Погляд на історію: їх залишилось тільки троє…

Та війна для ветеранів-фронтовиків ніколи не стане минулим, вона постійно пульсує в їхній пам’яті та серцях уже понад 75 років. Наші батьки і старші брати, не шкодуючи життя, визволяли рідну землю від ненависного ворога, наближали День Перемоги. Тим 17–18-літнім буковинським юнакам, що 1944 року були мобілізовані на фронт та повернулись з горнила того пекла, сьогодні вже понад 90 років.

15 років тому в моєму рідному колективі Чернівецького локомотивного депо їх було ще десятеро – це Григорій Кульнєв, Анатолій Сухов, Іван Черновський, Іван Осік, Григорій Хвостенко, Галина Акімова та Роза Ломова, а також нині живі Іван Беженар, Іван Олійник, Василь Циганчук. Ці шановані людьми фронтовики досягли вже понад 90-річного віку свого життя. Сьогодні І. Беженарю 95 років, Олійнику - 97, Циганчуку – 94.

Іван Беженар штурмував Берлін

Вісімнадцятирічного Івана Беженаря із села Нелипівці, що на Кельменеччині, мобілізували на фронт у травні 1944 року. Після місячного навчання у запасному полку в м. Калуга, полк влився у групу військ І Білоруського фронту, а вже у серпні 1944-го полк форсував річку Буг в районі Бреста. Піхота переправлялася на підручних засобах, тобто на тому, що трималось на воді. Кулеметник Беженар закріпив свій станковий кулемет на телеграфному стовпі й дістався протилежного польського берега. Війська І Білоруського з боями просувались до річки Вісла, а під час переправи через неї Івана під шаленим вогнем німецьких мінометів було поранено. Врятували його від загибелі бійці-кулеметники. Лікувався у Бресті, а потім брав участь у боях за звільнення Варшави.

У його пам’яті досі закарбувався Костринський плацдарм, де було сконцентровано значне угруповання військ фронту. Звідси у квітні 1945-го розпочався штурм Берліна. Рядовий кулеметник І. Беженар йшов у бойових рядах цього наступу, став учасником шалених атак та боїв на вулицях Берліна. Під час смертельних боїв доля врятувала молодого солдата, Бог оберігав його від куль та осколків мін і снарядів. На нелегких фронтових дорогах Польщі та Німеччини були річки Буг, Вісла, Одер, Шпреє, через які довелося переправлятися хто на чому міг.

Війна для кулеметника Беженаря закінчилась на Ельбі неподалік Магдебурга, де командир полку представив піхотинців до урядових нагород за бойові заслуги. «А річку Ельбу не довелось форсувати, бо на протилежному березі вже були американці», - згадує ветеран.

Демобілізувався у червні 1946 року, в Чернівцях закінчив шестимісячні курси помічників машиніста паровоза. Через чотири роки повів свій перший вантажний потяг, вже як машиніст. Згодом працював машиністом тепловоза та дизель-поїзда, віддав цій професії 35 років.

Іван Олійник штурмував Кенігсберг

Уродженець бессарабського села Новоселиця Іван Олійник у свої 19 років отримав повістку на полі, де орав ниву, а вже за два дні, у передвеликодню суботу, село проводжало своїх хлопців на фронт. Мобілізували і його батька Василя, але на збірному пункті повернули його додому, а Івана з рештою рекрутів відрядили до Жмеринки. Далі, сформований на станції ешелон, повіз новобранців до містечка Кулібаки Нижньогородської області, де дислокувався навчальний центр підготовки піхотинців.

У 127-му піхотному полку, укомплектованого буковинцями та молдаванами, яких поголовно зібрали на щойно звільнених територіях, готували в умовах, наближених до фронтових. Сигнали тривоги лунали цілодобово. Марші-кидки виснажували новобранців, тому молоді солдати прагнули якомога скоріше потрапити на фронт – згадує ветеран – мабуть ніхто не уявляв собі, що очікувало їх на фронті.

У липні 1944-го їхній полк відрядили у Прибалтику, де війська ІІІ Білоруського фронту концентрувались для наступу на Східну Пруссію. 208-ма дивізія, до якої влився піхотний полк, була націлена на Кенігсберг, а попереду була річка Прегола, яку довелось форсувати. І. Олійнику допомогла сільська кмітливість - він зв’язав величезний сніп соломи, закріпив на ньому свій кулемет і дістався протилежного берега – то була ворожа територія. У вересні 1944-го розпочався штурм Кенігсберга. Бої тут були надзвичайно жорстокі, полягло багато буковинців і бессарабів. У цих шалених атаках було поранено і рядового кулеметника Олійника. Та після місячного лікування він знову стояв у строю свого взводу кулеметників.

