«Більш роз’єднані, але й більш упливові». Опитування до Дня журналіста. Частина перша

У червні 2011 року тогочасна «Телекритика» (зараз — «Детектор медіа») поставила медійникам два запитання: «Що змінилося в позиціонуванні журналістів в Україні за останні 10 років? У сприйнятті їх громадянами, політиками, владою? Що змінилось у самоусвідомленні журналістів?» Це був час становлення режиму Віктора Януковича,  коли Партія регіонів через медіавласників-олігархів взяла під контроль або забезпечила лояльність більшості провідних ЗМІ. За рік до того журналісти створили рух «Стоп цензурі!», в який увійшли практично всі провідні незалежні медійники. Активісти руху влаштовували різні акції, чинили опір тиску влади. Зокрема у травні-червні 2011 року журналісти з руху «Стоп цензурі!» добивался права побачити резиденцію «Межигір’я», про яку всі знали, що вона належить Януковичу, однак сам президент це заперечував. Влада відповідала на критику з боку медіа та опозиції незграбними спробами піару — наприклад, організувала інтерв’ю Ларрі Кінґа з Миколою Азаровим.

Відтоді змінилось багато: відбулась Революція гідності; Янукович і його оточення втекли до Росії; Росія загарбала Крим і почала війну  на Донбасі; бізнесмен, політик і медіавласник Петро Порошенко став президентом; Україна таки уклала угоду про асоціацію з Євросоюзом; на зміну Порошенку та політикам, які отримали владу на хвилі Майдану, прийшов тодішній актор Зеленський та новостворена партія, названа на честь телесеріалу «Слуга народу». В медіасфері також сталися великі зміни — перехід на цифрове мовлення, перетворення державного телебачення і радіомовлення на суспільне, блокування російських телеканалів і онлайн-ресурсів тощо. 

До Дня журналіста 2021 року ми поставили медійникам ті самі два запитання, що й десять років тому.

Отже,

1. Що змінилося в позиціонуванні журналістів в Україні за останні 10 років? У сприйнятті їх громадянами, політиками, владою? 

2. Що змінилось у самоусвідомленні журналістів?

Юрій Макаров, шефредактор директорату Суспільного телебачення:

1. За десять років сталися драматичні зміни. Представники влади всіх гілок у незалежній Україні ніколи не визнавали суб’єктність журналістів, від самісінького початку вони сприймалися як неприємна, некомфортна деталь пейзажу, яка ловить на слові (або на жесті, русі, на скріншоті) чи за завданням свого начальства, чи за плату. Ідеться лише про ступінь цієї зневаги, нині вона сягнула максимуму, далі вже нікуди. У публічних, протокольних декораціях політики й чиновники високого рангу ретельно вдають увагу й повагу, проте спілкуються з конкретним журналістом, так би мовити, «крізь нього», ніби крізь скло. Питання, чи винні в цьому представники цеху та видання, які вони представляють, залишаю за кадром. Можу лише припустити, що суттєвий вплив на загальну ситуацію справила та обставина, що найкращі, найяскравіші представники цеху залишають професію -- або вигорають, або спокушаються примарною можливістю безпосередньо впливати на явища, які вони доти рефлектували. 

2. Щодо самоусвідомлення представників нашої професії, тут відбулося певне розшарування, до певної міри вікове. Є вже звичні виконавці своїх функцій, в міру безпринципні й без міри невігласні (за певними винятками), але за цей час з’явилася генерація молодих людей, які закінчили поважні виші, поїздили за кордон, постажувалися, надихнулися й тепер відстоюють свої принципи в професії. Це частина ширшого явища: здатність не купуватися на сьогоденні «пєчєньки», а вибудовувати кар’єру, репутацію, ім’я, свій власний бренд. Це геть іще не правило, проте це вже явище, яке важливо зафіксувати. Далі питання в мірі опірності середовищу та обставинам, але це така професія, яка вимагає певної частки ідеалізму, без цього воно не працює.

Соня Кошкіна, шефредакторка інтернет-видання LB.ua:

1. Я б радше говорила про зміни, які відбулися із самими журналістами. Тому що зміни в сприйнятті – це завжди наслідок змін, які йдуть зсередини. За 10 років журналістика дуже сильно оцифрувалася. Для мене ще років 15 тому було очевидно, що ці процеси будуть відбуватися. Однак тоді далеко не всі були до цього готові – готові до того, що вони відбуватимуться так швидко.

