Життєві історії: яблуня зберегла таємниці

Практично всі батьки докладають максимум зусиль, аби їхні діти мали щасливу долю. Наче сліпці, вони долатимуть найбільші перешкоди, завдаватимуть клопотів іншим людям, аби тільки їхнім дітям було добре. І доволі часто у цьому пориві роблять більше шкоди, ніж користі. Про це, власне, й наша історія.

«Зійдешся із вдовою – прокляну»

…Одиноке дерево край дороги любило підслуховувати людські розмови. Бо вміло берегти найсокровенніші таємниці. Воно щодня чекало пізнього вечора, коли він і вона знову тут зустрінуться…

Дерево було настільки старе, що вже й забуло, хто посадив його край польової дороги за селом. На ньому засинали птахи. Збирали пилок із рясного цвіту бджоли. Під ним нерідко відпочивали, обідали й вели розмови про врожаї поважні господарі. Бавилися їхні діти… Але коли сюди приходили на побачення ті двоє закоханих, душа дерева молоділа.

Бажання батьків скорегувати долю дітей нерідко призводить до непередбачуваної розв’язки

То була яблуня. Розлога, врожайна. Здаля, наче намальована на палітрі поля і небес.

…Закохані ховалися тут від недобрих очей і пересудів. Іванова сім’я чомусь не злюбила молодої вдовиці, в якої залишилася маленька доня. А хлопець до безтями любив їх обох. Ангелінку, Ангелика з небесно синіми очима і волоссям кольору спілої пшениці. Та її маму Віру, яку природа нагородила завидною вродою та ясним розумом.

– Зійдешся з вдовою – прокляну, – недобре мовила Іванова матір, дізнавшись від сільських пліткарок про синове захоплення.

– Не беріть гріха на душу, мамо. Ви ж її зовсім не знаєте. Та й хіба винна вона, що її чоловік від того білокрів’я...

Мати не хотіла слухати сина, всіляко відмовляла його покинути вдову.

– До ворожок піду, аби відробили. Причарувала вона тебе, Іванку. Переконана, приворожила.

– Хто вам таке сказав, мамо? Вона добра, мила. Про які чари ви говорите?

– Що я, все село говорить про це, а ти ніби глухий і сліпий.

– Ой, знаєте, ще такий не народився, аби про нього не пліткували у нашому селі.

– Недарма люди казали, що Вірчина баба відьмувала. Може, саме через те й сиротою, а потім удовою Вірка стала.

– Та у нас через кожну хату відьма жила чи живе, якщо вірити пліткам, – заперечував хлопець.

– То не плітки. Ану згадай, до покійної Федори всі господарі сільські ходили, якщо їхня худобина заслабне.

– Гаразд, а хіба зле, що вона худобі помагала? – не вгавав Іван.

– Ой, різного наслухалася про їхній рід. Такого, що тобі не варто й знати. Але ти покинь Вірку, послухайся рідної матері.

– А про нас що кажуть? – очі Іванка примружилися, а на вустах з’явилася усмішка.

– Не жартуй з цим, сину. Хай іде вдова на чужі руки. А за тебе, добре знаю, найкраща дівка у селі заміж піде. Бо ми і не бідні, й поважають нашу сім’ю за порядність. Та вродою Господь тебе не обділив. А у тієї вдовиці одне багатство – її задрипана дитина.

– Мамо, як же ви не второпаєте, я й дня жити без Віри не можу.

– То не живи.., – вигукнула спересердя.

За сина батько заступився

…Іван, звісно, не втаїв перед коханою Вірою розмови з матір’ю. Реакція була прогнозованою. Молода жінка зразу посмутніла, бо знала – материнські прокльони біду приносять.

– Іванку, коханий, знайди собі іншу дівчину, одружися на ній. Живи спокійно. Заради нашого кохання – зроби так. Справді, чому ти мусиш перечити людині, котра подарувала тобі це життя?

– А ти, Вірунько? Що з тобою станеться?

– Хіба я перша? Пересумую, перетужу, переплачу…  І заспокоюсь.

– В Ангелінки повинен бути тато. Я її не ображатиму.

– Я знаю. Але батько в Ангелінки є. На небесах…

– Ні, не залишу вас. Бо надто вже люблю…

Дерево слухало цю тривожну розмову. Жоден листочок не поворухнувся на ньому. А коли засмучені закохані пішли, налетів рвучкий вітер, струсонув гіллям. Глухе гупання нестиглих яблук об землю розбудило грім. А потім засльотилося… Стара яблуня знала те, чого не знав ніхто з людей. Пошерхлою корою котилися краплі-сльози…

…Між тим, Іванова матір ходила по ворожках і ворожбитах. Крадькома підливала синові, який нічого не підозрював, у страви якісь настої з трав. Шепотіла заклинання. І почасти прокльони самій Вірі посилала. Гріх не міг її спинити…

– Та нехай уже вони сходяться і живуть, – мовив дружині Іванів батько. – Може, то доля його. Схаменися жінко, не нароби лиха.

