"Я зрозуміла сепаратистів, але не простила"

Фільм "Погані дороги" за п'єсою Наталки ВОРОЖБИТ іде в кінотеатрах із 20 травня. Для неї це режисерський дебют. Торік стрічка отримала приз на "Тижні критики" Венеційського кінофестивалю. Має найбільше номінацій на національну кінопремію "Золота дзиґа". Переможців оголосять 12 червня"Погані дороги" складаються з п'яти новел про життя на Донбасі в умовах війни. Скільки в них особистого?– На Донбасі бувала часто у 2014–2015 роках. Їдеш із таксистом уночі у своїх про­українських справах і думаєш: а хто за кермом і чим ця історія може закінчитися? Мозок шукає рішення: що робитиму, якщо потраплю в полон. Кожна новела надиктована власними страхами.Як війна змінила ставлення жителів Донбасу до України?– На початку нас сприймали вороже. Люди перебували під впливом російського телебачення. Казали, що українські війська їх бомбили й обстрілювали. З часом ситуація змінилася. Але дорослих переконати важко. Тому переважно працювали з підлітками. На перший рівень виходять людські стосунки, а не політика. Коли допомагаєш відбудувати школу, щось привозиш дітям – батьки не думають, звідки ти і хто.Люди готові йти на будь-які компроміси, аби війна закінчиласяБлижче до зони розмежування настрій інший. Люди готові йти на будь-які компроміси, аби війна закінчилася. В їхніх ідеологічних уподобаннях нічого не змінилося.Не уявляю, як можна там восьмий рік жити й орієнтуватися, кому вірити. Не знаєш, хто свій, хто чужий.Вам теж бракувало довіри там?– Ніби до ворогів їхала. Постійно себе контролювала. Сідаєш у таксі, а там радіо ЛНР чи ДНР грає. Тоді шофер починає розуміти, звідки ми. Доки сходили до банкомата, переключив на іншу хвилю – і вже Софія Ротару співає "Завітайте в Україну, завітайте люди добрі".У школі вчителі й директори українською спілкуються. Раді нас бачити, бо привезли парти, будівельні матеріали. Хоча на початку були недовіра й напруження. Побороли постійними поїздками. Робили вистави, фільми, вивозили дітей за кордон. Стали друзями. Але цього недостатньо, щоб подружити весь регіон. Раніше не було ніяких культурних ініціатив, щоб Донбас став проукраїнським. Вважалося, якщо вони 1991 року підтримали незалежність України – значить, усе добре."Погані дороги" – ваш режисерський дебют.– Було цікаво. Я ніби розповіла історію від початку й до кінця. Це має наркотичний ефект, уже не хочеться віддавати нікому свої тексти. Спробую ще раз. А там подивимося. Бо це фізично виснажливий процес.Ви писали сценарій "Кіборгів". Обидва фільми про війну, але різні. Яка історія вам ближча?– "Кіборги" – це перший крок до "Поганих доріг". Історії для другої стрічки збиралися в експедиціях, спілкуванні з військовими під час роботи над першим. Більше розумію, що відбувається в "Поганих дорогах", бо ніби сама це прожила. У Донецькому аеропорту не була. Це зона трагедії, яку тільки вивчала з усіх боків. Не їздила на передову. А історія про дівчат, жінок, цивільних на війні – зрозуміліша й ближча.Як дотримуватися об'єктивності у фільмі про війну?– Розділяєшся навпіл, бо одна твоя частина – громадянка-патріотка. З другого боку є режисерка, яка працює з документом. І хоче, щоб усе було відображено максимально безжально і до своїх, і до чужих. У "Поганих дорогах" була недостатньо сміливою й чесною. Можливо, це добре. Бо це не та війна, що закінчилася 10 років тому.Складно було в новелі про підвал (за сюжетом, сепаратист утримує там українську журналістку. – Країна) показати людське обличчя сепара. Змушувала себе подумки стати на його місце.