"Мерзенна, недостойна та найогидніша гра з усіх існуючих"

"Мерзенна, недостойна та найогидніша гра з усіх існуючих"Володимир Войтюк розповідає про перші кроки футболу.

Легенда так описує появу футболу в Англії.

Після перемоги англосаксів в битві над вікінгами, тріумфатори розпочали гучне святкування.

Фінальним акордом якого став футбольний матч.

Першим шкіряним м’ячем в історії начебто слугувала голова данського принца (на жаль, історія не зберегла його імені, можливо, Гамлет)).

Переможці розважалися, поки не розтрощили “сферу”.

Дебютні футбольні матчі часто були своєрідними язичницькими ритуалами, де м’яч символізував сонце і його просто потрібно було пронести над полями, що гарантувало хороший врожай.

Між VII та IX століттями в Англії любов мас завойовували всілякі ігри з м’ячем (добре, що не з головами).

Найпопулярнішу та найжорстокішу з них охрестили “футбол натовпом”.

Гра була настільки безумною, що під час матчів люди, які жили неподалік від “театрів бойових дій”, забивали вікна, а інколи навіть встановлювали неподалік від своїх будинків справжні барикади.

Обидві команди намагалися загнати м’яча на майдан сусіднього села чи грали проти інших районів свого міста, збираючись на ринковій чи центральній площі.

Також збереглися свідчення про матчі в Шотландії, в котрих схрещували клинки одружені та холостяки.

“Мерзенна, недостойна та найогидніша гра з усіх існуючих.

Вона часто завершується травмою, нещасним випадком чи каліцтвом”, — так один з середньовічних авторів характеризував футбол.

Можливо, такий опис видається занадто упередженим.

Проте, якби ви хоча б раз побачили цю “гру”, то ви б, мабуть, не лише погодилися з цим хроністом, а й б сказали, що він пошкодував чорних фарб для опису футболу.

Тоді матчі більше нагадували лицарські турніри, щоправда, без зброї.

Футбольні поєдинки часто влаштовували на Масляну.

Капітани двох команд зустрічалися та визначали число людей в кожній команді.

У святкових іграх між двома парафіями інколи брали участь сотні людей.

Розміри поля, як правило, визначалися числом футболістів.

Якщо матч грали сотні людей, то ворота могли розділяти кілька миль.

М’ячі теж були до кольору, до вибору: від маленьких, туго набитих шкіряних, схожих на сучасні крикетні, до найкращих — великих, зроблених зі свинячого міхура, набитого сушеним горохом.

У деяких матчах сфери виявлялися занадто великими, щоб бити по них, однак це не зупиняло справжніх футболістів.

Замість м’ячів вони копали один одного.

Перший опис чогось схожого на футбольний матч в Англії залишив Вільям Фіцстефен в 1170 році.

“Відвідавши Лондон, я помітив, що після обіду вся молодь міста виходить на поля та розважається популярною грою в м’яч”.

Також Вільям зауважив, що кожен цех мав свою футбольну команду.

“Старійшини, батьки та багаті люди приїжджають на матчі верхи на конях, щоб подивитися на поєдинки своїх нащадків.

Спостерігаючи за грою, вони заряджаються енергією від юнаків, і начебто повертаються в ті часи, коли самі були юними”.

Через кілька століть один монах написав, що “футбол — це гра, в якій молоді люди пересувають великий м’яч, не підкидаючи його в повітря, а б’ють чи котять його по землі.

Цікаво, що юнаки використовують для цього не руки, а ноги”.

Цей літописець не схвалював гру, стверджуючи, що вона не відповідає християнським цінностям.

Правила футболу (тоді його часто називали “кемпбол” — від слова “кемп” — “поле”) відрізнялися в залежності від місцевості.

Офсайдом тоді і не пахло.

Та й інших звичних нам табу теж насправді не було.

Гру закономірно називали грою без правил.

Не дивно, що протягом XIV століття до футболу використовували лише один закон — усі правителі забороняли цю дику забаву.

