Галерея душ. Документалістика «Молодості»

Cправа не тільки в правильності видового розширення кіно на фестивалі «Молодість», хоча і в цьому також, а в контенті «Документального конкурсу». Всі 8 фільмів програми давали максимум від можливостей документального кіно, рахуючи географічний (національний) колорит, інформативну частину, мистецьку складову і душевний відгук. Попри хитрість, яку дозволяли собі деякі режисери, густо пересипаючи художніх та грайливих інгредієнтів до своїх фільмів, таким чином, автоматично, скасовуючи чистоту документу. Наразі йдеться про португальську «Метаморфозу птахів» Катаріни Вашконселуш, безкінечно красиве мультимистецьке кіно, де закадрові читання листів батька не обмежуються ілюструванням кадрами моря, розвагами його дітей та прибиранням дружини –  фільми є повний постановочних інсталяцій, чи це натюрморти з фруктами, чи розкладання павичевого пір’я, чи сцени в лісі. Це безсюжетна анфілада візуалізованих образів, непрямих асоціацій, вигадливих епізодів з одним важливим додатком – текстом. Текстуально «Метаморфози...» – окремий (або доречний) шедевр, в якому епістолярний жанр за витонченістю слова гідний руки Торнтона Уайльдера і Оскара Уайльда. Батько 6 дітей відправляється в море й роками відсилає додому листи, так само отримуючи листи у відповідь. Він пише, як «співчуває морю». Йому відписують, як «у вікно впускають пори року». Хтось згадує, що «вона слухала молитви Беатріш, вона не вірила в Бога, але любила слухати, як до нього моляться». А потім радять «візьми з собою спогади, візьми з собою мене, візьми з собою час». І висновують у фіналі – «слова приведуть тебе до нових сенсів, якщо не можеш згадати – вигадуй».

Нічого подібного до «Метаморфоз...» на фестивалі не було. Певно, аналогів і нема. Здебільшого, конкурсантів – чи відбірників? – цікавили соціальні теми, і документалістика ними використовувалася як вид журналістики, в якості віддзеркалення життя з його різноманітними проблемами, несправедливостями, утисками і боротьбою за місце під сонцем. Як у випадку індійського фільму конкретно про журналістів «Гарячі новини» Рінту Томас і Сушміта Гоша. Це переконлива демонстрація, що під лежачого журналіста горілка не тече, а журналістський талант – не проп’єш, от і бігають індійські жінки в пошуках інформацій, паралельно творячи сенсацію, бо герої фільму належать до найнижчої і всіма зневаженої касти. Те, що вони жінки, для Індії, як і для мусульманського світу, означає відсутність серйозного ставлення. Але газета «Хвилі новин» виборола адекватне ставлення, дивовижно і захопливо ламаючи стереотипи: спочатку вони – двоє дівчат (а за сумісництвом дружини і матері) – навчили всіх решту користуватися телефонами (не смійтеся), і використовувати їх як відеокамери, друкарські машинки і поштові сервіси; потім вийшли в інтернет і на ютюб; збільшили кількість матеріалів і їх тематичну проблематику, вгрузаючи в політику. Тому швидко набрали 100 тисяч переглядів (для бідної частини Індії – це океан). Зрештою довели до мільйона, а за кілька років – до 15 мільйонів. І це при тому, що Індія займає одне з перших місць щодо вбивств журналістів – 40 за 4 роки. Шалена історія про шалених профі – з такими хочеться працювати.

Так само про жінок, тільки на фоні війни – в німецько-фінській копродукції «Інший берег річки». Ми вже бачили курдських жінок-воїнів у французькому серіалі «Бюро легенд». Тут жінки пішли в поліцію, яка стала ліберальною структурою після витісненням ІГІЛ з курдських земель в Сирії. Німецька режисерка Антонія Кіліан приїхала в містечко Манбідж, де й знайшла собі героїню – 19-річну Галу, що втекла від батьків і вимоги вийти заміж, разом з цим обіцяючи забрати врешті-решт і всіх інших 9 сестер. Максималізм і зневіра до чоловіків примушують її до сексизму і заяв на кшталт «нащо мені чоловіки, від чоловіків одні проблеми», попри те, що, як показано у фільмі, дівчат у поліції вчать поводитися зі зброєю саме чоловіки, водій, що везе її через місто – чоловік, обидва її молодші брати теж чоловіки, просто маленькі. Але батьківський диктат, жорстка система ісламу і досі пануючий феодалізм сприяють протиборству в душі дівчини. Обтягнута в камуфляж форми, Гала виглядає впевненою і самодостатньою, і камера часто «милується» нею, приділяючи увагу її гарному личку, стрімким рухам, зухвалим розмовам. Разом з нею рикошетом глядач бачить і оточуючий світ. Режисерка дає слово і батькові, приїжджаючи до них в будинок, і стає зрозуміло, що це за людина і що в нього в голові, коли в одній фразі він каже «я все зроблю для своїх дітей» і тут же «ми все вирішимо однієї кулею, якщо вона мене ганьбить».

