Як з України втікають гроші і куди дивляться «інвестняні»

Протягом 2020 року спостерігався чималий відтік інвестицій, але заходи, запропоновані владою, ситуацію не врятують, стверджують експерти

Чистий відтік прямих іноземних інвестицій з України за січень – березень 2021 року оцінено в 301 млн доларів, у тому числі від’ємні реінвестовані доходи – у 141 млн доларів, повідомляє Нацбанк. І це лише за перші три місяці поточного року. Що ж стосується 2020-го, то протягом минулого року Україна недорахувалася 868 млн доларів, про це на своїй ФБ-сторінці пише член ради НБУ Василь Горбаль.

Горбаль називає таку статистику «найбільшим річним відтоком» інвестицій за останні 20 років. А економіст та фінансовий аналітик Олексій Кущ, з яким поспілкувався «Главком», наполягає, що тут доречним є прикметник «катастрофічний». Мовляв, такого провалу ще дійсно ніколи не було. І на це є як об’єктивні, тобто не пов’язані з Україною, причини, так і ті, за виникнення котрих ми маємо завдячувати самим собі.

Погано навіть там, де нас нема
Кущ нагадує: падіння інвестицій є проблемою, актуальною для всього світу. Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), підводячи підсумки першої половини «коронавірусного» 2020-го, оцінила виклики пандемії у 0,6 трлн доларів втрачених інвестицій за рік.

Окрім втрат, в процесі інвестування спостерігаються і деякі нові тенденції, пояснює аналітик. Це – решоринг, тобто повернення виробництва в країну; регіоналізація – коли глобальні економічні союзи будуть слабнути, а регіональні розвиватися; а також часткова диверсифікація виробництва (мається на увазі зменшення розподілу завдань). Пояснюючи останню тенденцію, Кущ зауважує: «Якщо раніше автомобіль збирався в кількох країнах, то зараз в одній. Невеселі перспективи для інвестування, але навіть в таких умовах країни примудряються залучати інвестиції».

Інвесторів завжди цікавлять дві речі, говорить Кущ, і це – якісний людський капітал, тобто добре освідченні кадри, та якісна цифрова і фізична інфраструктура. Є й інші вимоги до країни-реципієнта, але з цих двох пріоритетів починається будь-яка співпраця. Тобто це і є перше завдання для держави, яка хоче, аби в її економіку вкладали кошти.

Крім того, продовжує він, «закордонні інвестиції залучають на базі національної промислової політики (НПП), а це свого роду дорожня карта або матриця, на яку дивиться інвестор і оцінює те, які пріоритети має держава і які галузі вона планує розвивати – електроніку або машинобудування абощо».

Розвиваючи НПП, держава, як правило, обирає один з трьох шляхів. Або нарощує індустріальний потенціал, що характерно, приміром, для Китаю. Або ставить за мету максимально скоротити відставання від найбільш розвинених країн – по цій моделі йдуть Польща та Туреччина. Або активно займається адаптацією національної промисловості під останні технологічні вимоги, тобто дає нові поштовхи для цифрової економіки, працює над штучним інтелектом – цим займається, для прикладу, Південна Корея.

«Держава має підготувати умови для інвестицій, тобто для початку вона сама повинна багато вкладати в освіту, науку, охорону здоров’я, щоб люди були розумними та здоровими. Плюс розвивати інфраструктуру. Також інвесторів цікавить рівні захисту внутрішнього ринку та його ємність. Тобто їм треба розуміти, чи будуть на цьому ринку продаватися товари, які вироблятиме інвестор, чи ці товари задавить дешевий імпорт», – каже Кущ.

«В Україні не реалізується жоден з типів НПП, у нас навіть міністерства такого нема. Є міністерства економіки та сільського господарства, і завдяки їм чітко видно, як держава розставляє пріоритети. І всі прекрасно розуміють, що тут, крім аграрного бізнесу, нічого розвиватися не буде. А аграрний бізнес вже контролюють місцеві гравці. Іноземний капітал сюди не зайде. А думати, що це організують інвестняні – наївно», – резюмує експерт.

Довга історія з відкритим фіналом
Тим часом інвестняні, згадані Кущем, – ще не реалізований проект. Лише в лютому цього року набув чинності закон, який формалізував діяльність інвестиційних менеджерів, більш відомих як «інвестиційні няні». Але почнуть вони роботу лише за півроку – з 1 січня 2022-го. І діятимуть в тому разі, якщо в Україну зайде крупний проект, який буде реалізований протягом п’яти років, але не більше. В цьому випадку ініціатору такого проекту «видадуть» «няню», яка буде із ним увесь цей час.

То чи не зарано ховати ідею інвестнянь?