Першим в 1314 році відзначився мер Лондона, який наклав бан на матчі в околицях Лондона.

Король Едуард ІІІ в 1331 розширив заборону на все королівство.

Гра була занадто шумною.

Також вона відволікала від занять зі стрільби з лука.

Матчі призводили до плюндрування полів та знищення цінного майна.

Інколи після футбольних поєдинків люди не лише потрапляли в лазарет, а й навіть на небеса.

Так, у 1321 році Вільям де Сполдінг просив в папи римського індульгенцію після того, як він вбив свого друга на футбольному матчі.

Ця смерть стала наслідком фатального збігу обставин.

Вільям, як і інші гравці, не хотів розлучатися з ножем під час матчу.

І в одному з епізодів де Сполдінг врізався в свого колегу настільки сильно, що лезо пропороло піхви і прохромило тіло друга.

На жаль, рани виявилися не сумісними з життям.

Й травмований через шість днів віддав Богу душу.

З середньовічних хронік можна довідатись, що смерть футболістів, внаслідок падінь на кинджали чи ножі тоді була досить поширеним явищем.

Щоправда, існували й свої плюси в тих боях без правил: коли середньовічні гравці падали та качалися по землі під час матчів вони точно не симулювали, намагаючись вижебрати пенальті чи картку.

Монархи забороняли футбол не лише за його брутальність.

Справа в тому, що він відволікав чоловіків від стрільби з лука, яку взяли під крило англійські королі.

В 1337 році Едуард ІІІ видав закон, котрий дозволяв простим смертним лише стрільбу з лука, а за всі інші ігри плебсу грозила смертна кара.

У 1363 році цей драконівський закон дещо пом’якшили: за метання кілець, футбол, ручний м’яч, полювання з гончими та півнячі бої вам світило лише тюремне ув’язнення.

Також король вкотре зробив акцент на тому, що він схвалює тільки один вид спорту — стрільбу з лука.

Всі ж інші ігри правитель називав “нечестивими”.

У 1409 році уряд Генріха ІV ще більше затягнув петлю на шиї любителів футболу.

Тим кого піймали на гарячому світили 20 шилінгів штрафу і 6 днів за ґратами.

Цей закон має історичне значення в історії гри.

Саме в ньому вперше був використаний термін “foteball” (саме так).

Однак такі заборони не зупиняли справжніх гравців.

Так, в 1420-х в Лондоні з’явився прообраз організованого клубу.

Тоді одна столична пивоварня здавала свою залу в оренду, тим, хто в документах іменується незвичним словом: “ffooteballepleyers”.

Шотландські монархи також косо дивилися на бісівську розвагу.

В 1424 році Яків І видав закон, яким забороняв “будь-кому грати в футбол”.

Його нащадки видавали подібні укази.

Щоправда, самі часто порушували заборону.

В записі витрат Якова ІV за 1497 рік зафіксовано, що король придбав собі кілька футбольних м’ячів.

У 1542 році знаний англійський плейбой Генріх VIII продовжив справу попередників.

(Цікаво, що монарх не завжди був ворогом гри.

В 1524 році він купив собі пару футбольних бутс).

Король підписав закон, що забороняв усім ремісникам, землеробам, батракам, морякам, рибалкам, водоносам, слугам та підмайстрам грати в нарди, карти, кості, футбол, кулі, теніс, метання кілець, кеглі.

Дворяни могли дозволити собі ці усі забавки, якщо їх річний дохід перевищував 100 фунтів.

Всім іншим дозволялося віддатися “сатанинським розвагам” лише на Різдво і то лише в себе вдома.

Тепер ніхто не погрожував порушникам смертною карою чи ув’язненням, але прості смертні не хотіли платити захмарний для них штраф в 1 фунт.

Згідно з законом 1542 року, кожен чоловік старший 17 та молодший 60, а також аристократи, духовні особи та судді зобов’язані були тримати вдома лук та 4 стріли або ж заплатити штраф 6 шилінгів та 8 пенсів (середня місячна зарплатня робітника тоді складала 4 пенси).