Якщо говорити про споживання інформації читачами, глядачами та аудиторією. Загалом, люди стали орієнтовані на більш короткі, ілюстративні та мультимедійні форми – це диктує певні умови для роботи. Я не хочу сказати, що читачі та глядачі почали відмовлятися від серйозних та глибоких форматів. Ні. Вони в усі часи були рідкістю, у всі часи вони цінилися – так буде й надалі. Полегшені формати наразі превалюють, відтак вони диктують певні правила для самих журналістів. Частіше, ніж раніше, колеги думають не про глибину та суть, а – про те, як це подати. На жаль, форма стала трошки домінувати над суттю. Але не скрізь! 

У всі часи в громадян було двояке ставлення до журналістів. З одного боку люди вважають, що для звичайної людини – для «маленького українця», як казав Ющенко – журналіст є вищою інстанцією, втіленням вищої справедливості. Однак, якщо почитати український фейсбук, то там: «усі журналісти зрадники», «усі корумповані» абощо. Є полярні думки.

2. Щодо влади, то ця влада від самого початку заперечувала журналістів і журналістику.  Дуже добре пам’ятаємо заяву пана Богдана, який казав, що їм непотрібні «посередники в спілкуванні з суспільством». Мені було зловтішно смішно спостерігати, коли пан Богдан пішов у відставку й одразу заметушився, почав давати багато різних інтерв’ю, звертатися по допомогу до журналістів. Це було дуже смішно. Я б на місці колег, які з ним спілкувалися, йому нагадала: «Ти ще півроку тому говорив, що ми нікому не потрібні». Це історія про «яке сидіння, таке й розуміння». 

Далі ми пам’ятаємо інформаційні вкиди від цієї влади. Ми пам’ятаємо сумнозвісний «закон Бородянського» тощо. Коли я перечитувала аналіз проєкту «законопроєкту про деолігархізацію» «Дзеркала тижня», то дійшла висновку, що до олігархів, боротьби з ними, посилення антимонопольного регулювання цей документ не має жодного відношення, від слова зовсім. Я його називаю «законопроєкт Бородянського 2.0», це законопроєкт проти великих ЗМІ й він абсолютно на це направлений. Назву про олігархів вигадали для того, щоб його легше було провести через парламент. Це злочинний законопроєкт. Не можна допустити його прийняття в такому вигляді. За моєю інформацією, він наразі доробляється. Причиною такого рішення став розголос у медіа. Це крутий приклад того, як розголос у медіа може допомогти покращити ситуацію. Сподіваюся, коли його вноситимуть до Верховної Ради, то частину відверто злочинних моментів з нього приберуть. (Соня Кошкіна відповідала на питання до того, як 2 червня законопроєкт було внесено до парламенту – ДМ). 

Олексій Мацука шефредактор каналу «Дом»:

1. Ситуацию с восприятием журналистов изменил вооруженный конфликт на востоке и оккупация Крыма. Общество расколото по источникам информации и некоторые журналисты стали своеобразными «маяками» той или иной идеологической позиции в различных медиа. Продукты таких журналистов – это скорее «морализаторство» (менторский тон), чем журналистика в чистом виде, но эта активность поддерживается редакциями, так как дает хороший трафик. Для одних журналистов – это следствие травмы, полученной после 2014 года, с которой они (мы) пытаются справиться, меняя свой контент и все-таки находя опору в стандартах журналистики. Но для других травма все еще непреодолима. Война также повлияла на восприятие журналистов гражданами - людям нравятся нишевые идеологические информационные каналы, где транслируется одна точка зрения различными агентами, лояльными к тому или иному политическому центру. Эта практика мешает развитию журналистики и искажает восприятие журналистов обществом, так как появляется ощущение что журналистика именно такой (предвзятой, идеологически однобокой) и должна быть. С 2014 по 2019 год не было организовано специальное вещание для оккупированных территорий, вместо этого тогдашняя власть организовала коммерческое вещание лояльного информационного телеканала, что также указывает на истинное отношение власти к медиа – вместо создания возможностей для развития независимой украинской журналистики, власть создавала возможности для функционирования лояльного информационного поля, а иногда и умышленно вытесняя из политической и информационной повестки жителей неподконтрольных территорий вовсе. Но с 2020 года ситуация изменилась благодаря синхронным действиям общественных организаций, правозащитников и независимых медиа, которые по-прежнему отстаивают ценность непредвзятой журналистики, продукты которой должны быть доступны по всей территории Украины на тех языках, которые используют украинцы.

