутову техніку, ні запаси продуктів – усе було заражене радіацією.

Лідія народила доньку Альонку у Молдові. Як тільки дитя трішки окріпло, Якусевичі вирішили повернутися на Житомирщину. В їхнє село дорога була закрита, проте для переселенців за 35-40 кілометрів звели поселення Невгоди біля села Потаповичі того ж Овруцького району. Туди переселили всіх журбівчан. Гадали, що там радіації немає. Та де там – вона відчувалася всюди. В селі годі було побачити птахів, навіть мухи і комарі не літали. Жити там далі було шкідливо для здоров’я, треба було думати про дітей.

- Нам чиновники спочатку обіцяли компенсацію за техніку, житло, – доповнює дружину Сергій, – щоправда, спочатку давали якісь гроші, але згодом виплати припинили.

Буковина прихистила переселенців

За словами пані Лідії, вони вирішили не випробовувати долю й перебралися на Буковину, де у селі Подвірному Новоселицького району жили її батьки. Тут і вирішили оселитися. З новонародженою донькою почалися проблеми: народилася кволою, періодично хворіла, не розрізняла кольорів… Тож лікарні стали їхнім другим домом. Добре, хоч Юрко ріс здоровим.

Щоб утримувати сім’ю, Сергій влаштувався на залізницю. Робота була важкою, постійно на холоді. Це призвело до того, що він захворів на астму. А Лідія опікувалася донькою, попри те, ніде не могла реалізувати себе. Коли ж Юрко підріс і поступив у технікум, вона навчалася разом з ним на кондитера. Потім і працювали поруч. Останнім часом не може нічим займатися, бо теж має астму й ІІ групу інвалідності.

- Дуже часто згадуємо свою Журбу, – сумно мовить пані Лідія. – Один раз у рік, взявши дозвіл, їздимо у село на могилки Сергієвих батьків. Сльози навертаються на очі, коли бачимо зарослі акацією поля, хащі навколо напівзруйнованих і пограбованих будинків, здичавілих собак і котів. Там уже ніхто не живе. Кажуть, через певний час, у село повернулася сусідка, старенька бабка Ганна. Їй військові та рятувальники періодично привозили хліб, сіль, сірники… Коли і вона померла, то село вкотре осиротіло. І тепер, здається, назавжди.   

Зараз подружжя Якусевичів мешкає на вул. Хотинській обласного центру у «чорнобильській» дев’ятиповерхівці. Обоє мають пенсію, більше половини якої витрачають на оплату комунальних послуг та ліки. Щоправда, за комуналку платять лише 50 відсотків. Та й ліки їм належать безкоштовно. Але на них чимала черга, а підтримувати здоров’я треба вже. Дякують Богу, що діти здорові, котрі подарували їм п’ятеро онуків. Моляться, щоб вони ніколи на зазнали того лиха, яке довелося пережити їм. І, звичайно, хочуть, аби про них не згадували лише 26 квітня, а пам’ятали повсякчас. І щоб внуки не забували. Пані Лідія зібрала чималий архів матеріалів і фотографій про аварію на атомній станції, інформації про їхню Журбу, її мешканців. Хай і вони знають, а потім передадуть своїм дітям і внукам. Щоби пам’ять про Чорнобильську техногенну катастрофу жила. Щоб нащадки більше не допустили такої трагедії, яку довелося пережити старшим Якусевичам.

Анатолій ІСАК