Спецпроєкт "Таємний біль": що таке біполярний афективний розлад та як він лікується

Мерилін Монро і Мел Гібсон, Вінсент ван Гог і Едгар По, Кетрін Зета-Джонс і Жан-Клод Ван Дамм. Усіх їх об’єднав один психічний розлад. Він ділить життя на дві крайнощі. Сьогодні ти почуваєшся королем всесвіту, завтра - наймізернішим серед людей. Ейфорія змінюється апатією, манія стає депресією. На біполярний афективний розлад страждає понад мільйон українців.

Про це 25 травня йдеться у спецпроєкті "Таємний біль" у сюжеті ТСН.19:30.

Життя на два полюси. Розлад, який часто вражає найталановитіших. Що робить велика психіатрія з маленькою людиною? І чи є для біполярників інший шлях?

"У 91-му році я отримав діагноз, але я його не прийняв", - говорить В’ячеслав Толстокоров.

30 років тому Київ став для нього домом. До того жив у Балтиці, Білорусі, Росії. Колишній військовий розповідає, як хвороба забрала роботу, як зруйнувала сім’ю.

"Почав говорити і перестав цього соромитися. У мене виникло бажання допомогти людям, які з цим стикаються. Психоневрологічний диспансер Солом'янського району. Ми тут прижилися. Тут у нас відбуваються всі зустрічі груп підтримки. Хтось втрачає роботу, хтось втрачає сім'ї, хтось втрачає набагато більше", - каже чоловік.

Кожен другий біполярник вчиняє спробу самогубства. Кожен сьомий – таки - вкорочує собі віку. До чого здатне довести людину падіння у дві крайнощі.

БАР – це різка і безпідставна зміна настрою. Спочатку гіпоманія – нескінченна енергія, творчість на максимумі, за такого співробітника ладні битися роботодавці – кількість сну зменшується, їжа непотрібна. Далі організм ніби розкручується – аж до червоної позначки двигуна – ідеї стають маніакальними, стан – психотичним. Кілька днів – і батарейка сідає до нуля. Глибока депресія, провалля, яке може тривати роками.

Київська психіатрична лікарня – ціле місто в місті – будинки-відділення, церква, парк.

Після п'ятнадцяти термінів у психлікарнях, він може розповісти чи не про всі спецзаклади пострадянського простору – які донедавна були радше каральними, ніж лікувальними. 

"Грати всюди - обмеження доступу - інші препарати - це моторошно. Людину перетворити на овоч не складає труднощів", - говорить він.

Госпіталізація – для біполярника – крайній засіб. Коли манія стає абсолютно неконтрольованою

"У мене був момент, коли я Садове кільце (магістральна система вулиць в центрі Москви - Ред.) без зупинки проходив на червоне світло - ти такий як зомбі, відчуваєш себе мало не надлюдиною", - пригадує чоловік.

У такий стан він не впадав вже з десяток років. Знає, як відстежувати перепади настрою, має лікарів і навіть електронного помічника.

"У мене з'явився стимул у 19-му році - жінка - є заради чого себе берегти і тримати в рівному стані - хочеться сім'ї, хочеться нормального життя", - зізнається він.

Таке бажання є у всіх, хто дивиться на Стаса з екрана. Його організація підтримки біполярників – "Барвінок" – на час карантину зустрічається онлайн. 

Кожен тут знає, як це бути – геть одному – проти системи, яка часто викидає на узбіччя. 

Окрім групи підтримки, тут вчаться бізнес-плануванню і роблять уроки з англійської. Робота – чи не найболючіше слово для тих, хто живе з БАР. Реакція на лікарняний, який видають у цих стінах, не кажучи вже про перебування на психіатричному обліку, - у більшості роботодавців однакова.

Біполярників в Україні - три відсотки. Здається, небагато, але якщо перевести відсотки в людей, вийде мільйон триста тисяч – населення цілого Харкова. І дві третини – отримують діагноз запізно – коли життя, яке могло бути повноцінним – вже зруйноване. Біполярний розлад можна виявити у підлітковому віці – і чим довше він залишатиметься нелікованим, тим складніше буде компенсувати прояви. 

Діагноз "БАР" художниця, майстриня з арт-гриму, візажистка Настя Клименко вперше почула 10 років тому. І – відмовилася його прийняти – тепер жалкує – бо лікуватися почала на сім років пізніше, ніж могла би. 

"Я раніше думала, що ось у мене поганий характер, що я якась не дуже гарна. А потім я зрозуміла, що це все купується. Так, на тому рівні медицини, на якому ми зараз знаходимося, це не лікується, але це купується і у тебе є шанс на нормальне життя", - говорить вона.

Її інтермісія – так біполярники називають відносно рівний настрій – триває в середньому рік. 

"У чому барахляна хвороби, що та медична схема, на якій ти перебуваєш, вона в будь-який момент може перестати працювати. І знову манія. А моя манія - вона така, що мені здається, що я ось-ось зараз - збожеволію і все. Ось мені треба було стилісту відправити шість корон - я весь час їх рахую, а їх виходить п'ять. Я розумію, що цього не може бути - я просто до істерики дійшла. Галюцинації у мене були - в минулу манію мені бачилася бабуся", - пригадує жінка.

Вона постійно на зв'язку з психіатром – аби коригувати препарати. Покинула успішну офісну кар'єру, щоб займатися тим, що справді до душі.

Сьогодні обличчя моделі стає чорно-білим. Зазвичай, кольорів – набагато більше. Для частини робіт Настя фарбує сама себе. Фотографує чоловік Насті Дмитро – разом працюють, разом долають недугу.

"Чи було страшно людям, яким поставили діагноз діабет? З БАРом те ж саме, я вважаю - є лікування - ти приймаєш це лікування і нормально себе почуваєш. Ми просто живемо звичайним життям - я підтримую Настю, Настя підтримує мене. Ми навчилися з цим жити", - говорить чоловік.

Рік тому Настя зробила відважний крок – тепер про розлад вона відверто розповідає у соцмережах. Її сторінка – докладний щоденник. Симптоми, хроніка боротьби. Так само, як і Стас – отримує гігабайти вдячності від тих, хто власний біль звик приховувати. Обидва сподіваються, ситуація зміниться - українці навчаться дивитися в обличчя, а не у медкартку.