2. Падение доверия аудитории к продуктам украинской прессы заставляет немногие редакции меняться. Небольшой прогресс изменений есть, появляются независимые медиа для которых служение интересам общества важнее служения их собственникам или идеологическим кумирам или центрам политического влияния. Мы все чаще говорим о саморегуляции, о доверии друг к другу, о нашем сообществе как о ценности, которую необходимо беречь, так как сообщество, основанное на общих представлениях о стандартах, о нормах – это само по себе достижение отечественной журналистики.

1. Для того, щоб відповісти на це запитання потрібно проводити серйозне соціологічне дослідження, інакше це буде лише суб’єктивна думка. Частково це і є відповідь: суб’єктивізму в журналістиці побільшало. Це сталося в основному через нашестя соцмереж. А соцмережі не стільки об’єднують суспільство, скільки розводять нас по різних бульбашках. І кожен тепер існує у своїй такій  бульбашці, де суб’єктивні твердження дуже часто виступають істиною в останній інстанції. 

Журналістика, на превеликий жаль, теж потрапила в залежність від суб’єктивізму. За минулі 10 років швидкість життя в рази збільшилася.  Майданчиків для висловлювань і самих висловлювань та подій стало значно більше, а людина фізично не може за цим усім встигати. Тому вона закривається в комфортній бульбашці, яку для неї сформували соцмережі. В результаті ми втратили поняття єдиного інформаційного поля.  Якісь його примарні обриси ще є, але воно все більше ділиться на дрібніші групи за інтересами і журналістика теж цьому підіграє. 

2. Мені здається, немає єдиного фронту журналістів, який би міг себе відрефлексувати. Це помилка, котра випливає з мовної конструкції. Немає середньозважених журналістів, єдиної влади чи усереднених громадян. Не можна до них підходити з єдиним лекалом, котре заміряє рівень самоусвідомлення. Щоразу, коли ми говоримо про журналістів, ми говоримо про конкретні редакції, конкретних людей і конкретну роботу. 

Якщо ж спробувати узагальнити мої розмови на цю тему з колегами, то маю стійке враження, що за ці 10 років журналісти в Україні зрозуміли, що не можуть виступати великим і єдиним цехом. Тобто ідеї самоорганізації журналістів через створення громадських мовників поки що виявилися не такими успішними, як ми на це сподівалися. Немає єдиної потужної журналістської організації. Кожен журналіст існує в межах своєї редакції або соціальної бульбашки. Як влучно описав Павло Казарін в одній зі своїх колонок, журналістам потрібно чесно собі зізнатися, що «ми не можемо створити армію, ми завжди найманці».

Настя Станко, заступниця головного редактора hromadske:

1. 10 років для нашої професії – таки дуже багато. Я лише 2010-го завела фейсбук-сторінку, і тоді це було для кількох десятків друзів, і жарти там були максимально зрозумілі дуже малій кількості людей, я його трохи як жж сприймала. Тепер навряд будеш жартувати щось дуже внутрішнє на таку велику аудиторію.

10 років тому російська пропаганда була не така помітна, не було війни на сході,  анонімних телеграм-каналів не було, армій ботів.

З одного боку, час був простіший, ми були більш об’єднані проти єдиного ворога. З іншого боку, був Янукович, цензура, і буквально кілька редакцій, куди журналіст міг піти дійсно займатись журналістикою.

От я ще пригадую, що хоч про Межигір’я на великих каналах ніколи не говорили, а всі ж про нього знали, я 10 років тому прийшла працювати на ТВі, і ми єдині з каналів про це говорили, а ще журналісти «Корреспондента» і «Української правди». Тепер замовчуваних тем немає, вільних редакцій більше, але більше недовіри, роз’єднаності в спільноті, тому і ваги журналістики загалом в суспільстві менше.

