Г. Терон: Головне, щоби людям був потрібен…

Першого місяця літа над Дністром у відомому селі Брідок тішилися появі нової людини. Хлопчика назвали Георгієм. Багато випробувань довелося подолати і чимало доленосних миттєвостей пережити юному буковинцю, щоб, коли настала слушна нагода, обіймати керівні посади у сфері журналістики.

Звичайно, розпочинав з малого і успішно набував власного досвіду, з яким охоче ділиться сьогодні. Навіть тепер, коли перебуває на заслуженому відпочинку, йому не сидиться вдома. Чекає погожої днини і мчить своєю автівкою до рідної сільської домівки, до праці на землі. Однак «Погляду» пощастило перехопити пана Георгія, який вже мав з дружиною бути у Брідку.

«Де закопали твій пуп – там твоє коріння»

- Георгію Георгійовичу, що для Вас означають досить часті поїздки до рідного села і наполеглива праця на тій землі?

- Я там народився! То не просто дача, то хата ще мого діда і прадіда, їй вже понад 120 років, вона дуже багато чого пережила, там ціла історія. Нема тієї груші, яка була, – неймовірні плоди дарувала. Це – рідна моя земля. Як кажуть у селі, де закопали твій пуп – там твоє коріння, ти завжди будеш туди повертатися. Ось я і повертаюся. Безперечно, це моє місце сили.

У планах Георгія Терона - написати про людей його села, а також про тих, хто пішов сьогодні захищати кордони України і не знає, чи повернеться додому...

Ой, багато енергії беруть ті городи. Я вже не молодий і не можу так працювати як раніше. Але знаєте, як захопишся – і нічого, якось просуваєш ті справи. Коли щось робиш – то ж на самоті гарні думки приходять, добрі спогади, чудові враження. Душа там відпочиває. Оце я точно знаю. Навіть якщо фізично втомлений, то мене переповнює радість, що зміг впорядкувати все, що хотів. Найбільше подобається весняний і літній період, а у сезон урожаю я тішуся, що нарешті, завершив, що збувся цієї роботи і не за горами – наступний період роботи і відпочинку (усміхається, - авт.).

- Що перейняли від діда і прадіда?

- Я їх не знав, біля своїх бабусь виріс. Але кажуть люди, що у мене така ж вдача, як у діда Василя була. Адже буваю іноді нетерплячим і словом можу вдарити, де треба і не треба.

«Скільки політичних вождів приходили до мене!»

- Багато уже бачили у житті, підкажіть, як, незважаючи ні на що, зберегти радість у житті й зі світлими думками, з усмішкою та гарними словами приходити до людей?

- Це просто натура у мене така. Я люблю людей. Я люблю їх слухати, я навчився слухати. Так, від діда чи від баби, від тата чи від мами, переймаємо певні риси характеру, знання. Тож мені цікаві не лише персональні думки. Мені дуже важливо, що кажуть люди, я хочу їх зрозуміти. Очевидно, тому мені і вдавалися інтерв’ю. Боже ж мій! Скільки політичних вождів приходили до мене! Була така передача «Через пень-колоду - до свого народу». Дуже люди любили ті прямі ефіри, куди я запрошував політиків.

- Розкажіть, будь ласка, чи маєте у своєму арсеналі інтерв’ю, яке вважаєте найкращим?

- Є у мене найкраще інтерв’ю, яке дуже люблю. Звідти і розпочалося серйозне ставлення до журналістської роботи. Щось мені подобалося, щось не подобалося. Журналіст – це жива людина, вона так само реагує, як і той, у кого береш інтерв’ю. Але так трапилося, що інтерв’ю з Амосовим було особливим. Усе сталося випадково. У Чернівцях проводили Всесоюзну конференцію кардіологів, всі академіки з’їхалися. І мені «вожді» доручили провести телепрограму, яка тривала годину і 45 хвилин. А у кожного – цілі списки регалій, які треба було назвати. Я їх читав з листочка – хто який академік, коли і за що, які заслуги має – це запам’ятати неможливо. І цю нудоту ледве витримав. Серед усіх був і Амосов. Мене вразило, що він там сказав влучно і найкоротше, навіть півтори хвилини не тривало. Тоді зрозумів, що мушу якось у нього взяти це інтерв’ю. Але яким чином? Підійшов до Амосова, коли київські й наші представники обкому вже саджали його у машину, і кажу: «Миколо Михайловичу, я Вас дуже прошу дати мені інтерв’ю». Він трохи опирався, казав, що нікому не дає інтерв’ю і взагалі про що може бути мова? Я ж пояснюю, що може вийти цікава розмова.