Кожен батько хлопчика віком від 7 до 16 повинен був купити лук з двома стрілами сину та навчити його стріляти.

Держава контролювала, щоб торгаші не наживалися на національному виді спорту.

Луки з в’яза, ясена та горіха мали коштувати не більше 12 пенсів, навіть найякісніші тисові луки не продавали дорожче 3 шилінгів та 4 пенсів.

Експорт луків та стріл заборонявся, а іноземцям в Англії не дозволяли практикуватися в стрільбі.

Чоловікам старші 24-х не могли тренуватися на мішені, розташованій менше ніж в 220 ярдах.

Кожен мужчина зобов’язаний був стріляти по цілях щонеділі та на свята, а парафії сплачували штрафи, якщо не підтримували мішені в належному стані.

Під час Столітньої війни для, того, щоб попасти в лави лучників потрібно було скласти вкрай непростий іспит.

Ти приєднувався до англійських Робін Гудів лише, коли міг поцілити в білку зі 100 кроків.

Навіть в XVI столітті острів’яни.

продовжували жити колишньою славою тріумфів при Кресі, Пуатьє, Азенкурі.

Вони вважали ці вікторії головним доказом того, наскільки корисною є стрільба з лука.

Тому в Англії вона має бути не лише методом веденням війни, а й головним видом спорту.

Проте населення відверто забило на стрільбу з лука.

Сільські жителі навіть на кріликів та пернату дичину полювали з арбалетами.

Також старі добрі луки почала витісняти вогнепальна зброя.

Колись через захмарні ціни вона була недоступна дворянам, а ось, починаючи з 1560-х вже виявилась цілком по кишені англійським аристократам.

У 1577 році Вільям Гаррісон констатував сумний для англійців факт: “Наші вміння в стрільбі канули в Лету”.

Тренування з лука часто закінчувалися трагедіями: багато лучників та роззяв гинули неподалік від мішеней.

Також виникало закономірне питання: чому стріляти з луків, в епоху пістолетів? Усі спроби Єлизавети І підсилити батьківський Закон про лучників (королева перевидавала його в 1566 та 1571 роках) виявлялися марними.

Всім стало очевидно, що спорту номер один в Англії прийшов кінець.

У багатьох населених пунктах люди забули про мішені.

В Лідсі в 1591 році орендарі землі, зізналися, що вже майже рік не стріляли з лука.

Наприкінці правління Єлизевати І вже ніхто не сприймав всерйоз доісторичний закон.

Джон Стоу писав: “Я не бачу змісту розповідати вам про давні щоденні вправи з луком, адже жителі нашої столиці тепер забули про них.

Лондонці з набагато більшим задоволенням грають в футбол та в кулі”.

В ХVI столітті сатанинська забава була настільки популярною, що за словами поета Філіпа Сідні в неї часто грали й дівчата.

Тими ж 1500-ми датують й один з найстаріших футбольних артефактів — шкіряний м’яч, знайдений на території Стерлінгського замку.

В єлизаветинську епоху гра більше нагадувала сучасне регбі.

Правилами дозволялося хапати м’яч в руки та бігти з ним.

Також суперника можна було позбутися з допомогою підніжки.

Крім того, нічим, крім місцевих звичаїв, не обмежувалося ні число гравців, ні розмір поля.

Ви могли зіграти в футбол на вулицях Лондона або ж в сільській місцевості.

В останньому випадку полем слугував весь простір між двома селами.

Однією з небагатьох новинок, які вирізняли єлизаветинський футбол від середньовічного, став м’яч.

Тепер всі грали справжньою гумовою сферою, а не свинячим міхуром, набитим горохом.

Вільям Горман писав, що: “В футболі використовується м’яч, наповнений повітрям”, а Шекспір в своїй “Комедії помилок” зазначив: “Футбольний м’яч обшивають шкірою”.

До речі, саме Бард в тому ж творі вперше використав термін “football” в сучасному написанні.

Щоправда, вдосконалення сфери аж ніяк не зробило спорт номер один грою справжніх джентльменів.