З владою все змінилось не дуже, єдине – раніше вони ходили на лояльні канали, зараз до лояльних каналів додались власні соцмережі, щоб без посередників – журналістів. Тим не менше, здається, не рахуватися з журналістами все ж таки важко. І представники влади все більше мусять таки виправдовуватись, реагуючи на журналістські матеріали. 10 років тому вони б просто ігнорували.

Є звісно проблема ідентифікації – хто взагалі сьогодні журналіст, але часом мені здається, що поки ми з цим питанням розберемося, воно може вже стати неактуальним, бо людей-медіа ставатиме все більше, і змінюватись вони будуть все частіше. Класичні медіа зі своїми стандартами в такій розділеній спільноті все більше пастимуть задніх. Виживуть або дуже великі, або дуже нішеві.

З плюсів: за 10 років люди все більше стали усвідомлювати, що за якісну журналістику таки доведеться платити, і вже потрохи таки платять.

2. Буду говорити лише за себе. Треба знати, як запаковувати свій контент, щоб він був цікавий широкій аудиторії. Оскільки аудиторію дуже легко тепер поміряти, зрозуміти її портрет, то не скористатись цим буде все більшим самогубством. З іншого боку, треба шукати баланс, щоб не скотитися в одну розважалівку, бо здебільшого аудиторія хоче саме цього.

Ну, і варто трохи спуститися на землю з цих небес про виняткову роль і четверту владу, щоб не перетворитися на журналістику в собі і для себе.

Олег Вергеліс, заслужений журналіст України, мистецький оглядач на порталах «Дзеркало Тижня. Україна», «Главком»:

1. Останнім часом звичною стала думка в суспільстві, що українська журналістика сьогодні – це  осмислений і виважений крок у велику реальну політику: персональних прикладів достатньо.

2. Очевидно, такі  індивідуальні зміни є у самоусвідомленні кожного журналіста, хто є активним діячем у  нашій професії. У моєму особистому самоусвідомленні як були, так і лишаються  наступні позиції: а) журналістика, насамперед, творча робота, а не пропагандистський конвеєр, б) журналістика у друкованих ЗМІ, до якої я маю безпосередній стосунок, може бути і сегментом серйозного літературного процесу, а не суто репортерським «закапелком».

Сергій Кузін, генеральний директор «Русское Радио – Україна», ведучий «Радіо Рокс»:

1. Мабуть, таке питання краще ставити політикам, громадянам і владі. Можу сказати про себе, що  переважно зайнятий у журналістиці ентертеймента, хоча безумовно я не аполітична людина. Але я не політизований. І мені здається, що якщо говорити про позиціонування, то, мабуть, більшу вагу в останні роки отримали журналістські розслідування, які вже стали частиною і кримінальних, і соціальних розслідувань та ін. 

 2. Зокрема у мене нічого не змінилося. Я, як і раніше, стараюся не брехати і закликаю до цього всіх інших. У всіх ситуаціях, коли не знаю відповіді на питання, дотримуюсь правила «мовчання – золото».

Алла Котляр, журналістка «Дзеркало тижня»:

1. Останні 10 років були дуже різнобарвними для країни. Події, які відбувалися у цей період, неодноразово перевертали життя українців з ніг на голову і навпаки. Відповідно, змінювались і позиціонування, і сприйняття.

Автократія Януковича привела нас на Майдан, до Революції Гідності. А потім росіяни загарбали Крим, почалася війна на сході країни. Як і завжди в екстремальних умовах, все раніше хитке і невизначене стало більш чітким, розділилося на чорне і біле, на своїх і чужих. Позиціонування журналістів? Призов, мобілізація мобілізаторів. Сприйняття? Більше довіри і більше надій. На журналістів зокрема. На розвиток демократії, громадянського суспільства, на зміни в країні в цілому.

А потім — знову відкат, ефект Даннінга-Крюгера. Люди, які не здатні усвідомити свої помилки через низький рівень компетенції, не читають і не аналізують. Бо просто не здатні.