– Ні! Замовкни, не переч мені. Ти не думаєш про свого одинака, – вигукнула, мов навіжена.

– Чого ти така затята, жінко?

– Бо я своєму синові, на відміну від тебе, щастя бажаю. І цій вдові не віддам його. Якщо жити з нею, то хай краще.., – вона не договорила. Але чоловік зрозумів, що вона мала на увазі.

Не дослухав затятої половинки, забрався з хати…

…Коли потруїлись кури, Віра подумала: всяке буває, наїлися чогось. А коли вночі побили вікно, злякалася. Не так за себе, як за малолітню доньку. Ще й невдовзі почала знаходити під порогом жмутки сухого зілля, воду каламутну в слоїчках, курячі останки…

Здогадувалася, звісно, чиїх рук справа. Вкотре благала Івана не приходити, не накликати лиха, хоча любила його й не бачила життя без нього. А він і слухати не хотів кохану. Сказав, пора за обручками до міста їхати. Щоби було як у людей.

А потім уночі у Віри згоріла копиця соломи. Добре, що стояла поодаль від хати. І вітру не було, а то б лиха не минути.

За кілька днів після цього випадку Віри в селі не стало. Віддала свої нехитрі пожитки сусідці, яка вдовиці не цуралася. І дитину часом гляділа. Зібрала на світанку доньку і подалася невідь-куди. Навіть сусідці не сказала, куди поїхала. Щоб Іванові не проговорилася.

Іванова матір полегшено зітхнула. Таки правду ворожки казали – не будуть вони разом. Думала: пора нараяти синові гарну дівку. От Леся Грицькова не раз розпитувала про Івася. Аптекаркою працює. Батьки заможні…

…Іван стукав у зачинені двері Віриної хати. Заглядав у вікна. Пустка. І в його душі повіяло пусткою. Наче розбилося щось дорогоцінне на друзки, які вже ніхто не склеїть.

Пізно увечері пішов до старої яблуні. Очікував дива: може Віра повернеться. Вдивлявся у темні силуети, сподівався. Вони були нерухомі. Його кохання стало міражем. Кохана – згубою…

– Що ж та… з моїм сином зробила? – нетямилась Іванова матір. – Поїхала з села і його душу з собою забрала. Ходить, як привид. Скоро під тим деревом ночувати буде. Може б зрубав його, чоловіче.

– А ти й далі до ворожок ходи, – скипів зазвичай врівноважений чоловік. – Може, то не Віра, а ти начудила? Вперта, як ослиця. Згубиш сина. Потім на себе нарікати будеш. Казав, хай сходяться і живуть…

– Не треба мені такого життя!

Вдовина яблуня

…Іван так і не одружився, у парубках посивів. Додалося літ і його батькам. Несподівано всохла половина гілля на яблуні. Перехожі дивувалися з того дива – щороку половина яблуні цвіте, інша – лякає сухим галуззям.

А Іван і далі ходив на місце колишніх побачень з Вірою. Від неї не було жодних звісток за всі ці роки. Одні у селі вважали Івана дивним, інші – нездоровим. Бо важко було у похмурому, вічно заглибленому у свої думки, чоловікові впізнати у минулому вродливого, веселого хлопця…

А Віри у селі так ніхто більше й не бачив, не чув. Хата вдовиці осіла, облупилося вапно зусібіч. Подвір’я густо заросло бур’янами. І якщо на інші сільські пустки хтось ще лакомився, ночами тихенько щось звідти виносив, то Вірине обійстя не чіпали. Остерігалися. Може, й справді, як і її баба, відьмою була, і забрала Іванову душу з собою. Неспроста ж він так змінився. Неадекватним став…

Хтось, наче жартома, пустив поголос, наче бачив жіночу постать біля яблуні.

– Хтозна, може Віра потай бачиться з Іваном, – гадали у селі пліткарки, які одержали свіжу тему для балачок.

– Та ні, якби він її побачив, йому би в очах розвиднілося. А то ходить, наче тінь.

– Кажуть, чули чи то шепіт, чи то хтось схлипував під яблунею.

– Та киньте, то, певно, п’яний Льонька повертався навпростець з сусіднього села і як завше сам з собою балакав. Він часом під яблунею то перепочиває, то допиває…

Дійшли ті чутки і до Івана. Пізно ввечері, коли старенькі батьки полягали спати, попрошкував чоловік через глибокі сніги до яблуні. Холодно було, аж повітря дзвеніло. Мороз тиснув, що аж дух перехоплювало. Присів він під деревом. І спогади присіли поруч. Потепліло… Згадував кожну мить їхніх зустрічей під яблунею.

Наступного дня знайшли Івана, схиленого на яблуню. От тільки душі його вже тут не було.

Стару яблуню відтоді почали називати вдовиною…

Адріан САК