Хто є головною надією українського кіно

Церемонія вручення п'ятої Національної кінопремії "Золота дзиґа" відбулася 12 червня у столичній локації PM Hall Terrace. Відзначили кінематографістів у 23 номінаціях.Про лауреатів під час заходу поспілкувались із блогером та актором, автором YouTube-каналу "Загін Кіноманів" Віталієм Гордієнко.Найбільше нагород взяла драма "Атлантида" режисера Валентина Васяновича. Шість статуеток, зокрема за найкращий фільм. Дія відбувається 2025-го. Україна перемогла у війні з Росією, але Донбас практично зруйнований. Ветеран Сергій допомагає волонтерській організації знаходити невпізнані тіла солдатів, за сюжетом. Чому саме такий вибір зробили кіноакадеміки?– "Атлантида" заслуговує всі свої нагороди. Однозначно виділяється як один із найкращих фільмів року. Це актуальна стрічка про післямову війни. Затягнуті статичні кадри підкреслюють тяглість ситуації. Проблема не вирішиться швидко. Після того, як усі "просто перестанут стрелять", нам доведеться розгрібати наслідки.Донбас у Васяновича – глибока рана, яку треба загоїти. Але показує ще світле майбутнє. За п'ять років виграємо війну, всі на Донбасі спілкуються українською. Головний посил: попри біди, розруху та смерті, любов урятує в будь-якій ситуації.Подій у стрічці мало, а емоцій багато. Кожен кадр – картина, де герої оживають і щось роблять. Після перегляду яскравіше відчуваєш цей світ, концентруєш увагу на простих речах, в яких знаходиш прекрасне. "Атлантида" насамперед потрібна нам, а не американцям чи європейцям. Аби розуміти, що триває війна. Побачити, який шлях чекає нас у майбутньому.Цікаво, що сам Валентин відзначав абсурдність деяких номінацій, в яких йому віддали перемогу. Наприклад, за монтаж. Бо склеїти 27 фрагментів – це не порівняти з будь-яким іншим ігровим кіно, де набагато більше сцен.Звісно, хотілося би більшого різноманіття. Більшість номінацій Національної кінопремії крутяться довкола двох фільмів. Але в Україні не випускаються сотні стрічок, з яких можна вибирати. По-друге, саме ці забрали увагу аудиторії. Не так у бокс-офісі, як серед експертів та професіоналів.На другому місці за кількістю призів – "Погані дороги" Наталки Ворожбит. Має чотири статуетки. Містить п'ять історій про жителів Донбасу й українських військових.– Можна внести у зал слави українського кінематографа. Ще один яскравий приклад, як розкривати тему Донбасу під зовсім іншим кутом. З напругою та протиріччями, але без пафосу. Ворожбит підмічає найменші тонкощі існування суспільства. Тримає увагу завдяки реальності того, що відбувається на екрані. Справжнім ситуаціям, про які чула біля лінії розмежування. Діалоги такі, як у житті. З матюками після кожного слова. Акторські роботи на голову вище від більшості у вітчизняному кіно. Не грають, а справді живуть у кадрі. Авторка показує: якщо ми опинимось у подібних обставинах, то не знати, як будемо поводитися. Тому потрібно бути більш людяними.Що об'єднує "Атлантиду" і "Погані дороги"?– Обидва фільми – нестандартні. Пропонують нові думки та рішення. Не такі, як дивлюся зазвичай. Без набридлих однакових ходів.Просто порушити вагому тему – недостатньо. Як-от беруть біографію Василя Стуса, знімають "Забороненого" і думають, що цього вистачить. Насправді ні. Потрібно ще й подати небанально. Васяновичу і Ворожбит вдалося.Таке враження, що результати премії не збігаються з інтересами масової аудиторії.– Люди ходять більше на глядацьке кіно. Відповідно, у прокаті Дзідзьо та Оля Полякова будуть вигравати у Васяновича. Але водночас є Тарантіно. Популярний, але не знімає для цього Джей Ло у своїх фільмах. Сподіваюся, в Україні прийде той етап, коли люди будуть голосувати за хороші стрічки, а не ті, в яких знають акторів.