Розповідь Колими про Бухенвальд. «Інтер» показав концерт і марафон до 9 травня

Колеги підійшли до формування ефірів 9 травня значно ефектніше, креативніше, з перчинкою. От на Першому незалежному і Піховшек був у пілотці, й Добкін у кептарику, «кролики» співали, Ренат Кузьмін, Сніжана Єгорова. Іво Бобул, кінець кінцем. Було що і подивитися, і з чого мемасиків наробити.

На «Інтері» ж — нічого нового. Усе те саме, що й раніше. У прямому сенсі — вечірній концерт «Победа. Одна на всех» складався з виступів минулих років. Лиш підводки ведучих освіжили. Вели це дійство традиційно Андрій Доманський та Анастасія Даугуле. Ну не вразили. Але ж з іншого боку — добре, що не почали тягти на зйомки літніх людей у період пандемії. А взагалі, усякий концерт на цьому каналі — про «перемогу у ВВВ». Я була клацнула на ютубі один із них і була впевнена, що то про війну. Старші люди з медалями в залі, військові пісні, пафосна риторика. Щось пішло не так, коли на сцену вийшла Світлана Лобода співати про «все люди как люди, а я — суперзвезда». З’ясувалося, це було святкування Дня народження каналу.

Та все ж одне нововведення цього року таки було. Автори сценарію писали його обережніше і не допускали бідкань щодо вулиць, які «перейменовують на честь фашистів».

Нагадаю, що «Інтер» з аналогічним концертом 2018 року втрапив у скандал через слова ведучого, які частина суспільства розцінила як розпалювання ворожнечі. Скандал, між іншим, кволо, але тягнеться дотепер. Нині ж у словах ведучих лишилися хіба такі собі натяки та загравання. Мовляв, нацизм не переможено, адже він оживає щоразу, коли любов до своєї країни перетворюється на ненависть до іншої.

Отже, 9 травня 2021 року для своїх глядачів «Інтер» підготував ранковий марафон на майже чотири години й вечірній концерт на три з половиною. Марафон був простий за структурою — підводка, сюжет, підводка, сюжет. Час від часу анонсували концерт, нагадували про онлайн-марш пам’яті «Наш полк» та проєкт «Правнуки пам'ятають» (відео, на якому діти висловлюють шану прабатькам, які пройшли війну).

Сюжетів була велетенська кількість. І про нацистські концтабори, і про спортсменів, які йшли на фронт, багато блокадного Ленінграда, Булата Окуджави, розповідь про пам’ятники, які відкриває канал, про радянські військові стрічки. Не забули про російську церкву в Україні, називаючи її, звісно, «українською православною церквою». Як на мене, все це автори зробили дуже грамотно і правильно для своєї аудиторії. Багато традиційно «працюючих» історій, цікаво зроблені матеріали — загалом ставку робили на емоції та ностальгію.

Особливо на емоції. Вочевидь, таку схему можна назвати «схемою распятого мальчика». Коли текст насичують розповідями про неймовірні звірства — підлітка облили бензином, підпалили й викинули з вікна, маленьку дитину вбили прикладом, подробиці жахіть у концтаборах. Що називається «червоною стрічкою» в ефірі проходив момент із визнанням нацистами радянської моці. Танків, сміливості людей — «німці називали наших снайперів "безжальними невидимками"».

Ранковий марафон вели українською, а ось концерт — російською. Протягом перегляду я все не могла уявити одного. Невже ці ведучі зайдуть до своїх гримерок, переодягнуться в джинси, візьмуть до рук айфони чи що там у них — і почнуть жити сучасним життям? Підуть до ресторану, замовлять просеко з устрицями, куплять квитки до Відня? Та ні, починаєш думати геть про інше. Що вони вийдуть із телецентру, сядуть у новенькі «жигулі» (відомі та небідні люди, все-таки), у ресторані вип’ють «Советского шампанского» із кришталевих фужерів, заїдять олів’є, а потім на радощах від гарно зробленої роботи гайнуть на тиждень у Гагри.

