Діти помирали від переляку: як відбувалася депортація кримських татар

18 травня виповнюється 77 років із дня депортації кримських татар із їхньої історичної батьківщини – Криму. Вивезення татар 18-20 травня 1944 року досі вважається одним із найбільших злочинів тоталітарної влади СРСР та трагедією для цілого народу.

12 листопада 2015 року Верховна Рада ухвалила постанову, якою визнала депортацію кримських татар у травні 1944 року геноцидом.

18 травня вшановують пам’ять жертв геноциду кримськотатарського народу, а також відзначають його як День боротьби за права кримськотатарського народу.

Кримських татар, які пережили депортацію в 1944 році, залишається дедалі менше. Факти ICTV поспілкувались із кримською татаркою Зерою Баталовою, родину якої виселили з батьківщини 77 років тому.

– Зеро, познайомте нас зі своєю сім’єю, будь ласка.

– Я пишаюся своєю родовою лінією – що батька, що матері, пишаюся родовою лінією батька моїх дітей, родичів.

Багато хто з них має нагороди, багато хто загинув у концтаборах, в’язницях. Багатьох звело зі світу вислання.

У них була важка й трагічна доля, тому мені важко передати це словами. Але те, що я чула про своїх близьких, я можу розповісти.

Родичі моєї мами – уродженці села Авджикой (у 1948 кримськотатарську назву населеного пункту змінили на Охотниче, – Ред.). яке спалили під час війни. Раніше це була Ялтинська губернія.

– Кого з Ваших рідних депортували з Криму 18 травня 1944 року?

– Тоді вислали всіх, не було жодних послаблень. Усі в різні республіки потрапили. Хто – на Урал, хто – до Узбекистану, хто – до Казахстану, хто – в далеку Сибір.

Того дня вислали мою маму Нуріє, її батьків Меджита і Фатму, сестер Біян і Еміну, а також маминого двоюрідного брата з донькою. Рідний брат Енвер у цей час перебував на війні. Він почав розшукувати своїх рідних тільки в 1946 році.

– Куди потрапили ваші рідні?

– Усі, крім старшої маминої сестри, потрапили на Урал, в Комі-Перм’яцький автономний округ.  Мама дивом опинилася разом із рідними. А ось її сестру Біян вислали до Узбекистану, тому що жила в сусідньому селі.

– Розкажіть про те, як мамі вдалося поїхати разом із батьками.

– У той час, коли прийшли забирати рідних, вдома були бабуся, дідусь і їхня молодша 13-річна дочка. Усіх старших вивозили на машинах, молодші йшли за ними пішки.

Моя на той час 18-річна мама була на роботі на тракторній станції.

Бабуся, коли проїжджали повз станцію, почала кричати, кликати її на ім’я: Нуріє! Нуріє! Раптом вона почує або хтось почує й передасть їй. Там саме таке перехресне місце було, де машини сповільнювали хід. До того ж, з усіх боків люди йшли.

На щастя, мама була в цьому потоці. Вона почула своє ім’я, упізнала голос матері й побігла. Це наче, як у кіно, трапляється. Вона бігла. Люди попросили зупинити машину, так і забрали її. На щастя, мама з батьками поїхала.

– Наказ про депортацію кримських татар підписали 11 травня. Ваші родичі знали, що готується масове виселення?

– Ні, не знали. Дідусь не очікував такого повороту подій. Почав мирно збиратися: завантажувати свій віз постільними пуховими матрацами, подушками та іншими необхідними речами.

Навіть корову, яка ось-ось мала отелитися, прив’язав до воза, оскільки вважав, що це якийсь тимчасовий переїзд сім’ї, пов’язаний із військовими діями.

Але йому сказали: Вас вивозять, куди – не знаємо. Тому збирайте, що можете взяти в руки.

Живність у дворі чекає корму. Повністю розгублений, не розуміючи, що відбувається, дідусь спересердя ножем розпорює подушки, й пух розлітається по двору. Що відчуває людина, ось так залишаючи будинок, сад, живність…

Перед війною дідусь купив будинок на околиці села в Білогірському районі. У нього був великий сад, 39 вуликів бджіл, господарство…

– Що відбувалося на залізничній станції?

– Мама розповідала, що у вагонах, в яких вони їхали, мабуть, худобу возили. Не вугілля, не дрова, оскільки вони були брудні й смердючі. Принаймні, їм такі вагони дісталися. Їх зачинили й везли, наче військовополонених.

Мирних людей закривали як військовополонених! Про яку можна говорити медицину, першу допомогу? У поїздах вмирали люди.

– Скільки часу вони провели в дорозі?

– Мама говорила, що в дорозі до Уралу вони провели щонайменше три тижні. Були просто в лісі зупинки. По кілька днів стояли на місці, але людей не випускали з вагонів. Тому в дорозі вони були дуже довго, загубилися в днях.