Тодішній футбол міг дати фору навіть своїм кривавим попередникам.

Сер Томас Еліот залишив нам такі рядки: “Футбол — це тваринна лють та жорстоке насильство, яке завдає чимало болю.

В гравців після поєдинків залишаються лише злість та ненависть”.

Памфлетист Філіп Стаббс в своїй “Анатомії зловживань” (1583) виявився ще більш категоричним: “Футбол можна назвати дружньою бійкою, а не спортом чи приємним проведенням часу.

Кожен гравець чекає суперника, щоб звалити його так, щоб той якомога сильніше вдарився головою чи носом в тверде каміння.

Через це гравці часто ламають шиї, спини, ноги, руки.

В такому травматизмі немає нічого дивного, оскільки гравці налітають удвох на одного, б’ють суперника ліктем в серце або кулаками під ребра чи колінами в стегна або жбурляють так, щоб він приземлився на шию.

Як ця страшна розвага стала головною розвагою молоді? Мені сумно про це писати, але проти істини не попреш.

Гра в футбол та інші диявольські забави відволікають нас від благочестя в суботу та в інші дні.

Тепер тисячі людей замість того, щоб піти до церкви, йдуть на поля, де калічать один одного, граючи в футбол.

Ця гра заохочує заздрість і ненависть, а інколи матчі закінчуються масштабними бійками чи навіть вбивствами”.

Якщо Стаббс й перебільшував, то не надто.

24-річний футболіст загинув, зіткнувшись з суперником під час двогодинного матчу.

Ця сумна подія трапилася холодним березневим днем 1567-го.

Через 15 років жертвою футбольного протистояння став воротар.

Форвард копнув голкіпера ногою, коли той зафіксував м’яч.

Матч в Вест Гемі поповнив цю сумну статистику: один з футболістів після зіткнення з суперником вдарився головою об камінь.

Подібні інциденти тоді кваліфікували як злочини.

Якщо під час матчу хтось гинув, то всіх учасників поєдинку відправляли до коронера, який судив футболістів за ненавмисне вбивство та штрафував за участь в незаконній грі.

Суд зазвичай не відправляв винуватця смерті (до того ж, його не завжди можна було ідентифікувати) на шибеницю.

Часто Феміда робила геніальний хід конем, стверджуючи, що винуватцем трагедії став якийсь “Джон з Лондона”, а не конкретний гравець.

Не дивно, що джентльмени тоді не хотіли бруднити руки та ноги, граючи в футбол.

В єлизаветинську епоху він вважався розвагою робітників та селян.

Так, Шекспір в “Королі Лірі” використав вислів “мерзенний футболіст”.

Щоправда, не всі погоджувалися з Еліотом та Стаббсом.

В книзі “Позиції” (1581) педагог Річард Малкастер писав, що: “Футбол не досягнув би таких вершин, як зараз, якби не приносив великої користі для здоров’я.

Гра зміцнює тіло та допомагає відволіктися від похмурих думок.

Футбол також сприяє видаленню каменів з нирок”.

Річард додав: “В футбол потрібно грати з майстром-тренером, невеликим числом гравців, поділених на дві рівні команди, вони не повинні випробовувати сили одне одного в жорстоких зіткненнях”.

Малкастер виявився хорошим пророком: однакове число гравців в “командах”, “майстер-тренер” — тобто суддя, м’яч надутий та обшитий шкірою, а по обидва боки поля стоять ворота.

Малкастер описав гру, схожу на сучасний футбол.

На жаль, влада не розділяла думку Річарда та продовжувала переслідувати футболістів.

Однак це не зупиняло справжніх гравців.

У 1589 році двох юнаків оштрафували на 2 шилінги за те, що вони замість того, щоб слухати проповідь вікарія на одному з цвинтарів, на тому ж кладовищі грали в футбол.

Через 10 років сотня жителів одного з сіл в Ессексі провинилася тим, що в неділю ходила не до церкви а на поле.

Місцева влада також підхопила естафетну паличку від монархів та постійно накладала табу на матчі.