Російський прибулець зустрічає самогонщицю Ніну. Між ними починаються стосункиДоки ми все ділимо на біле й чорне, в нас не буде порозуміння, діалогу, миру з нашими навіть колишніми співвітчизниками. Якщо спробувати зрозуміти їхню логіку, то це до чогось наблизить. Я на ту зону боюся заходити. Роблю над собою велике зусилля. Драматург має ставити себе на місце кожного з персонажів – негативних чи позитивних. І зрозуміти, чому той такий, чи потрібно його ненавидіти. Не впоралася зі своїм ставленням. Зрозуміла сепаратистів, але не простила.Останніми роками українські фільми про війну прозвучали на найавторитетніших кінофестивалях – "Атлантида" Валентина Васяновича, "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини Цілик, "Погані дороги". Картина не про Донбас може бути цікава світу?– Військові стрічки зацікавлюють через емоційну підключеність. Якщо так само болітиме інша історія – теж прозвучить.Нас відкинуло в минуле. У ХХІ столітті вже інші теми для кіно. Та в якомусь сенсі це і пробудження. Українці стали сміливіші в кіновисловлюваннях завдяки війні. Вона навчила нас серйозніше сприймати себе у світі. Були часи, коли висмоктували з пальця теми для зйомок. Зараз сюжети живуть у тобі, мучать. Проробляєш власні травми.Наступний мій фільм не про війну, але про відносини Росія – Україна. Цікавлять стосунки людей у різних обставинах. Отримали фінансування від Держкіно, зараз на етапі кастингу. В основі стрічки – п'єса "Демони", яку написала 2005-го. В українське село приїжджає російський прибулець. Невідомо, звідки звалився, чого хоче. Підозріла особа, яка називає себе письменником. Зустрічає на 20 років старшу самогонщицю Ніну. Між ними починаються бурхливі стосунки, як між країнами.Які найбільші травми пропрацьовуємо зараз?– Ми вибороли незалежність, були щасливі й горді. Тепер триває війна, й на тому боці є українці. Це велика травма. Виходить – не впоралися, не заслужили свободи. І ми приречені на сусідство з Росією. Все життя України буде в такій боротьбі.Вражає, як за сім років ми звикли до війни.Спочатку світ зацікавлений – щось новеньке. Але, коли воно затягується, перестає хвилювати. Цього й прагнули росіяни – рутини. Треба думати, як говорити зі світом про нас, як себе представляти. Шукати хитрі шляхи й узагальнювати наш досвід, щоб був співзвучний для інших. Потрібно не педалювати ідеологічних моментів. Показувати, що працюємо зі своїми проблемами, можемо із себе посміятися й покритикувати. А не волати: "Поможіть! Усі погані, а ми хороші".Держава вперше дала гроші на серіалЗнаю режисерів, які принципово не роблять фільмів про Донбас. Вважають, зарано. Може, знімуть, коли вже ніхто за це не братиметься, і це буде найкраще українське кіно.Є різні способи говорити про проблему. Коли минув час, емоції відійшли і ти з холодним носом над цим працюєш. Є інший шлях – коли тебе пече, багато питань. Це фіксація цього стану. Ми потім його вдаватимемо, не зробимо чесного кіно. Вже залежатимемо від багатьох факторів і закінчення історії. Коли не знаєш, що буде далі, – досліджуєш себе тут і зараз."Спіймати Кайдаша" – українськомовний серіал про життя звичайних людей, за мотивами нашої осучасненої класики. Чому таке почали знімати тільки зараз?– Телебачення – це бізнес, залежить від замовника. Раніше такі історії не цікавили. Та й у цей проєкт ніхто дуже не вірив. Держава вперше дала гроші на серіал. Мені пощастило з продюсерами, які зрозуміли, що має бути український продукт.Чому людям так зайшло?– Вперше побачили себе, почули знайому мову. Немає сумнівів, що це в Україні. У більшості серіалів незрозуміло, де це відбувається. Бо береться універсальна ситуація.Повісті "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького – 150 років. Ми й наші проблеми не змінилися за цей час?– Якісь ментальні речі залишилися. Наступаємо на ті самі граблі. Не вміємо спілкуватися в родині. Маємо впертість довести своє навіть ціною стосунків. Я росла в селі. Сьогодні лаються, сваряться, а за два дні вже найкращі друзі.