Усе — від тексту до аксесуарів було насичене олдскулом. Папки зі сценарієм у руках, інтонації, фрази на кшталт «мы за ценой не постоим». Андрій Доманський — надійний, спокійний, дещо втомлений. Анастасія Даугуле — скромна, покірна, ніжна. От просто ідеальні герої радянської кінокласики.

Виконавці на сцені — з перевіреного пулу. Багатьох із них можна було побачити і на Першому незалежному, як-от Володимира Гришка. Зі справді успішних артистів — одиниці. Світлана Лобода, наприклад. Усі інші артисти — або, перепрошую що в контексті війни, «збиті льотчики», або такі, які і злетіти не особливо встигли. Усі ці люди з’являються на концертах «Інтера» щоразу. Плейлист такий: уже згаданий Гришко, Наталка Могилевська, Міла Нітіч, гурти «Авіатор», «Брати Карамазови», Таїсія Повалій, Наталя Бучинська, Світлана Тарабарова, Надія Мейхер, Оля Цибульська, Вадим Олейник, Віталій Козловський та інші. А, ну і ще багато співав сам ведучий — Андрій Доманський. Зокрема й пісню Висоцького, наслідуючи його інтонації.

Жодних нових чи глобальних висновків із цього дійства зробити навряд можна. Канал діє на свою аудиторію вже давно перевіреними методами, змінювати їх сенсу немає. Хіба ось два моменти.

Перший. Не сказати, що оригінальний, але весь він — у заголовку. Це все справді має вигляд розповіді Колими про Бухенвальд. Обурення Анатолієм Онопрієнком від імені Андрія Чекатила. Практично всі страшні розповіді про злочини нацистів зіставні зі злочинами більшовиків. Описи блокадного Ленінграда, людей, які варять суп із гілок і шкіряного одягу, помирають на вулицях від голоду — все ж це і про Голодомор. Дивишся сюжет про концтабори — й одразу згадуєш «Архіпелаг Гулаг». Безкінечна героїзація, цитати фронтовиків штибу: «Я боюсь смерти, но потерять Родину я боюсь еще больше». І разом із тим жахливі замовчування того, як ця «родіна» вчиняла зі звільненими полоненими, людьми, які отримали інвалідність, жінками-військовими, остарбайтерами.

Полонені часто потрапляли з нацистських таборів до радянських, адже «советский человек умрет, но не даст забрать себя в плен». СРСР ніяк не допомагав остарбайтерам, бо ж «советский человек силен и живуч». Як ці люди потім мусили приховувати минуле, бо їх зневажали та не брали на роботу. Всі ці концерти — плювок найперше в них. Тих, хто пройшов неймовірні випробування й горе.

І другий. Як же вся ця стилістика схожа на ту, яку нині часто називають «псевдопатріотичною». Усі це так зване патріоткіно, начебто антирадянське, але насправді ніякого «анти» немає. Воно пронизане все тими ж пафосними, бездушними фразами. Бо роблять його часто кон’юнктурники, які зовсім недавно працювали над російськими стрічками, про солдатів, десантуру, ту ж «велику вітчизняну». А зараз перевдягнулися у вишиванки. Або навіть якщо не працювали, то у свідомості своїй мають саме такий тип любові до Батьківщини. Із замовчуванням складних, неприємних моментів і з небажанням почати нарешті цю масову психотерапію, яка нам там потрібна.

З цього й формується проблема неможливості серйозно протиставити щось у мистецтві всім цим «дедывоевали». Створити хоч кілька потужних, розумних, із сучасною кіномовою стрічок без нальоту совковості. Чи бодай не встромляти палки в колеса тим, хто це справді може зробити. А такі люди є. Просто часу, на жаль, не так багато, щоб давати їм роки й роки для реалізації.