До влади в усіх сенсах прийшла група «солодкоголосих». Так я для себе називаю людей, які мають звичку часто вживати на публіці ласкаво-зменшувальні слова і означення — діточки, наприклад.  Які багато обіцяють і мало що роблять, а якщо роблять, то інколи краще, щоб не робили нічого. Бо знову ж таки — ефект Даннінга-Крюгера.

На все це наклалися диджиталізація, цифровізація, розвиток соціальних мереж. Час великої кількості фейків, коротких текстів і вдалих заголовків, далі яких читач дуже часто просто не йде. Якщо раніше суспільство було атомізоване, то зараз ці атоми збилися в бульбашки — великі й маленькі. І люди дуже рідко виходять за межі своїх інформаційних бульбашок. А якщо навіть з якоїсь причини перетинаються з представниками інших бальбашок, то це, зазвичай, не розширює меж їхньої свідомості. Швидше, обурює і викликає несприйняття.

Все це насправді не ново. Просто інший виток спіралі. 10 років людського життя — лише мить у житті країни. Щось змінилося — це точно. Як і куди — можна буде оцінити значно пізніше.

2. Пройшов період екстримальності й чіткого розділення на свій-чужий. Настав період рефлексій. Для однієї частини журналістів. Для іншої — час бізнесу, змін форми, часто без якісної зміни змісту.

Колись я писала про те, що журналісти схожі на зайців на снігу. Попереду — засніжений степ. І здається, що побігши до горизонту, туди, де сонце, залишиш за собою правильній слід, за яким, можливо, підуть інші. Нам хочеться не просто писати «про...». Ми тішимо себе надією, що можемо впливати «на...». Але зайців багато, і горизонт у кожного свій. Сніг вкритий вигадливим малюнком заячих лапок. Але жоден з нас не може сказати, чи залишиться наш слід, коли розтане сніг, чи виявиться, що ми просто описували бездушний білосніжний простір, якому немає до цього ніякого діла.

Так я зараз себе усвідомлюю. Але не втрачаю надії :)

Наталія Курдюкова, співзасновниця медіагрупи «Накипіло», Харків:

1. Мабуть головна зміна — журналісти не сприймаються владою, як ручний інструмент. Це може виглядати занадто зухвало, і, можливо, не у всіх регіонах ці зміни відбулися, але загальна картина, я впевнена, змінюється. Я брала б все ж таки 2014 рік як точку відліку нового позиціонування журналістів. Хоча, знову ж таки, зміни і є, і немає. І головна проблема, звісно ж, у регіональних медіа. Нові та незалежні медіа працюють в одній бульбашці, їздять на форуми, спілкуються між собою, розуміються на трендах, переживають за репутацію. Старі, прикормлені, особливо в регіонах, знаходяться зовсім в іншій реальності, вони не просто не змінюються, а власне, навіть не розуміють, як може бути інакше: як можна не продавати PR-пакети місцевим чиновникам, не писати «джинсу», не піарити місцеву владу. Така ж ситуація з ТБ-каналами, київськими теж. Вони – з іншої бульбашки. І не дуже потрапляють в журналістську дискусію, яка ведеться на медіафорумах. Я навіть не впевнена, що їм це потрібно. Про сприйняття громадськістю така ж історія: є люди з бульбашки, які в темі, цікавляться змінами в країні, читають нові або перевірені медіа, а є ті, хто в принципі не зовсім розуміють, що таке журналістські стандарти та навряд чи змінили своє ставлення до журналістів.

2. Що журналістської освіти недостатньо, як такої (хоча про освіту — це окрема важка тема). Якщо хочеш бути хорошим та затребуваним журналістом, треба постійно вчитися та бути на хвилі нових трендів. Думаю, що вже з’явились такі, хто вірить, що може щось змінити в країні. Їх поки що небагато, але вони з’являються і задають хороший тон на роботу для інших. Власне, думаю, що це головна мотивація для хорошого журналіста — вірити в те, що ти можеш щось змінити, на щось вплинути.

Над опитуванням працювали: Наталія Лигачова, Світлана Остапа, Іра Рябоштан, Отар Довженко, Лілія Апостолова

Фото: Володимир Шевчку, Світлана Григоренко, Руслан Новосьол, Марина Федорова, The Ukrainians, з особистого архіву Олега Вергеліса та Алли Котляр, Depositphotos