Другий рік над прірвою: театр в петлі локдауна

Майже два роки український театр переживає найдраматичніші часи у своїй історії – карантин-локдаун, тотальне звуження репертуарної діяльності.

Причина зрозуміла: санітарно-епідеміологічні обмеження у зв’язку з пандемією. І очевидно, що на тлі інших муз у наш трагікомічний «зелений» час українська Мельпомена – богиня театру – виглядає найбільш безталанною і причинною. Адже для Зе!влади, перефразовуючи крилатий ленінський вислів, – «Найважливішими з усіх мистецтв є кіно та цирк!». Кіно у вигляді економічно вигідного мила на комерційних каналах, а «цирк» як тотальна шоу-бізнесова матриця, що накрила й етери, й парламент, й усі закапелки. Відтак українська Мельпомена, наче сирота, шкребеться у двері, просить на комірне, щоб утримати театральні приміщення та театральні трупи і взагалі зберегти театр як основу національного гуманітарного дискурсу, як іміджеву складову української державності та європейської статусності.

Задля цих нотаток я також «пошкрябався» у двері різних українських театрів із сакраментальним запитанням: «Як живете і як виживаєте?»

І ось що з цього вийшло.

Епізод № 1

Телефоную в Національну оперу України. На службовому вході беруть слухавку і чемно повідомляють, що театр у локдауні й жодних реальних термінів старту ритмічної інтенсивної репертуарної праці не тільки на вахті, а й у дирекції поки що назвати не можуть. Тим часом дирекція системно обсервує стан справ у найбільшому музичному театрі країни. У штаті якого лише творчих працівників налічується близько 600. І це без урахування різних служб та цехів, які творять барвисті світи опери та балету.

У Нацопері мені кажуть, що вельми тривожаться за фізичний стан артистів балету, які не мають змоги під час локдауну регулярно працювати в балетних класах. І якщо оперні співаки на радість сусідам ще можуть співати арії задля тренування зв’язок, то артисти балету лише в індивідуальному порядку інколи можуть приходити в театр, щоб займатися в порожньому танцкласі.

За півторарічний час локдаунів і заборон Національна опера втратила касових зборів десь приблизно на 15 млн грн (і це лише моя версія, бо точні дані не афішуються). За цей час у порожніх лабіринтах опери вже сто разів воскресала й помирала героїня «Травіати» Віолетта Валері, яку театр уже втомився анонсувати, не маючи змоги випустити найпопулярніший оперний хіт Верді: немає достойного бюджету і немає можливості зібрати докупи всіх виконавців у такі шалені часи.

Але схожі оперні сльози течуть по щоках причетних і в інших країнах.

Так, один із найпопулярніших театрів світу – «Метрополітен-опера» – взагалі заблокував свій сезон через епідеміологічну ситуацію й навіть відцурався якихось окремих оперних акцій. Новий сезон «Метрополітен-опера» планує відкрити лише 27 вересня 2021 року прем’єрою опери «У мені тліє вогонь» афроамериканського джазового трубача Теренса Бланшара. А директор «Метрополітен-опера» Пітер Гелб нещодавно озвучив антикризовий план розвитку знаменитого театру. Він запропонував скоротити частину працівників, лобіює ідею активнішого залучення молодої авдиторії до театру через інтернет-платформи, хоче зробити оперне мистецтво «соціальним», актуалізувати найпопулярніші сакральні оперні сюжети. Шлях доволі ризикований, бо разом із актуалізацією та заграванням із інтернет-спільнотою можна втратити й так звану традиційно віддану авдиторію оперного мистецтва.

Тим часом у Віденській опері в контексті коронавірусу є свої реформи. Цей славетний театр теж тривалий час не працює, але відчинити двері театрального під’їзду все ж планує, з певними застереженнями для майбутніх слухачів-глядачів. Зокрема, якщо вони хочуть надалі відвідувати Віденську оперу, то, купуючи квиток, мають пред’явити негативний тест на Covid. Театр напрацював цілу низку застережень і попереджень стосовно можливості глядача потрапити у прославлений оперний зал, з урахуванням усіх необхідних медичних довідок. Уявити таке в нас (мовляв, глядачі-слухачі йтимуть до каси театру з довідками чи ПЛР-тестами) дуже складно, а то й неможливо, в нас хоча б маски без нагадувань надівали.