Тоді він:

- Вот что ты хочешь спросить у меня?

Я йому:

– Ви врятували близьку людину мого товариша і вона досі жива-здорова...

- Ну вот, пусть живет, молодец. И хватит!

Кажу Миколі Амосову, що не згоден з ним і запитую, а що особисто мені необхідно робити, щоб не потрапити до нього під ніж?

- Ну, это сложный вопрос, - відповів мені.

Учергове на моє наполегливе запрошення він попросив, щоб я йому показав запитання. Пояснив, що у ході розмови їх поставлю, мовляв, як ви будете відповідати, так і буду запитувати. Хай там як, а мені таки вдалося його вмовити. Цей чоловік відповідав 3-4 реченнями, дуже влучно і зрозуміло. Однак не сподобалося наше інтерв’ю там, наверху, бо Микола Амосов дуже критично висловився про медицину, що вона застаріла і страшенно відстає…

- З якими політичними вождями журналістові Терону довелося перетнутися?

- Інтерв’ю в Ющенка брав, у Мороза, у Кравчука – двічі. З Кравчуком – окрема історія. Уперше з ним спілкувався, коли він балотувався депутатом до Верховної Ради від нашої області. Була тоді горбачовська відлига. Переді мною стояло завдання не з одним кандидатом поспілкуватися, а ще подати альтернативу. На цю роль обрав екскаваторника з Прикарпаття Візнюка – неймовірний чоловік, гарна людина. Це було щось на кшталт дебатів, вони могли одне одному ставити запитання, також я міг кожного окремо щось запитувати. Але перед цим, коли представляв Кравчука, то, по-перше, він мене виправив, бо я сказав, що він секретар ЦК Компартії України, а він був виконуючий обов’язки на той час. А далі я сказав: «Буна сяра, домнуле Кравчук», а він так зашарівся… Річ у тім, що перед цим Кравчук виступив на радіо і там казав завчені декілька слів румунською, бо хотів, щоб румуномовні мешканці краю голосували за нього. Та коли я з ним так привітався, то він був не готовий відповісти і зрозумів, що потрапив у халепу. Почав виправдовуватися. Інтерв’ю закінчилося тим, що сам Кравчук змушений був сказати, що треба продовжити цю розмову наступного вечора у цей же час. Ті вибори Кравчук програв. Але коли ми зустрілися вдруге, він вже був президентом і навіть зауважив: «Якби мене тоді обрали депутатом, то я б не був зараз президентом».

- Як вдавалося вистояти між «потрібністю вождям» і «не зрадити собі»?

- Треба бути самим собою та і все. Це не важко. Якщо є така душевна потреба і маєш певні життєві переконання, яких дотримуєшся і які близькі людям, то завжди будеш потрібен. Це не означає, якщо ти вождям не потрібний, то ти нікому не потрібен. Головне, щоби людям був потрібен – оце мені приємно.

«Мова – це не тільки засіб спілкування, це ще засіб мислення…»

- Які настанови дасте молодому поколінню?

- Працювати над собою – іншого нема, не дано. Перше – вчити рідну мову. Я спостерігаю дуже поверхове, неглибоке ставлення до її знання. Даремно! Адже мова – це не тільки засіб спілкування, це ще засіб мислення, це має бути внутрішньою потребою. Звісно, що читати треба дуже багато.

- Що порадили б собі в юності з висоти теперішнього досвіду?

- Як відповісти на це питання? Якби молодість знала, а старість могла (усміхається, - авт.). Багато чого робив не так, переосмислював потім – це у всіх буває. Можливо, варто було б стриманішим бути, можливо – не розпорошуватися та зосередитися на одному і доводити те до пуття.

- Знаємо, що маєте дар з будь-якого приводу віршовано сказати…

- О! Та це всі діти можуть! А хто у школі не писав віршів (?), у тому числі і я. У них можу і над собою посміятися. Це допомагає жити з гумором.

- Може вже пора видати збірку поезій від Терона?

- Збірку віршів – ні. Не вважаю себе таким поетом, щоб запропонувати достойні твори. Пожартувати – так. Але планую написати про людей мого села, а також про тих, хто пішов сьогодні захищати кордони України і не знає, чи повернеться додому...

- Георгію Георгійовичу, наостанок, побажайте щось читачам «Погляду».

- Якщо ти пройшов медогляд, то читай газету «Погляд»! (усміхається, сідаючи у своє авто).

Ольга ШУПЕНЯ