Життєві історії: квіти цьогоріч відцвітають рано…

У селі любили пліткувати. Хтось десь почує якусь новину і уже бігом переповідає іншому, але вже з доповненням, прикрашуванням… А далі плітка кочує у треті вуха, четверті… І до вечора вона обростає такими деталями, що в ній жодної краплі правди немає. Так було і в історії Катерини з Федором…

Думки вернули у минуле

Катерина неспішно набирала воду з сільської криниці. Літа вже за сьомий десяток закотилися, та, дякувати Богу, здоров’я вона ще добре має. Он і зараз вихитує два відра на горіховому коромислі. Невістка не раз дорікає, мовляв, нащо людей смішити? Вода на подвір’ї і в хаті є, а Катерина в інший кінець вулиці ходить. Наче її хтось змушує до цього.

Катерина вдає, ніби не чує Оксану. Бо не смакує їй та вода, що тече на подвір’ї з крана чи у хаті з умивальника. Помити нею щось, їсти зварити – нехай, Катерина згідна. Але пити – нізащо. Катерині ту воду трубами чути. От з криниці – крижана, джерельна, аж солодка. Хоча колодязь теж потроху замулюється. Молоді лінуються сюди по воду ходити, а Катерині скільки треба… Це колись уся вулиця звідти воду брала. А ще біля криниці збиралися жіночки, щоб «помити» комусь кісточки, призначали побачення закохані.

Добровільно відмовилася у молодості від свого щастя, зате прожила до старості у злагоді й пошані з іншим

Замислюється Катерина. Повертає думки у минуле. Тут, біля криниці, вона виглядала своє перше кохання. Спішила з поля під густу крону горіха, де у затінку дерева чекала Федора. О, та їй заздрили усі сільські дівчата! Федір – вродливий, ставний, одинак у батьків. А найбільше Ольга. І це найкраща подруга. Катерина серцем відчувала цю заздрість.

– Ольго, не смій, – попереджувала подругу. – Не займай Федора. Ти ж знаєш – я за нього душу віддам.

– Все одно він мій буде, – тихо, але твердо мовила Ольга. – Ворожка мені сказала. Та не хвилюйся ти, я жартую, – намагалася змінити тему розмови підступна подружка.

Катерина лише розсміялася, адже ворожкам вона не вірить.

Але, певно, таки затаїлася підозра у дівочому серці. Ще більше пильнувала Федора, догоджала парубкові у всьому. Якось захворіла зненацька. Горіла вся, лихоманила. Забігла Ольга: може, чим помогти?

– Піди до криниці, попередь Федора, нехай нині мене не чекає. Скажи, що захворіла я. Зустрінемося завтра.

Хвора Катерина не помітила, як задоволено всміхнулася Ольга. Мить – і подруги у хаті вже не було, наче вітром здуло.

Що тоді сказала Ольга Федорові, Катерина і досі не відає. Тільки коли одужала і, як завше, прийшла на побачення, зустріла під горіхом двох – Федора та Ольгу. Пригасила у душі тихий зойк, що голосним криком рвався з грудей. Повернулася і пішла. Дарма кликали її Федір з Ольгою. Бігла геть, чуючи лише калатання власного серця.

А через тиждень Катерину засватав сусідський Микола. Знала, що давно сохне він за нею. Тихий, сумирний, дивився відданим поглядом їй завжди услід.

Сама перестріла хлопця на вулиці. Горда, насмішлива, вродлива – стояла тепер Катерина, покірна у своїй звабі і красі.

– Засилай сватів, Миколо. Поки не передумала.

Примчала Ольга. Просила Катерину схаменутися. Клялася, що не було нічого поміж нею і Федором.

– Ти ж не любиш його, Катерино. То чи будеш щаслива?

– Зате ти отримала те, що хотіла, Ольго. Але і ти не будеш щасливою, – сказала, як відрізала Катерина. – А тепер вступися з моїх очей і нехай я тебе ніколи не бачу.

Аж після весілля Катерина дала волю сльозам. Плакала так, що батьки боялися, аби не злягла знову. А найдужче – Микола. Якби міг – небо прихилив би молодій дружині.

І так усеньке життя молився Микола на Катерину. Їсти зварити, попрати – не цурався ніякої роботи. Зарплату теж до копійки дружині віддавав. До дітей серед ночі встати – Микола. Худобу зранку попорати, звісно, Катерина нехай поспить. Умів зробити усе, полагодити різний реманент не лише собі, а й сусідам.