Епізод № 2

Телефоную до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Там кажуть, що чимала частина трупи перебуває на «простої» у зв’язку з карантином. І лише обмежена кількість акторів із дотриманням необхідних санітарно-епідеміологічних норм продовжує репетиції. Тривають репетиції режисера Дмитра Богомазова (мюзикл «Співай, Лоло, співай!»), а також режисера Петра Ільченка (вистава за п’єсою Марка Кропивницького «На руїні»). Театр напружено чекає, коли дозволять грати, хоча б за раніше визначеними санітарно-епідеміологічними нормативами, адже майже всі квитки на квітень попередньо було продано. І тому доводилося робити перенесення деяких вистав. До того ж навіть у цей скрутний напружений час театр підготував прем’єру вистави «Пер Гюнт» на основі класичної поетичної драми Генріка Ібсена від молодого режисера, лауреата театральної премії «Дзеркало сцени» Івана Уривського. Отже, чекають, коли можна буде показати глядачам прем’єру за Ібсеном, – у травні чи червні, вже як Бог дасть.

Національний театр імені Івана Франка, як і інші національні театри України, підтримується державним бюджетом, тому заробітну плату працівники театру одержують, а ось закумулювати певні кошти на постановки нових вистав дуже важко. Адже в такий час, фактично, немає касових зборів. Та якщо в національних чи муніципальних театрів, у сенсі виживання, є хоча б державна «киснева подушка», то все набагато складніше в театрах недержавних, які існують у парадигмі популярної пісні: «Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю». Тобто самі прагнуть витягнути себе за чуби з локдаунової петлі.

Епізод № 3

У самому центрі столиці, в районі Майдану, розташувався недержавний Театр на Михайлівській, яким керує учень Едуарда Митницького режисер Віталій Кіно. Це театр не комерційний, бо не заробляє копійки бульварними репертуарними дурничками, а націлений на сучасну українську драматургію і репертуар для дітей та юнацтва. І ось що з цього приводу розповідає ZN.UA Віталій Кіно: «Торішній затяжний локдаун навчив Театр на Михайлівській важливого – заощаджувати й мати так званий «резервний фонд». У попередній сезон нас врятували кошти, які ми майже рік збирали на ремонт фасаду. Фасад залишився жахливим, але ми вижили. Цього ж разу ми свідомо готувалися до можливих заборон і заощадили, на жаль, на нових виставах. Остання прем’єра відбулася в липні. І це не через «творчу кризу»… Ми не могли дозволити собі вкладати в нове, ризикуючи не врятувати театр від збитків чергового «простою». Але є видатки, яких неможливо уникнути. Сімнадцять днів січня і сімнадцять – березня-квітня ми не працювали, проте добре працювало «Київтеплоенерго»: опалення – то наш «біль»! Власники приміщення, яке орендуємо, вкотре з розумінням поставилися до наших проблем і дали істотну «карантинну» знижку, але решту суми ми маємо десь узяти. Колектив театру на п’ятнадцять днів дружно пішов у відпустку без збереження зарплати, але решту нескінченного «антракту» ми маємо оплатити людям хоч за мінімумом, якого теж нізвідки взяти. Оскільки єдиним джерелом фінансування для незалежного театру є прибуток від продажу квитків, ми звернулися до наших глядачів із закликом-проханням: «Купи квиток – врятуй театр!». Люди відгукнулися й купують квитки на вистави, які невідомо чи й відбудуться. Ми гарантуємо, що квиток не пропаде, ним можна буде скористатися упродовж року, але сьогодні кожен придбаний квиток рятує нас від зникнення з театральної мапи Києва. Втрати перших чотирьох місяців року важко підрахувати, адже тут не тільки обов’язкові оренда, зарплата, податки, а й недоотриманий дохід через скасування 55 вистав. Приблизна сума збитків для такого малесенького театрика як наш, може сягати близько півмільйона гривень. Але ми сильні! Ми виживемо!»

