Зеолігархізація: що не так з ініціативою Зеленського

Проєкт закону про деолігархізацію, або ж офіційно «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)», залишає по собі дивне враження. Ніби дуже слушний предмет регулювання, чимало слушних положень — а цілісна картина не вимальовується. Для чого цей законопроєкт і як буде використовуватись, якщо стане законом, неясно. Але можна спробувати це спрогнозувати.

Не встигли ми вчитатись у закон, як пролунав грізний голос міністра юстиції Дениса Малюськи: «Ігор Коломойський і Петро Порошенко автоматично потрапляють до реєстру олігархів». Однак за законопроєктом персональний перелік олігархів складає Рада національної безпеки і оборони, аж ніяк не міністр юстиції. Й ніякого автоматичного потрапляння до реєстру законопроєкт тим паче не передбачає. Такий маленький натяк на те, як можна буде використовувати цей закон, коли його ухвалять.

Приголомшила й реакція ЗМІ на новину про подання проєкту. Здійнявся всезагальний лемент: «Прізвищ! Прізвищ!» Не ключові моменти законопроєкту цікавили медійників, а прізвища. Солодке передчуття публічних страт, умовно кажучи. Так повелося ще з кучмівських часів. Ну, а який попит, така й пропозиція. Виправдовує медіа лише та обставина, що для багатьох із них саме прізвища означають їхні власні перспективи. Але ж оце «хліба й видовищ!» лунало далеко не лише від олігархічних ЗМІ.

Власне, щодо прізвищ. Хто тепер згадає колись грізних і впливових Бакая, Деркача, Суркіса часів Кучми, Януковича-молодшого та Курченка часів Януковича? Хтось спочиває на «зароблених» лаврах, хтось плете оборудки на окупованих територіях. Медведчук був суперолігархом за Кучми, відійшов у тінь, відродився з попелу Донбасу за Порошенка, зміцнів за Зеленського, а тепер перебуває в невизначеному стані. Прізвища змінюються, а система міцнішає, й на зміну опальним олігархам приходять нові.

А тепер по суті. Деолігархізація може відбуватися у двох протилежних напрямах: може, як у рузвельтівських і післярузвельтівських Сполучених Штатах Америки, до демократичного конкурентного ринку. А може так, як у лукашенківській Білорусі, — до стану, коли олігархія, тобто «влада небагатьох», перетворюється на «владу одного», тобто монархію. До стану, який от-от уже майорів за президентства Януковича. Нинішній законопроєкт допускає обидва шляхи — залежно від особистості президента.

Далі. Олігархія — це тип відносин. Це не статистичне, а політекономічне поняття. Три з чотирьох критеріїв, за якими нинішній законопроєкт визначає олігархів, є суто статистичними. Зовнішніми. Кількісними, а не якісними.

От уявіть собі: ухвалено закон про боротьбу з проституцією, де «жінок, які працюють жінками» визначено за критеріями: 1) блондинки з довгим волоссям, 2) мають пишні груди, 3) носять міні, 4) ходять на високих підборах. Якою була б ефективність такого закону в боротьбі от саме з проституцією, і якою була б кількість «побічних ефектів»?

Такий кількісний підхід — передумова для вибіркового або й довільного призначення олігархів та заплющення очей у разі, якщо претенденти на місце у списку засвідчують лояльність.

Якщо уявити, що Ілон Маск завів би собі засіб масової інформації й балотувався би до Палати представників, чи перетворився б він на олігарха? Утовкмачуване з кучмівських часів розуміння олігархів як «просто багатих людей, які є політично активними», «талановитих бізнесменів», здається, домінувало над авторами законопроєкту. А якби той-таки Маск робив пожертви у фонд політичної партії? Здається, він і так це робить… Адже річ не в тім, що олігархи фінансують партії, а в тім, що вони їх утримують як майно! Цієї різниці між «робити внески» і «тримати як власність» у проєкті немає.

А є ще місцеві олігархи. Статки в них менші, й про монополії в загальноукраїнському масштабі не йдеться. Але відносини на місцях можуть бути типово олігархічними, й усе, що ви побачите довкола, належить місцевому «маркізу Карабасу». Барони та лицарі феодальної піраміди. І чи не станеться так, що після ухвалення законопроєкту й перетворення його на закон до влади прийдуть олігархи «другого ешелону»?

Тепер про поняття монополії. Розберімо його на всім нам відомому прикладі київських маршруток. Ринок маршруток вважається конкурентним, бо існує багато перевізників — власників маршруток. От тільки якщо мені потрібно на Троєщину, я не поїду замість того на Борщагівку, бо там умови проїзду і якість обслуговування кращі. Я поїду на Троєщину в режимі «беріть, що дають».

Оператором кожного маршруту є один перевізник, і конкурувати вони можуть лише за ласі шматки, вигідні маршрути. І конкурувати не на ринку, а в коридорах влади, бо ця конкуренція не ринкова, а суто адміністративна. Ринок, поділений на локальні монополії, — це не конкурентний ринок. А вважається за такий. І він не може бути не пов’язаним із владою, бо влада є арбітром адміністративно-конкурентних змагань. Корупціогенна ситуація? Ще й яка!