Тільки правду сказала тоді, як врекла Ольга: Катерина не була щасливою. Ні жагою першої ночі, ні притишеним коханням прожитих літ. Поважала, але таки не любила Миколу.

Схоже, не знала щастя й Ольга, хоч і вийшла заміж за Федора. Одразу після весілля чоловік зібрався на заробітки. На лісоповал, десь аж у Росію, у Вологду. Хату надумав будувати, хоч в Ольги дім – на все село. Не захотів і зі своїми батьками жити, казав: хочеться свого. Насправді Ольга знала: не так Федір на заробітки їхав, як від неї утікав.

Вже і хата була збудована, а Федір ніяк не тримався рідного обійстя. Якось з тих далеких заробітків прилетіла трагічна звістка: Федора колодою насмерть привалило.

Ховали покійного Федора всім селом. Катерина свідомо на похорон не пішла. Лише під вечір наступного дня знайшла на цвинтарі свіжий горбик землі. Молилася беззвучно і лише їй відомо про що. Тепер вона наодинці з тим, кого ніколи не переставала любити.

Зненацька здригнулася. Чиясь рука лягла на плече. Обернулася. Ольга. Вся у чорному, як мара у вечірніх сутінках. Кілька хвилин мовчки дивилися одна на одну. Мовчки і розійшлися.

Навіть згадка не давала спокою

…Набирає Катерина воду, змотує у клубок прожиті літа. Торік не стало Ольги. Давно всох біля криниці розлогий горіх, під яким Катя зі своїм Федором відчула щастя. На його місці шумить густою кроною духмяна липа, посаджена чиєюсь дбайливою рукою. І вже хтось інший, молодий, виколисує тут своє кохання, несміливо цілує свою єдину на світі.

Пригадує Катерина ще один епізод. Як знову зустріла на кладовищі Ольгу.

– Навіть мертвий не дає він тобі спокою. Чи не так, Катре? – за багато літ озвалася до неї Ольга. Та ще й звернулася, як колись, у молодості: Катре…

– Любив таки тебе Федір. Тебе, одну… Можеш втішитися цим, подружко…

І в цю мить Катерина відчула, що насправді усе це давно не має значення. Що любила вона не Федора, а, мабуть, свою мрію про нього. Що поруч з нею стільки часу був інший чоловік. Добрий, турботливий, ніжний… А вона, мов у мушлі, ховалася від його любові, плекаючи щось нездійсненне. І що вона не тримає на Ольгу зла. Сталося те, що сталося. Адже тішиться дітьми, онуками. Зараз вона все це скаже, виповість давній подрузі, котра забрала у неї дівоче щастя. Та Ольжина постать уже розтанула у вечірній тиші.

А Катерина спішила додому. Ще здалеку гукала Миколу.

– Трапилося щось? – перепитував злякано чоловік.

– Ні-ні, нічого. Я лише хотіла сказати, що люблю тебе…

Вимовила і ніби засоромилася цих запізнілих слів. Бо хіба в її роках говорять про кохання?

Ховала обличчя у чоловіка на грудях. А він, чи не вперше, бачив її такою незрозумілою і рідною.

Жаль лише одного: вона так і не поговорила відверто з Ольгою. Тепер, відвідуючи на цвинтарі рідні могили, не оминає ще два горбики. Обірве зайву траву, одними губами вимовить молитву. Хай десь там, у небесах, у Вічності буде добре Ольжиній душі… і Федоровій.

…Зітхнула сумно. Наливала неспішно аж через вінця прозору криничну воду. Закуталася тепліше у вовняну хустину. Вдихала пахощі чорнобривців, густо насаджених нею біля криниці. Шкода, відцвітають квіти цьогоріч дуже рано. Треба нарізати букет, віднести на могилу Ольги і Федора, які не мали родичів і не народили власних дітей. Колись вона теж  любила ці невибагливі квіти, їхній терпкуватий запах. Була у нього, у цього запаху, якась незвідана таємниця, очікування. Щось прекрасне і недосяжне…

Її Микола зістарівся, але душа його навдивовижу залишилася молодою. Він і тепер, уже щедро посивілий, пригортав Катерину до своїх грудей і довго та ніжно вдихав запах її срібного волосся. «Катю, я такий щасливий з тобою, наче ми й досі молоді», – шепотів одними губами. «Я теж, Миколо, не шкодую, що зустрічаю старість з тобою», – відповідала й ще дужче горнулася до його широких грудей.

Адріан ШЕПІТ