Епізод № 4

Таке ж оптимістичне прагнення вижити не тільки в театральній столиці, а й у театральних регіонах, для яких творче життя стало схожим на світлофор: червоний, жовтий, зелений колір (відповідної зони). І саме від того чи іншого кольору залежить примарна творча життєдіяльність театрального осередку. Зокрема театральна Одеса відчула на власній шкурі всі чудасії такого «світлофора»: з «червоної зони» в «помаранчеву», з мріями про ідеальну «зелену зону».

З урахуванням усіх нормативів та теперішніх стандартів намагається працювати-репетирувати один із найпопулярніших театрів Одеси – академічний український музично-драматичний театр імені Василя Василька. За час локдауну завдяки сприянню губернатора С.Гриневецького вдалося розпочати роботи з реставрації історичного фасаду знаменитої театральної будівлі на вулиці Пастера. Театр сподівається відремонтувати й внутрішні приміщення: гримерки та фойє, аби зустріти глядача – вже у «мирний» час – гарним та ошатним. У театрі тривають репетиції музичної вистави «Приречені танцювати» на основі класичного американського фільму «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?» (режисер і хореограф Павло Івлюшкін). Талановита київська режисерка Анна Огій розпочала роботу над виставою «Кармен» за мотивами новели Проспера Меріме.

І це далеко не всі проєкти, які вдалося «заквасити» у період локдауну. Тим часом у театрі говорять про тривожну фінансову скруту: фінансування на зарплати скоротили майже на півтора мільйона. Театрові теж треба вчасно платити за комірне, за пожежну сигналізацію. А заробити неможливо, адже театр на простої.

Такі фінансові виклики нещодавно спонукали й харківських театралів вийти на мітинги з вимогами до місцевої влади платити зарплату і не брехати людям, що харківські актори отримують шалені гроші. Місцеві керманичі нібито погодили перегляд бюджету на користь театралів. Але до тотальної радості ще дуже далеко. В наелектризованому контексті сучасного життя український театр, звісно ж, не найголовніша проблема для влади місцевої і центральної.

Подейкують, до речі, якщо випробування локдаунами затягнеться надовго й не буде ламаної копійки, щоб утримувати державний театральний сектор (а в Україні налічується близько 113 державних театрів! ), тоді можуть натиснути на важіль приватизації. Ймовірна приватизація не торкнеться театрів національних, це передбачено законодавством, а ось що може бути на ниві театрів муніципальних та регіональних – питання відкрите, знаючи ескападний креатив Зе!влади, для якої найважливішим із мистецтв є «цирк».

Епізод № 5

У напружений час карантинних обмежень знаменитий Івано-Франківський національний театр вигадав проєкт «Театр у зоні доступу». Тобто театр їхав у ті «кольорові» зони, де дозволено грати не порушуючи жодних обмежень і урядових засторог.

Їздили селами, горами, потім подалися у прифронтову зону, в Сєвєродонецьк, а звідти – в Чорнобиль, де вже 35 років поспіль нікого й ніяким локдауном не налякаєш. Там і так давно налякані. Опівночі 26 квітня грали виставу «Нація» за творами Марії Матіос, – і ця нічна вистава зібрала як працівників АЕС, так і звичайних трударів із довколишніх сіл. Тим часом франківський драмтеатр продовжує запекле протистояння з Кабміном Дениса Шмигаля, що вперто ігнорує статус національного, який цьому театру надала попередня влада. Кабмін Шмигаля тривалий час бойкотує передбачені цьому театрові коефіцієнти фінансування, які могли б урятувати театр він злиднів і утримали б самих акторів, щоб ті не порозбігалися працювати цирульниками до найближчих барбер-шопів.

Отже, боротьба за національний театр триває.

Найближчим часом колектив ініціює акцію «Нація» під Кабміном» – з вимогою припинити бойкот театру і дати йому можливість для адекватного і давно заслуженого фінансово-економічного існування. Очільниця акції «Нація» під Кабміном» – постійна авторка театру, відома письменниця Марія Матіос.

У травні буде спекотно.