Те саме стосується комунальних послуг, коли фірм багато, а вам особисто вибирати не можна — беріть, що в адміністрації вирішили. Це ж стосується мереж супермаркетів, які практично витіснили малий бізнес і неодноразово помічені в картельних змовах. В економіці все це зветься олігополією, політичним оформленням якої є олігархія.

Олігарх — це той, хто не просто чинить занадто великий вплив на державу й суспільство. Олігархи — це люди, чий бізнес виник і розвинувся винятково завдяки наближеності до влади, а нерідко може існувати тільки у зрощеному з державою стані.

Скажімо, ті самі цукерки Порошенка люди купують не тому, що інших немає, й не тому, що їх змушують, а тому, що подобаються. Зрозуміло, що такий бізнес може жити й незалежно від влади — аби лише не заважала. Ні, Порошенка я не відбілюю й не виправдовую; я про те, що такий бізнесмен може використовувати вплив на владу для створення пріоритетних умов для себе, але, у принципі, може існувати й без них.

А тепер порівняймо облгази та обленерго, газопроводи, металургійні та нафтохімічні заводи, оперувати якими без тісної залученості до влади за наших умов дуже важко, а набути їх у власність свого часу було би взагалі неможливо.

І дуже дивно, що в законопроєкті зовсім не приділено уваги олігархогенним сферам економіки. Йдеться про «флагмани радянської індустрії» та взагалі радянські об'єкти, приватизовані за сумнівних обставин й майже не змінені технологічно; сировинні галузі, сфера розподілу й експорту-імпорту, регуляторну сферу — згадаймо такий собі ЄДАПС, який монополізував друк закордонних паспортів. До всіх цих сфер та об'єктів потрібне особливе правове регулювання — а може, і якесь коригування прав власності.

Ще застереження. Закон про деолігархізацію позбавляє певних людей певних прав. У демократичних державах позбавити когось прав може тільки суд. І було би справді по-правовому, якби РНБО визначала олігархів, але остаточне рішення ухвалював би суд. Але... утворюється хибне коло: суди в нас — корумповані, й саме завдяки олігархічній системі.

А ще ніяких жорстких зобов’язань на Раду національної безпеки і оборони закон не покладає: вона «може», а не «мусить»; «визначає», а не «зобов’язана визначати». Як показує досвід усіх пострадянських — та й радянських — років, оця шпаринка між правом та зобов'язаністю стає в нашій системі правосуддя нездоланною.

РНБО, як Центральна виборча комісія, опиняється на вершині «харчової піраміди»: виправити її помилкові, замовні чи свідомо упереджені рішення, якщо вони будуть ухвалені, не буде кому. Окрім президента, але він може бути замовником. Тож цей закон справді може бути використаний проти нелояльних до влади бізнесменів.

У проєкті йдеться, що РНБО приймає рішення «на підставі подання Кабінету Міністрів України, члена Ради національної безпеки і оборони України, Національного банку України, Служби безпеки України або Антимонопольного комітету України». А тепер уявіть, що президентом є Кучма, Янукович або ще якийсь місцевий варіант Путіна / Лукашенка. І який орган із цього переліку не буде кишеньковим, повністю керованим із Банкової? А ось Національного антикорупційного бюро України в переліку немає.

Серед посад, які є в переліку ознак участі в політичному житті, блискучо відсутня посада голови адміністрації-секретаріату-офісу президента. А тепер згадаймо Медведчука при Кучмі. І що Ахметов ніколи не обіймав жодних державних посад, хіба що був нардепом.

Тепер вчитаймося у формулювання: «Особи, які включені до Реєстру, зобов'язані подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання корупції"». Даруйте, таке формулювання одразу призначає людей, внесених до реєстру олігархів, якимись «уповноваженими на виконання функцій держави». То, може, цей законопроєкт просто легалізує олігархів у їхніх правах?

Двозначних формулювань у законопроєкті чимало. Там застосоване поняття «бездоганна ділова репутація», однак за наведеними ознаками неможливо відсіяти бізнесових шулерів і пройдисвітів. А ще законопроєкт не враховує, що в Україні квітне тіньова економіка. Всі законодавчі заборони можна обійти, маючи гроші, й навіть не дуже ховатися — все одно ніхто нічого не доведе. А тіньова економіка й тіньове право — це якраз і є породження олігархічної системи.

А ще проєкт враховує стан речей на момент його ухвалення, але не враховує зміни, що стануться на момент введення його в дію. Але ж проєкт уже оприлюднений, і олігархи вже зараз можуть почати приховувати все, що можна приховати. Й поки закон ухвалять, за документами будуть мало не святими.

Це щодо бізнесу й нерухомості. Що ж до медіа, то їх можна не лише продати. Їх можна закрити або перестати фінансувати. Чим загрожує Україні масове закриття нинішніх олігархічних ЗМІ? Звільненням журналістів, спустошенням ринку й медійного простору, зникненням найпопулярніших джерел інформації. А коли олігархічні ЗМІ позакриваються, хто заповнить порожнечу й візьме під контроль інфопростір (не забуваймо, що ліцензії на мовлення видає держава)?

Дуже зла іронія полягає в тому, що відмінність України від Росії та Білорусі багато в чому ґрунтувалася саме на поліолігархічності. І в розумінні демократії, і в розумінні свободи слова. Так, громадянське суспільство в нас зміцніло. Але чи вистачить цього в разі небажаного перебігу подій?