– Чим харчувалися у вагоні?

– Вони ж не очікували, що їх заберуть. Взяли вдома, що було готове, в вузлик. Цього ледве вистачило на кілька днів.

– Чим добиралися на Північ потім?

– Їх завантажили на баржі, кого – на плоти, кого – на пароплави й по річці відправляли на далі на північ.

– Де поселили кримських татар на Уралі?

– Коли приїхали на Урал, вони взагалі були вражені. Бараки, виготовлені зі свіжого дерева ліжка, як нари, із величезними щілинами. Кожен займав собі там куточок.

– Де розташовувалося селище?

– На околиці. Люди були під цілковитим військовим наглядом. Комендант був. Постійно приходили звітували, де, що. На роботу відправляли строєм, як у таборах.

– Чим годували депортованих людей?

– Коли прибули на місце, на Урал, люди були голодні. Кору дерев гризли. Коли дізналися, що минулого року тут саджали картоплю, йшли в ці місця й шукали її – торішню, заморожену.

Але оскільки місцевих жителів попередили, що привезли зрадників, одного молодого хлопця вбили, коли той викопував картоплю. Говорили, що зрадників треба вбивати на місці.

Улітку, коли трохи потепліло, йшли в ліс на пошуки, не розуміючи, що там болото. Вони цього не знали. І не поверталися з лісу. Таким чином мамина 18-річна племінниця не повернулася з лісу. Усім селом пішли шукати її, але так і не знайшли. Таких трагічних випадків багато було.

Також улітку рятувалися ягодами, грибами. Але ж треба було знати, куди йти, щоб не загубитися. Бо ж там були ведмеді. У дрімучих лісах вони жили. Довкола – ліси, болота. Навіть якщо захотів би кудись втекти, не зміг би, адже доріг не було.

Татар усіх відправили на лісозаготівлю працювати. Скибочка хліба – це пайок був на добу.

Мама моя була грамотною, добре вчилася, знала російську. Тому її поставили обліковицею. А молодшу сестру не брали на роботу, бо неповнолітня.

Мама їй пізніше додала років, щоб вона хоч шматочок хліба собі могла заробити, трудовий цей пайок отримати.

Приходили з роботи мокрі, розвішували фуфайки над буржуйкою в загальному дерев’яному бараку. Чути було, як блохи, падаючи на гарячий метал, тріскались.

– Ваші дідусь та бабуся теж на лісозаготівлі працювали?

– Дід у мене вмів спілкуватися, був із характером міцним, сильним. Комендант його поважав, тому поставив ковалем працювати.

А бабуся відразу захворіла. Вона застудилася, приховувала це, не скаржилася ні дітям, ні чоловікові. Вони думали, що в неї було запалення легенів. Вона важко дихала.

Мама, розповідаючи про те, як вмирала бабуся, завжди не могла стримати сліз. Мамина мама була молодшою за свого чоловіка на 11 років. Вона була дуже красивою, він завжди нею дорожив. І, коли вона захворіла, всіляко намагався її врятувати. Дізнавався, як можна вилікувати.

Так тихо-тихо й пішла в лютому 1945 року.

– Бабуся там похована?

– Так. І дідусь теж. Він через рік від горя помер. Мама потім говорила, що якби навіть поїхала туди, не знайшла б могилу. Вони з сестричкою були ще дуже молоді. Не запам’ятали тих місць.

– Чи приходили якісь звісточки від маминого брата Енвера, який був на фронті?

– Дядько Енвер в 1946 році повернувся з фронту. Їм одразу в частині сказали, щоб до Криму не поверталися. А куди їхати? – запитав він. Йому сказали, що татар вивезли до Узбекистану, тому шукайте там своїх рідних. І він поїхав туди. Там він знайшов свою старшу сестру Біян. Уже наприкінці 1946 року він дізнався, що його батьки  потрапили на Урал.

Брат, коли знайшов їх, почав просити дозволу забрати сестричок. Тільки в 1950 році дозволили. А коли дозволили, переїжджати ще не можна було.

– Як відбулася зустріч із братом після стількох років розлуки?

– Було море сліз, адже їхня сім’я жила дуже дружно.

– А коли мама зустріла Вашого батька?

– На Уралі зустріла. Це ще одна трагічна історія. Батько був старшим сином у родині. Їх було дев’ять дітей всього. Він воював, був льотчиком, до Берліна дійшов.

Батько теж працював на лісозаготівлях у той час. Він був із вищою освітою. Батька в нього не було, тож потрібно було за сім’єю наглядати. Він був за старшого, тому залишився на Уралі. А мама побоялася, що, якщо залишиться на Уралі, не знайде своїх рідних і близьких. Вона повернулася до брата й сестер до Узбекистану, коли вже була при надії.