Не вміємо спілкуватися в родині. Маємо впертість довести своєПрекрасна мова, гострі язики в наших жінок. І все на тлі красивої природи. Тому це ніколи не викликало відчуття чогось депресивного. Ми життєлюбні, вітальні – це наша сильна сторона. Але українці люблять драматизувати. Мають подвійну мораль. Якщо сусід так робить, то це погано. Якщо твоя дитина – виправдаємо, перегриземо горло. З огляду на моїх родичів не бачу ніяких змін. Мені було, з кого писати.Що серіал змінює для українського телебачення?– Держава починає підтримувати такі проєкти. Маю в розробці три серіали про Україну. "Кайдаші" в цьому відіграли велику роль. Коли продюсери дивилися відзнятий матеріал, казали: "Це класний іміджевий проєкт каналу, але цифр не буде". І здивувалися високим рейтингам (10,5 млн людей дивилися серіал "Спіймати Кайдаша", за даними каналу СТБ. – Країна). На телеканалах сидять купа людей на зарплаті. Вираховують, чого чекає глядач. А потім всі ці прогнози розбиваються об один успішний фільм.Ви більше працюєте на телебаченні й у кіно. До театру повернетеся?– Недавно був черговий зум із лондонським театром Royal Court, якому написала частину п'єси. Чекають на наступну. Мене колись вразила доля дівчинки з містечка Клесів на Рівненщині, де є бурштин. Так дивно – це не АТО, але так само люди у військовій формі, зі зброєю, постріли. Щодня якийсь бойовик.П'єсу "Погані дороги" теж ставили в Royal Court. Наскільки відрізняється погляд британського режисера?– У британців немає особливого погляду на війну. Мали багато репетицій і годин, коли просто розмовляли. Проводила їм політ­інформацію. У Royal Court просто показують: є така країна, історія, а ось погляд автора. Ніяких трактувань собі не дозволяли.В Україні інша режисерська школа. Ніколи не ставлять так, як написано.Чим наш театр може бути цікавий світу?– Буде цікавий, коли ставитиме сучасну драматургію. Театр – це мистецтво, яке щоразу має дивувати. Зараз з'являються сучасні п'єси. Стараються говорити новою театральною мовою, залучати іноземних режисерів.З'являються сучасні п'єси. Стараються говорити новою театральною мовоюВ українському театрі є самоцензура. Незалежних колективів недостатньо, виживати їм важко. Особливо під час війни, локдаунів. У театрів, залежних від держави, немає сенсу та бажання ризикувати й дивувати. Навіть якщо не продадуть квитків – зар­плата буде. В них своя публіка. Все зручно й комфортно.Чому в нас після кожної вистави встають і аплодують?– Це страшенно бісить. В Європу їздила, жила в Москві – ніде такого немає. У нас хтось цю моду завів. Мені не подобається, але, щоб не бути білою вороною, встаю з усіма і теж луплю в долоні.Наша публіка не розуміє, де добре й погано?– Немає великого вибору. Щоб розуміти, треба мати палітру перед очима. А якщо все життя ходиш в один-два театри, то бачиш плюс-мінус одних і тих же режисерів та акторів. Старіємо разом. Вони, як родичі. Нехай буде, але поряд має з'являтись і щось інше. Аби розширювало свідомість. Щоб виходив після вистави й думав: як мені з цим жити, аналізувати. Хочеться такого.Ви навчалися й працювали в Москві 10 років. Як на вас вплинув цей період?– Пощастило, що потрапила в середовище талановитих сучасних драматургів, які створили Театр.doc. Це неймовірна школа життя. Вдячна за цей період. Але мені не все подобалося. Тому наприкінці 2004-го повернулася в Україну. Якраз була помаранчева революція. Дивлюся зараз на українських колег, які залишилися, і бачу, що нормально почуваються, працюють, обходять якісь гострі теми. Це було б найжахливіше, що могло зі мною статися.Багато років імперія стягувала до центру найкращі сили. В Росії театр цікавіший був завжди. І кіно класне раніше почали знімати. Але цікаво створювати нове вдома.