Фашисти щоденно атакували позиції наших військ. Під час однієї з атак рота есесівців йшла у наступ на кулеметну позицію І. Олійника. Він не розгубився, припав до прицілу кулемета й уміло вів бій, змусивши ворога відступити, але й чимало з них назавжди залишилися лежати на вкритому вирвами полі. За мужність у цьому бою Івана Олійника нагородили орденом Бойової Слави ІІІ ступеня.

Там на прутській землі закінчилася війна для кулеметника Олійника, але він ще впродовж року навчав молодих солдатів кулеметної справи. Демобілізувавшись, повернувся у рідне село, однак радість зустрічі з родиною була затьмарена хворобою матері та голодом, що охопив Буковину та Бессарабію, у хаті не було ні крихти хліба. Отож, 22-річний фронтовик зібрав деякі речі та поїхав на Франківщину, щоб виміняти їх на кукурудзу та картоплю. Їздив до Вашківців та Кострижівки, де з бетонованих ям голодні люди вибирали жом, який споживали в ті голодні роки. Лише влітку 1947 року І. Олійник вирвався з села та влаштувався у Чернівцях у паровозному депо кочегаром паровоза. У вільний від поїздок час брав активну участь у відбудові деповських ремонтних цехів, що давало можливість якісно ремонтувати паровози. Згодом працював помічником машиніста паровоза і тепловоза. Працював 40 років на залізниці.

Василь Циганчук

Напровесні 1945-го, коли в Європі ще гриміли бої, мобілізували юнаків 1927 року народження. Василь Циганчук, стрункий міцний хлопець із села Берегомет, що на Кіцманщині, отримав повістку в березні. Нелегкий і довгий був шлях у військовому ешелоні до забайкальської Чити, де концентрувались війська І Забайкальського фронту. Після місячного навчання у піхотному полку рядовий кулеметник Циганчук у червні 1945-го вже воював проти японської Квантунської армії. У боях за звільнення Північної Маньчжурії японці особливого опору не чинили, але для тих, хто наступав, давався взнаки пустельний клімат: температура вдень доходила до 40 градусів тепла. Фляги з водою швидко порожніли і тиловики не встигали підвозити воду.

«Найбільше запам’яталася Велика китайська стіна», - згадує Циганчук. Він дивувався, як ця стародавня споруда не була зруйнована, але й не захистила китайців від японського вторгнення. У цих 3-місячних боях Бог оберігав буковинця від куль, і війну на Далекому Сході він завершив у Порт-Артурі. Тут солдати-піхотинці його полку деякий час служили у береговій охороні морського порту, де на рейді стояв американський лінкор «Міссурі», на борту якого 2 вересня 1945 року було підписано акт про капітуляцію Японії. Цього дня і завершилася Друга світова війна.

Але армійська служба для В. Циганчука тривала ще на Сахаліні, де він шість років служив бортовим стрілком на бомбардувальнику ТУ-24. Авіаційна служба у ті роки була складною й небезпечною, бо тричі на тиждень авіаескадрильї здійснювали польоти, контролювали повітряний простір над Сахаліном і Курильськими островами. І лише 1951 року В. Циганчук повернувся з далекого Сахаліну у рідне село, яке вже пережило колективізацію. Згодом подався у Чернівці та влаштувався працювати у паровозному депо, де розпочав роботу слюсарем-ремонтником ходових вузлів паровозів, а потім тепловозів. Кваліфікований ремонтник віддав понад 35 років своєї праці локомотивному депо Чернівці.

Наші ветерани-буковинці знають ціну життю, пройшовши фронтовими дорогами, вони завжди були для молоді прикладом сумлінного ставлення до праці. Ці людські чесноти вони передали своїм дітям та онукам.

День Перемоги – це свято зі сльозами на очах для тих, хто у тяжкі роки війни щохвилинно ризикував своїм життям. Шануймо їхню звитягу і подвиг в ім’я Миру на землі. Шануймо тих, хто нині боронить нашу країну від російських окупантів на сході України. Шануймо їхню мужність і героїзм!

Дмитро ЛЕВИЦЬКИЙ, колишній машиніст тепловоза, ветеран залізничного транспорту