Операція, яка змінила хід війни: ветеран Сергій Тамарін про звільнення Маріуполя

13 червня Україна відзначає День звільнення Маріуполя від проросійських терористів.

Саме цього дня у 2014 році сили сепаратистів в одному із найстратегічних міст Донбасу було придушено, а на адмінбудівлях знову замайоріли українські прапори.

Як відбувалося звільнення Маріуполя та чи готова українська армія до деокупації Донбасу, Фактам ICTV розповів ветеран війни на Сході України, один із засновників батальйону Азов Сергій Тамарін.

– Що ви можете пригадати про свій перший день на війні?

– Про перший день говорити важко, частіше я згадую перше бойове зіткнення. Воно стало несподівано результативним.

Це було 5 травня 2014 року: ми базувалися під Маріуполем, і тоді намагалися подавити спроби блокування військових та міліції, які не оборонялися своїми силами, та розблокувати захоплені адмінбудівлі.

Ми розуміли, на що йдемо.

Виїзд того дня пішов не за планом. Ми рухались двома маленькими бусами, ще був один великий (на 20 хлопців, які навіть не були озброєні).

Приблизно за 500 м від першого маріупольського блокпосту нас перехопила засідка. Почався обстріл, ворог гатив досить щільно.

Ми зупинилися, розвернулися, прикриваючись іншою машиною, почали рух у зворотній бік і паралельно відстрілювалися.

Вже за декілька хвилин ми ліквідували двох сепаратистів, решта встигла втекти, але ми взяли третього терориста у щільне кільце.

У нас не було поранених, вони ні у кого не влучили. А от захопленим сепаратистом виявився “міністр оборони ДНР” Ігор Какідзянов.

– Коли Азов вперше зайшов у Маріуполь? Якою була ситуація в місті?

– До того моменту, як батальйон Азов зайшов в Маріуполь, місто 35 днів перебувало під окупацією терористів.

Це були російські найманці та відверті злочинці. Адже люди, що допомагали нам розвідданими, повідомляли про щоденні випадки викрадень цивільних людей, зґвалтувань жінок і постійних пограбувань.

Півмільйонне місто відчуло на собі, що таке русский мир.

Містом прогулювалися дивні люди з автоматами в руках, які, судячи з усього, перебували в стані сильного наркотичного сп’яніння.

На момент, коли Маріуполь знову перейшов під український контроль, свідомість його мешканців досить сильно змінилася.

– З чого почався ваш ранок 13 червня 2014 року?

– Насправді все почалося ще вдень 12 червня. Зі своїм другом Хорстом (Сергієм Коровіним) та Андрієм Білецьким я був на полігоні, ми тренувалися, відпрацьовували маневри, готувалися до звільнення міста.

Саме тоді надійшла інформація, що великі сили ворога планують покинути Маріуполь.

Нас мотивувало прагнення захищати Батьківщину. І в багатьох випадках це нас рятувало.

Ми почали швидко організовуватися, всіх підіймати, завантажувати боєкомплект у транспорт. План був готовий давно, ми просто щодня його вдосконалювали та відпрацьовували.

Щоб не допустити втечі бойовиків, ми почали операцію переслідування. Буквально за декілька годин зборів рушили під Маріуполь, зупинилися біля блок-посту для перегрупування.

Після довгих переговорів ми буквально випросили в генералів зенітну установку ЗУ 23-2. Все вирішилося лише близько 2.00 ночі. А вже опісля 4.00 ранку 13 червня почався штурм, і ми в’їжджали в місто.

Ранок почався із того, що я в кузові пікапа в’їжджав в охоплений терористами Маріуполь.

– Якою була атмосфера серед побратимів перед наступом?

– Атмосфера була видовищна. Півтори сотні людей, які місяць опановували навички користування стрілецькою зброєю, базові поняття про тактику і маневри, були насправді готовими до захисту міста від терористів.

Найкраще, що може статися в житті справжнього чоловіка, це захист рідної землі. Провівши на фронті майже п’ять із половиною років, я ніколи б не назвав це “своєю роботою”.

Це міг бути квиток в один кінець.

Кожен із нас об’єктивно розумів, чого можна було очікувати від російських найманців, які чекали на нас в окупованому Маріуполі.

Нас могли запустити, порахувати, замкнути в кільце і почати відстрілювати. Не знаю, як воно працює, але тієї миті це надавало нам ще більше сил та натхнення на боротьбу.

– Коли ви зрозуміли, що Маріуполь знову став українським?

– Це відбулося одразу, як припинилися перші постріли.

Реакція людей на появу українських добровольців була дуже зрозумілою – вони відразу почали допомагати, виносити їжу та воду. Ми бачили в їхніх очах вдячність, порятунок і надію.

Мешканці Маріуполя чекали, щоб їх врятували спецслужби, військові, загони міліції, але це зробили ми – прості хлопці з бородами, дивними татуюваннями, у шортах та кросівках.

Я пам’ятаю, як сфотографував хлопця, який вийшов на балкон із прапором України. Він дякував нам, казав, що чекав на нас із перших днів окупації.

Звісно, там є й такі, що не сприймають українського, при тому переїжджати до Росії теж не хочуть. Але таких була меншість.

– Яким, на вашу думку, могло бути справедливе покарання для сепаратистів, яких було взято в полон під час визволення міста?

– З точки зору українського закону і моралі, тут все має співпадати. Але у 2014 році тоді ще міліція боялася брати на себе відповідальність, а суди відпускали на волю відвертих сепаратистів.

Усі ці особи були завербовані, вони поверталися на окуповані території і продовжували диверсійно-підривну діяльність проти України.

Наступними роками в багатьох містах, і в Маріуполі зокрема, відбулося декілька десятків випадків вбивств українських спецслужбовців.

Це стало наслідком того, що злочинці не отримали жодного покарання, навіть такого, який передбачав український закон.

– Як вважаєте, коли Україна звільнить такі міста, як Донецьк, Луганськ, Сімферополь? Чого не вистачає для завершення війни з РФ?

– Головна проблема полягає в тому, що нашим політикам не вистачає реальної політичної волі.

Волі не вистачило як у 2014 році, так не вистачає й зараз.

Ми втрачаємо власні позиції, поки оглядаємося на реакцію Європи та міжнародних партнерів. Це не зовсім державницька політика.

У 2014 році я хвилювався, що мій батальйон не встигне увійти в Донецьк. Це була моя мета.

Зараз я хвилююся за те, щоб не здали останній кордон, останні території.

Розведення військ і неповноцінні обміни полонених нівелюють справжній український інтерес та принцип побудови держави.

Українським політикам для вирішення конфлікту на Донбасі не вистачає характеру, сили волі та політичних рішень. А ось українська армія, яка наразі підготовлена набагато якісніше, ніж у 2014 році, готова звільняти окуповані території.

Фото: Сергій Тамарін, Азов