Мені здається, нинішній етап варто пройти й рухатися далі. Створюються умови для кінопроцесу, який повинен у нас бути. Бо поки що можемо вийти на вулицю і запитати в людей: "Ви чули про премію "Золота дзиґа"? Скажуть: "Що це таке?" Треба більше піару нашій кіноіндустрії. Цим і я намагаюся займатися зі свого боку.Більшість цьогорічних лауреатів пов'язані з темою російсько-української війни. З одного боку, цілком зрозуміло і виправдано. Але чи не цікавить глядачів щось інше, окрім цього?– Бачимо, що аудиторію справді цікавить щось інше. Це показує "Приз глядацьких симпатій" фільму "Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке". Але мусимо говорити і піднімати більше на суспільний дискурс саме стрічки про війну. Через те, що увага суспільства до цих подій зникає. Люди звикають. Такі заходи, як "Золота дзиґа", якраз мають сприяти новій хвилі обговорень теми. Казати зараз "не цікава війна" – щонайменше якось дивно.Люди не хочуть, щоб їм нагадували, особливо у форматі кіно?– Потрібно нагадувати. Бо коли війна прийде до них, самі згадають про це.Що думаєте про казку "Пекельну Хоругву, або Різдво Козацьке", яка набрала найбільшу кількість голосів глядачів?– Один із найгірших вітчизняних фільмів. Бюджет – близько 30 млн грн, але якість графіки викликає питання, куди ділися кошти. Таке міг намалювати будь-який прокачаний ютубер. Усе, що пам'ятаю про це кіно: дивні візуал, грим та гра виконавця ролі Чорта. Образ вселенського зла списаний з голлівудського кінематографа.Автор сценарію, казкар Сашко Лірник мене в коментарях переконує, що я не правий, а його фільм геніальний. Досі причому. Але вживу усміхається і нічого не каже.Прокат свідчить про те, що людям подібне цікаво. Голосують передусім квитком, який купують, щоб переглянути. Для мене це дивно, сумно і прикро. Але так завжди було. Черговий "Форсаж" буде збирати більше, ніж Ной Баумбах.Найкасовішою українською прем'єрою минулого року стали "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча. Чи не було б логічніше, якби отримали "Приз глядацьких симпатій"?– Так, дивно, що не перемогли. Це кіно певним чином змінило нашу індустрію. Привернуло до неї більше уваги. Раніше люди думали, що у нас знімають або попсу із зірками, або якийсь артхаус. А зараз вони такі: "О, цікава й не тупа комедія". І критики, і глядачі зацінили. Лукіч показав, що Україна може створювати хороше глядацьке європейське кіно.Цього року вперше обирали найкращий серіал. Ним став "Спіймати Кайдаша" Наталки Ворожбит за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького. Розповідає про два покоління родини Кайдашів із села Семигори у 100 км від Києва. Події розгортаються протягом 2005-2014 років. Чому переміг?– Можна було б віддати перемогу будь-якому номінанту. "Перші ластівки. Zалежні", "Козаки. Абсолютно брехлива історія", "І будуть люди" – також хороші роботи. Показують, що вітчизняне телебачення теж розвивається.Але "Кайдаші" заслужено отримали нагороду. Стали феноменом нашого часу. Можемо побачити по хайпу, який здійнявся довкола. Люди взялися за перегляд на карантині й такі: "Вау, щось нове".Серіал не просто цікаво адаптував нашу класику. Нарешті побачили відображення себе на телеекрані. Багато знайомих казали: "Подивись, це саме отак, як у нас в селі було. Знаємо всі ці ситуації".Так і треба знімати. Про нас, а не якихось ефемерних супергероїв. Для нас, а не для Європи, наприклад. У Ворожбит вийшли два успішні проєкти про сьогодення за один рік. Вона - головна надія українського кіно. Її також заслужено нагородили відзнакою "Відкриття року".Українська кіноакадемія заснувала "Золоту дзиґу" 2017-го. Вручають за професійні досягнення в розвитку українського кіно. У попередні роки головну нагороду за найкращий фільм отримували "Гніздо горлиці", "Кіборги", "Донбас" і "Мої думки тихі".