Власне, потреба залучення в Україну інвестицій вже значною мірою «забалакана». А тому й дещо скомпрометована – навіть ще до входження її у стадію реалізації. Згадаємо історію цього питання, взявши хоча б останні два роки. 25 грудня 2019 року Володимир Зеленський оновив склад Національної інвестиційної ради при президентові України і призначив її секретарем керівника фракції «Слуга народу» Давида Арахамію. До складу ради також увійшли спікер Разумков, тодішній прем’єр Гончарук (якого згодом змінив Шмигаль), декілька міністрів та інші представники влади.

Був серед членів Інвестради і грузинський реформатор Лєван Варшаломідзе – людина з обойми Міхеіла Саакашвілі. В часи президентства останнього Варшаломідзе керував автономною республікою Аджарія і, за словами Саакашвілі, відбудовував Батумі. В Україні, тим не менш, Варшаломідзе нічого не встиг побудувати – в серпні 2020-го він повернувся в Грузію, не маючи, вочевидь, наміру коли-небудь повернутися на нашу батьківщину реформ.

Останні місяці перед від’їздом Варшаломідзе керував іншим проектом, а саме – Офісом залучення інвестицій, дорадчим органом при Кабінеті міністрів України. В ньому він пробув від травня і до кінця літа 2020-го.

«Інвестняні – всьо: Лєван Варшаломідзе, котрий відповідав у Зеленського за створення Офісу інвестицій, звалив назад до Грузії. Наостанок заявив, що йому набридло 5 місяців працювати без зарплати, а також безрезультатні спроби бодай оформити приміщення для ОІ. Ну і поскаржився на складність досягнення якихось ефективних домовленостей з Зеленським і Шмигалем – самі розмови і обіцянки», – написав по гарячих слідах у Фейсбуці політолог Олексій Голобуцький.

Варшаломідзе поїхав, а наші співвітчизники продовжили сприймати будь-які структури, пов’язані з інвестуванням, як приємну синекуру та класичне місце «пересиджування» для амбітних політиків, незалежно від того, платять там офіційну зарплату чи ні. Так повелося ще з часів Віктора Януковича, коли функціонувало Держагентство з інвестицій та управління національними проектами України.

Агентство це нібито вело низку важливих для України проектів – наприклад, будівництво LNG-терміналів, яке не було ані завершено, ані навіть розпочато. Керував установою Владислав Каськів, обвинувачений згодом у розкраданні коштів на посаді голови Держінвесту. Після Революції гідності прем'єр Яценюк розмірковував про те, що ідею виробництва зрідженого газу непогано б відродити, але й ці розмови не вилились у конкретні кроки.

А потім виникла Національна інвестрада, створена указом президента у 2014-му та віддана Петром Порошенком в управління главі його адміністрації Борису Ложкіну. Останній сподівався на швидкі зміни і навіть анонсував участь в Інвестраді не абикого, а самого американського інвестора Джорджа Сороса, а також генерального директора компанії Unilever Пола Полмана, керівництва азербайджанської компанії SOCAR тощо.

Нині ж Інвестрада, а також й Інвестофіс плекають, очевидно, якісь свої грандіозні плани, про які широкій громадськості, втім, мало що відомо. Але попри всі зусилля – справжні чи удавані – людей, які займалися пошуком та залученням для України інвестицій, стале підґрунтя для їх отримання так і не було забезпечене.

Бо в цифрах для потенційного інвестора наша країна виглядає на сьогодні так. За Індексом сприйняття корупції (CPI) ми посіли минулого року 117 місце серед 180 країн світу, отримавши всього 33 бали зі 100 можливих.

Що стосується Індексу економічної свободи, то тут Україну віднесли до категорії економік «переважно невільних» (mostly unfree), внаслідок чого маємо 126 місце серед 180 країн. В цьому ж Індексі, у номінації інвестиційної свободи Україна набрала всього 35 балів зі 100 можливих. І це вже дані поточного, 2021 року.

Є, нарешті, іще один рейтинг – від Doing Business-2020, який заміряв минулорічні позиції нашої держави у захисті міноритарних прав інвесторів. Тут Україна посіла 64 місце серед 190 країн, що також не є значним досягненням.

Саме на цьому тлі держава планує розгорнути швидку допомогу від інвестиційних нянь, які вже за півроку зустрічатимуть перших капіталовкладників. Якщо ті, звісно, приїдуть в Україну.

Проблема на проблемі
Олексій Кущ зауважує, що ідея «нянь» була скопійована з моделі, що діяла у 1960-70-ті роки в азійських країнах, куди заходили європейські інвестори і відчували розгубленість у незвичних для себе реаліях. «Тоді інвесторам були потрібні персональні поводирі, бо там було багато бюрократії тощо. В Україні ж інвесторам потрібні не провідники, а інше. Та ж інфраструктура, тобто щоб були під’їзні шляхи до заводу чи фабрики, щоб було підключення до всіх комунікацій, цифрова інфраструктура, людські ресурси абощо. А для цього держава має спочатку вкласти в своїх людей», – ще раз наголошує Кущ.