«Портрети» людей є головним фокусом у більшості фільмів документального конкурсу «Молодості». В українській «Землі Івана» Андрія Лисецького весь час відданий чоловіку, поєднаному з природою вдалечині від міст («Детектор медіа» окремо писав про стрічку-переможницю фестивалю Docudays UA). В сербському «Діда» Ніколи Іліча та Коріни Швінґрубер-Іліч – матері головного героя, що після смерті бабусі залишається в Белграді сама. В південно-африкансько-німецькому «Портреті про пошук щастя» Бенджаміна Роста – вже трохи ширше – багатьом мешканцям на дні суспільства, які, мов останній шанс, використали можливість просівати пісок пустелі в пошуках діамантів, єдиного уявного ключа до їх щастя у вигляді землі чи будинку. В італійсько-латвійському «Росселлініс» – всьому роду режисера Роберто Росселліні, розкиданому по світі. В цьому випадку галерея портретів уже ускладнюється не так через кількість сувоїв, а через приховану пружину всього механізму фільму – через проблеми режисера, Алессандра, онука Роберто. Відмінний кольором шкіри – син афроамериканки, – він вдається до повного самовикриття, знімаючи кіно, немов це є сеанс психоаналізу, намагаючись розібратися в собі, в своїй колишній наркотичній залежності і життєвих негараздах, через призму родини, інтелектуально виводить ген роду, названий ним «росселлініс», і намагається підтвердити його наявність, приїжджаючи до кожного зі своїх родичів, чи в Італію до батька, Ренцо Росселліні, сина від першої жінки діда, чи в США до тітки, Ізабелли Росселліні, доньки від другої жінки, чи в Катар до тітки Нур, доньки від третьої жінки. Ось цей момент – пошуків себе, – окрім шалено цікавих перельотів світом, робить фільм важливим, ширшим і глибшим за попередні стрічки конкурсантів фестивалю. Важливим, бо віднаходиться істина, в пошуках якої загалом робилося кіно. Герой каже під час фільму: «Здається, я єдиний такий в роду – негарний, не популярний і не щасливий», але вже після завершення показу, беручи участь в Q&A, Алессандро запевнив – все було недаремно, і його знахідкою виявилося розуміння – відчуття – його люблять.

Втім, певно, найсильнішим в конкурсі виявився ізраїльський фільм «І я там був» Ерана Паза. Бо він не просто цікавий, не просто психоаналітичний – він виходить за межі теми, торкаючись людської проблематики й навіть історичної. Абсолютно приголомшливе кіно. Чоловік знаходить відеокасети, які записував 20 років тому, коли служив в армії, і його та інших відправили на палестинську територію. В свої майже 40, одружений і з трьома дітьми, він переглядає касети і вирішує поновити призабуте і з’ясувати, що саме було тоді і чому вони, солдати, вривались в мирні будинки людей, зганяли чоловіків, жінок і дітей, числом до 20, в одну кімнату, і тримали днями, а ночами не давали спати, врубаючи рейв. Для цього він починає їздити по своїх колишніх армійських товаришах, показувати колись ним відзняте, інтерв’ювати їх і малювати (на що його наштовхнув лікар-психоаналітик), і розпитувати про минуле, зокрема – чи пам’ятають вони обличчя тих людей? До цього моменту сильно нагадуючи епохальний і геніальний анімаційний фільм Арі Фольмана «Вальс з Баширом», фінал «І я там був» перевертає все – герой вирішує знайти бодай одного на записах мешканця будинку, розгромленого солдатами ЦАХАЛ, щоб попросити вибачення... На післяфільмовому обговоренні один індієць із залу підмітив, що на Нюрнберзькому процесі нацисти теж казали, що не пам’ятають обличчя своїх жертв. На що режисер відповів цілковито несподівано: мовляв, це не добре порівняння, бо німці попросили вибачення у всього світу, і у Ізраїля також, а от Ізраїль досі не попросив вибачення у палестинців.

Здатність бачити далі свого носа, навіть далі об’єкта в кадрі – проникнути в суть речей – це винятковий талант, і не завжди талант професійний – це ознака душі. Документалістика надає крила, щоб піднятися над буденним і побачити в ньому головне. І допоки є такі фільми, подібні до  «І я там був», такі режисери, як Еран Паз, такі люди, як він – кіно і світ будуть цінними. За розуміння і знання чого можна подякувати «Молодості», ексклюзивному власнику галереї представлених вище людських портретів та віддзеркалених людських душ.     

Фото: SIFF