Проте населення ігнорувало ці заборони.

В записі, датованому 1576 роком, читаємо, що в Райсліпі десятки людей грали в незаконну гру, яку називають футболом.

У 1601 один з матчів спровокував настільки серйозний філософський “диспут”, що його учасники взялися за пістолети.

Гарячі манчестерські хлопці також не відставали від реднеків.

В одній з хронік 1602 року читаємо: “Натовп розпусних та некерованих молодиків розбив десятки вікон під час незаконної футбольної гри”.

Нелегальні матчі виявилися настільки серйозною проблемою, що місцева влада призначила спеціальних “футбольних офіцерів”, які слідкували за дотриманням законів.

В Єлизаветинську епоху нарешті з’явилися якісь футбольні правила.

Раніше їх, як правило, винаходили під час матчів.

Тому подібні поєдинки було нереально судити.

Одна команда брала м’яч в руки та мчала з ним, мов божевільна, а друга вважала такі дії шахрайством.

Щоб усунути цей недолік, колективи домовлялися ділити матч на дві половини, граючи перший тайм за правилами однієї, а другий — іншої.

Так в футболі з’явилася перерва.

Добре, що Гаю Фоксу не вдалося відправити короля Якова І до праотців, адже монарх був одним з небагатьох захисників футболу.

Він критикував укази, котрі банили улюблену гру народних мас: “Як можна забороняти та наказувати наших хороших громадян за те, що вони розважаються та змагаються у свій законний вихідний? Чому вони не можуть займатися спортом? Адже в них і так небагато радощів в житті.

Подивився б я на нашу хвалену аристократію, якби вона гарувала від світанку до заходу”.

Після страти Карла І, Олівер Кромвель продовжив наступ на футбол.

Лорд-протектор чомусь швидко забув, що під час навчання в Кембриджі його називали головним організатором матчів.

Один історик навіть пожартував, можливо, Кромвель домігся страти короля, тому що хотів зіграти його головою в футбол.

Олівер прийняв чергові закони, спрямовані проти народної гри.

Лорд-протектор набагато ефективніше боровся з бісівською забавою, аніж попередники.

Однак після смерті Кромвеля в 1658 році, футбольний фенікс знову воскрес.

Карл ІІ настільки сильно любив гру, що в 1681 поставив кругленьку суму на результат матчу.

Джеймс Уолвін в своїй книзі “Народна гра” пише: “М’яча тоді копали в основному підмайстри.

Перевантажені роботою молодики, яких експлуатували в режимі 24/7, мали чимало каменів за пазухою.

Вони ненавиділи владу.

Тож не дивно, що молодь з задоволенням грала в футбол.

В ті часи це був чудовий спосіб кинути рукавичку правлячій верхівці”.

Одна з найяскравіших ігор відбулася в 1772 році в Хітчині: “Матч перервався на 15 хвилин, протягом яких футболісти намагалися витягнути м’яч зі ставка.

Після того як сферу вдалося вирвати з лап Нептуна, вона опинилася на ринковій площі міста.

Гра завершилася, коли одній з команд вдалося забити “золотий” гол — відправивши м’яча на балкон церкви Святої Марії”.

Попри всі заборони, футбольна лихоманка швидко ширилася країною.

Часто їй не могло опиратися навіть духовенство.

В одній з історичних хронік можна прочитати про пастора, котрий щонеділі після проповіді вів молодь в паб, де ставив усім випивку, а після цього “змушував своїх прихожан грати в футбол”.

Якщо вірити відомому натуралісту Френсісу Уїллобі, матчі не завжди нагадували бої без правил.

У 1660-х він описав поєдинок свідком якого він став: “Гравці діляться на команди.

До того ж, колективи намагаються зробити рівними за силою та спритністю.

Найкращі гравці охороняють ворота.

Футболісти б’ють по м’ячу ногами, а не несуть чи кидають його”.

Френсіс ще в XVII століття залишив ці рядки про гру, котру Футбольна Асоціація “створить” аж через дві сотні років.

Володимир Войтюк.