Я народилася в 1951 році в Узбекистані. Тато говорив, що приїде, але в нього не вийшло, тому що потрібно було допомогти мамі й братам-сестрам. Він усім дітям дав вищу освіту, всім допомагав. Тому я виросла без батька через це вислання.

Мені мама розповідала, як вони з батьком зустрічалися, розлучалися. Він її на руках носив у прямому сенсі. Він її так любив. Але доля розвела. У 1954 році, коли дали дозвіл на виїзд, у нього вже з’явилася інша сім’я.

Рік тому, до речі, мене через знайомих знайшла наймолодша сестричка батька, тітка моя. Вона зараз у Самарі живе. Ми спілкувалися телефоном, але не бачилися.

– Коли Ви повернулися до Криму?

– Уже в 1965 році ми виїхали з Узбекистану до міста Кримськ. Це Краснодарський край, Кубань. Мій вітчим умовив маму поїхати туди, бо там жив його земляк.

У 1967 році з’явився указ про повернення кримських татар на батьківщину. Ми повірили й повернулися до Криму.

Тоді сільським радам ще було не доведено, що татарам будинки не можна продавати. І моїм батькам вдалося купити будиночок, взяти довідку в сільраді про це. Але для прописки треба було звертатися до районної міліції. Але нас не прописували. Вітчим два місяці ходив на прийоми до начальника міліції, до прокурорів. І одного разу його заарештували за порушення паспортного режиму. Але мама знайшла адвоката в Москві, і його виправдали.

Саме тоді, коли нас не прописували, приїжджали виселяти. Місцеві жителі нам підказували: Сьогодні вдома не ночуйте – приїдуть виселяти. Ми поїхали. Коли повернулися за тиждень-два, нам розповіли, що справді приїжджав за нами автобус і ГАЗ-69. У нас собака був у дворі. Вони його били, заглядали в будинок. Світили ліхтарями вниз, вишукуючи нас під ліжками. Дуже довго обшукували будинок. Але мамі вдавалося уникнути виселення.

Тоді деякі сім’ї вивозили за межі Криму – до Херсонської області або на Кубань. Діти помирали від переляку. В родині наших знайомих таке сталося, коли вночі міліція увірвалася. Обливали холодною водою, будили. Випробувань було дуже багато…

– Вам вдалося когось знайти зі знайомих після депортації 1944 року?

– У 60-ті роки місцеві жителі, які там залишилися, зі сльозами на очах і радістю зустрічали нас. Ми знайшли знайому сім’ю росіян. Їх три сестри було.

– Вони говорили, що було після того, як татар вивезли з Криму?

– Розповідали, як вмирали тварини. Яке виття собак було, мукання й мекання. У всіх були ж тоді вівці, і не по одній-дві. Усі були господарниками. Місцеві, хто там залишився, не встигали всі двори обходити, щоб за тваринами дивитися, годувати. Кажуть, жахливо було.

Ще говорили, що коли до Криму привезли переселенців, вони місцевих росіян називали татарськими повіями, вибачте за такі слова. Ненавиділи місцевих приїжджі.

– Хто з ваших родичів залишився живим?

– Мами сім років, як немає, вітчим трохи раніше пішов. Мамина молодша сестра Еміна ще жива. Торік 90 років відзначали їй.

– Ви так само живете в Криму?

– У Криму, нам дуже довго доводилося освоювати нові місця, аж доки прописали нас. Я зараз досі живу в кімнатці гуртожитку в Ялті, на батьківщині мого вітчима. До дочки Ельзари в Київ приїжджаю часто.

– Ваша дочка Ельзара Баталова – заслужена артистка України й Криму?

– Так (посміхається), творча сім’я.

– До речі, сьогодні відбудеться перший півфінал Євробачення. Пам’ятаєте свої відчуття, коли п’ять років тому кримчанка Джамала перемогла в цьому конкурсі з піснею 1944 про депортацію татар? Які у вас почуття тоді були?

– Були дуже схвильовані. Не знаю, які слова знайти. До мурашок просто.

– Як вам вдається зараз перетинати кордон, коли їздите до доньки в гості?

– Мені 70 років, у мене інвалідність. Мене принаймні не затримують. Де перша лінія – дітей, тих пропускають. А от уже друга, третя… До бабусь, дідусів чи онуків їздити не можна. А оскільки в мене дочка в Києві, а сини – в Криму, то я їжджу.

– Як зараз живуть люди в Криму?

– Знаєте, усі якось тихо живуть, мовчки. Мовчки живуть і працюють. Розгублені трошки.

Сім фактів про депортацію

18-20 травня 1944 року, згідно з офіційними радянськими переписами, з Криму поїздами вивезли 191 044 людини. За інформацією самоперепису татар, до республік Середньої Азії в ті дні перевезли 423 100 осіб.

Детальніше з сімома фактами про депортацію кримських татар у 1944 році можна ознайомитись у матеріалі Фактів ICTV.

Фото: Зера Баталова, Український інститут національної пам’яті