Епізод № 6

Телефоную до Рівного. У місцевому театрі ще не оговтаються від запаморочення після недавнього прем’єрного успіху, коли тріумфально зіграли «Гамлета» Шекспіра. І – зверніть увагу – навіть у кризовий час рівненський театр ставить не комедію Рея Куні задля швидкого заробітку, а надскладну філософську трагедію Вільяма Шекспіра. Передбачаючи все павутиння прихованих авторських сенсів і запрошуючи рівненського глядача до лабіринтів Ельсінора, де Гертруда топить Офелію, а Гамлет не божеволіє, а дичавіє, – в такому світі, в якому живемо й ми, неважко здичавіти: інформприводів безліч.

Тим часом керівник Рівненського театру, лауреат Шевченківської премії режисер Володимир Петрів коментує економічний стан так: «Незважаючи на складну епідеміологічну ситуацію в Україні загалом і в регіоні зокрема, що безумовно спровокувало значні фінансові збитки в усіх економічних сферах, наш колектив почувається, не побоюся цього слова, чудово. Місцева влада театр у Рівному любить і регулярно відвідує, а отже й усвідомлює його цінність. Завдяки клопотанням депутатського корпусу рівненської обласної ради та керівництва рівненської облдержадміністрації, ми гарантовано маємо закладену у бюджет стовідсоткову заробітну плату до кінця календарного року для всіх працівників. Більше того, з надбавкою за статус академічного. Крім того, 2021 року нам додатково виділили кошти на ремонт і впорядкування системи пожежогасіння, що мегаважливо для театру як об’єкта підвищеної небезпеки. Крім того, в складний і похмурий період карантину нам зробили розкішний подарунок. З ініціативи та за особистого сприяння керівника Рівненської області Віталія Коваля, будівля театру отримала безкоштовне дизайнерське підсвічування від місцевої компанії «Реноме». Тепер споруда є справжньою окрасою міста. Дуже цінуємо зроблене для нас, оскільки розуміємо, що не всім театральним колективам України так пощастило. Загальна ситуація в країні невтішна. Водночас це зобов’язує нас працювати ще продуктивніше і день у день якісніше, щоб виправдати прихильність долі та тих, хто в нас вірить і підтримує. Окрема подяка нашим глядачам, які після оголошення локдаунів не поспішали здавати квитки в касу, щоб повернути такі потрібні їм в умовах кризи гроші, а чекали відновлення постановок».

Епізод № 7

Якщо зібрати в трилітровий слоїк усі театральні сльози та артикулювати головні колективні очікування українських театрів у пандемічний період, то зазначу таке. Голови багатьох театрів – державних і недержавних – знову повернулися у бік Українського культурного фонду, що торік під керівництвом Мінкульту хоча б намагався компенсувати театрам фінансові втрати на основі спеціальних грантів, завдяки яким театри не розорилися й самозбереглися. Як буде цьогоріч, зважаючи на постійні землетруси в УКФ та навколо нього, – «ніхто не відає, хто чим обідає».

Утім, надій не втрачають, сподіваючись, що до тотальної приватизації театральних приміщень усе ж не дійде (бо нагорі не знають, хто такий Соловцов, і поняття не мають, як існувала недержавна театральна справа у ХІХ столітті, в яке й ми можемо повернутися після локдаунових стресів).

«Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене», – казав герой Карпенка-Карого, невгамовний ідеаліст Іван Барильченко.

У нашому творчому середовищі лишилося чимало ідеалістів, і я впевнений, що їхні ідеали – переможуть.

P.S. У кінці квітня мер Києва Віталій Кличко на брифінгу заявив про послаблення карантинних обмежень у столиці з 1 травня.

Київські театри, миттєво відреагувавши на очікуване рішення, анонсують прем’єрні проєкти і репертуарні вистави на травень: «Вишневий сад» А. Чехова (театр «Актор» ) та «Пер Гюнт» (Національний театр імені Івана Франка).

Повернуться у травні до роботи і деякі театри в регіонах, які перейшли з «червоної» до «помаранчевої» чи «жовтої» зони. В той же час немає жодної ейфорії, бо «світлофор» нашого життя у різних зонах може стрімко змінювати свої кольори.

Своєю чергою Мінкульт ініціює акцію щодо сертифікату електронного квитка – з метою ефективнішої комунікації між театрами та глядачами.

Джерело: Дзеркало тижня