Та й взагалі «ідея інвестнянь була провальною, бо належала вона авторству людей, які взагалі мало що розуміють в інвестуванні і в тому, як працює навернення глобальних інвестицій», – додає він.

Створення додаткового декору у вигляді інвестнянь проблему точно не вирішить, наголошує аналітик агентства MPP Consulting Павло Мельник. «Що з того інвестору, що в якійсь країні будуть в бубон бити і вистави показувати, які всі гарні? Якщо умови при цьому абсолютно нецікаві? Уряд починає витискати податки з бізнесу, від цього поки що всі тільки розбігаються. Starbucks, наприклад, до нас так і не зайде, бо навіщо їм це? У Китаї є міста, де населення наближається до 30 мільйонів, а у нас вся країна – сорок. З цих сорока мільйонів половина точно ніколи не купуватиме каву в Starbucks, тобто умови вкрай ризиковані», – зауважує він.

Мельник додає: «Вигідні інвестиції – це захищені інвестиції. Плюс вигідні умови з податків – з податків на дивіденди і на виведений капітал. Треба, щоб вони були чіткі, зрозумілі і менші, ніж в більшості країн Європи. В іншому випадку інвестиції не прийдуть. Ще якби у нас населення було десь із півтора мільярда – тоді так, великий ринок дозволяє заробляти, але з нашим ринком ми менш цікаві, ніж, скажімо, сусідня Польща».

Там, де ринок незначний, треба думати про інші моменти, здатні зацікавити інвестора. «Наприклад, якщо в країні можна зробити щось дешевше, ніж у Китаї. Щоб не завозити це «щось» з Китаю чи з Індії. Зараз на Львівщині та на Закарпатті працює японська компанія Fujikura, яка виготовляє деталі для автомобілів. Працює, бо туди, де можна зекономити на робочій силі і на логістиці, інвестор ще заходить. Бо з Івано-Франківщини до Німеччини можна швидше і дешевше довезти товар, аніж з Китаю», – коментує Мельник.

Цю думку розвиває і Олексій Кущ: «У інвестора загалом є два варіанти: або відкривати в країні свої магазини і продавати продукцію, яка була вироблена в інших країнах, або відкривати тут своє виробництво. Поки що максимум, чого ми можемо досягти, це щоб тут інвестори відкривали торгівлю і реалізовували товари, вироблені в інших країнах, де вони виплатили зарплату і сплатили податки».

Але наша проблема – не лише в згадуваній вище інфраструктурі, у наявності / відсутності кваліфікованих кадрів, і навіть не у дешевизні виробництва. Проблема – у неподоланій корупції, з якої витікають інші негативні моменти.

«Як і раніше, для інвесторів найбільшою проблемою є судова система, а саме відсутність верховенства права. Як і раніше, головним шлагбаумом на шляху грошей в Україну керують український суддя і український есбеушник. Судова реформа, справжня судова реформа, залишається тільки в мріях. Програма з МВФ саботується. Нічого нового. Все як завжди», – констатує колумніст та інвестиційний банкір Сергій Фурса.

«Відсутність верховенства права призводить до того, що українські олігархи активно виводять дивіденди з країни. Потрібна та ж сама судова реформа. І відсторонення силовиків від економіки. Ось це – необхідна умова. Чи буде вона достатньою? Для поліпшення інвестиційного клімату – так. Для різкого зростання інвестицій в економіку – можливо, й ні, поки у нас такий високий рівень бюрократії, регулювання і радянська система трудових відносин. Не буде в української економіки конкурентних переваг до того моменту, поки ми не лібералізуємо максимально умови діяльності. Але в першу чергу необхідно створити необхідні умови, без яких гроші просто не прийдуть», – зауважує Фурса.

Тож попри чисельні структури, покликані вирішити проблему інвестицій, вона залишається нерозв’язаною, бо ключ до рішення – не у кількості інвестиційних рад, офісів або тому подібних структур. Ключ – у системному підході, який передбачає відмову від репресій бізнесу, від тероризування його податками та дозвільною документацією. Доки цього не зроблено, Україна являтиме собою живу ілюстрацію до виразу про сім няньок, в яких дитя – без ока.

Няньки в нашому випадку – інвестиційні, але це вже нюанси. Наше «дитя», як і раніше, бачить тільки на половину. Повний текст читайте тут: https://glavcom.ua/economics/finances/yak-z-ukrajini-vtikayut-groshi-i-kudi-divlyatsya-investnyani-756047.html