У нас немає робіт Малевича, бо нікому в голову не прийшло, що їх треба купити

До 28 червня в Музеї історії Києва діє виставка "Велика сімка". Вперше в одній експозиції зібрали роботи Олександра Архипенка, Михайла Бойчука, Анатолія Криволапа, Казимира Малевича, Георгія Нарбута, Марії Примаченко, Тараса Шевченка. Ці митці увійшли до рейтингу "100 великих українців". Про проєкт говоримо з науковою консультанткою виставки Наталією КРИВДОЮ, 54 рокиЩо об'єднує цих художників?– Ці митці в різний спосіб відображають нашу ідентичність. У їхній творчості формується те, що умовно називаємо культурний код нації. Це не науковий термін, але дає відчуття того, що нам як нації важливе. Як сприймаємо життя, чим пишаємося, що резонує з нашим відчуттям часу і простору.Ми багато сотень років існуємо як нація культурна. А як політична – визрівали довго. Події 1991 року, помаранчева і Революція гідності допомогли українцям вирости, сформувати набір цінностей, заради яких готові жити і вмирати.Поляк за походженням Казимир Малевич 1930‑го на допиті в НКВД назвав себе українцем. Це теж форма протесту. Людина протиставляє себе системі, говорячи, що вона з іншого світу.Михайла Бойчука, його родину й учнів радянська влада розстріляла 1937 року, їхні картини знищила. Збереглися кілька десятків. Українськість – те, заради чого ця людина жила, творила і що захистила ціною життя.В одному студентському есе прочитала, що все починається і закінчується Тарасом Шевченком. Його образи не спотворюються з часом, досі часто і ми, і світ сприймаємо Україну через них.Якщо Шевченко дав нам голос, слово, то Нарбут – лінію, графіку. Знавець геральдики, грошових паперів, створив образ і нашого малого герба, й абетки, і гривні, якими керуємося.Анатолій Криволап у сучасному мистецтві – це людина кольору, вишуканої лаконічної лінії.Любов до насичених відтінків – це стиль українців? Малевич у щоденниках згадує селянок, які навчали його фарбувати сорочки. І в Марії Примаченко яскраві картини.– Народне мистецтво – це завжди про сенси. Але з погляду форми – переважно про лінію й колір. Недавно відбулася прем'єра документального фільму "Земля Івана" про народного художника-самоука Івана Приходька. На картинах – фантастичні леви, звірі з крилами, парубки, які літають над землею, наче у Шагала. Художник у стрічці говорить, що колір – це застиглий звук. Його творчість поєднує язичницькі й християнські мотиви.Києворуська ікона мала зворотну перспективу. Мовляв, не ми дивимося на образ, а він на нас. Наче з неба – вікно, через яке Господь спостерігає за людиною. Пан Іван не знав про це, але сказав мені так: це не ви дивитеся на мої картини, а вони – на вас.Шевченко дав нам слово. Нарбут – графікуДо Івана Приходька приїжджає Анатолій Криволап із своїми студентами. Професійний художник високого рівня й народний самоук, який не мав жодного уроку малювання, розмовляють про колір. Криволап каже: "Вітаю, який чудовий синій ви знайшли".Чому Малевича, який народився в Києві, вважають частиною російського авангарду?– Недавно кілька скандинавських музеїв переписали таблички з атрибуцією під творами Малевича. Тепер написано не "російський", а "український художник". Це велика робота. Її ефективність можна оцінити за кілька років, запитавши пересічного європейця: а хто такий Малевич?Бойчука трохи знають у Парижі, бо там була його майстерня, заснована так звана школа візантінізму. Нарбута – в середовищі графіків. Марію Примаченко – точно знають ті, хто вивчає наївне мистецтво. Роботи Криволапа продаються на відомих світових аукціонах. Мистецтво – це вічне життя нації. Всі з цієї "сімки" подарували нам вічність.Коли згадують Ірландію, виникають асоціації з кельтськими символами. Німеччину – готичний шрифт. Яке українське обличчя, стиль, дизайн?– Найважливіші три епохи в розвитку українського мистецтва. Київська Русь – це колиска нашої ідентичності. Те, що створено протягом Х–ХІІІ століть і збереглося в Україні – це цінності світового рівня, частина яких входить до всесвітнього списку скарбів ЮНЕСКО.Другий період формування нашого стилю – українське бароко. Протягом XVII – у першій половині XVIII століття політична активність збіглася з культурним піднесенням. Це епоха Київського колегіуму, братської школи, вибухового розвитку полемічної літератури, іконопису, професійної філософії і музики, що призвело до самовизначення українців. Козацтво й освічене духовенство стали культурним тригером і замовником нового мистецтва. Бароко подарувало любов до блиску, декору. Це складна архітектура, вишивка і гаптування, п'яти-семиярусні іконостаси, ікона з кольоровим золотим тлом, книжні мініатюри.Епоха українського авангарду запліднена європейським впливом. Але точно нашаТретій період – кінець XIX – початок XX століття, український авангард. Це Анатолій Петрицький, Олександр Богомазов, Олександра Екстер, Георгій Нарбут, Казимир Малевич, Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка, Зінаїда Серебрякова. Перше надруковане зображення роботи Василя Кандинського з'являється на обкладинці каталога салону Іздебського в Одесі. Один із "Чорних квадратів", а за деякими даними – два, Малевич написав у рідному Києві, працюючи в Художньому інституті. Ця інтенсивна епоха запліднена європейськими сенсами і впливом. Але точно наша. Відбуваються напружені пошуки нового українського слова, творяться десятки маніфестів, виникають літературні угруповання. Зародження українського театру Леся Курбаса, який відмітає етнографічність. Мовляв, ми не тільки малороси в шароварах і вінках, ми – європейська нація. На перетині цих трьох епох народжується українська стилістика.Сучасна мода любить повернення до українських мотивів, бо це відповідає нашій світонастанові. Ми близькі з природою, відкриті до спілкування, надаємо перевагу свободі, яка часто є анархією.У чому можемо побачити "запліднене європейськістю, але точно українське"?– Наприкінці XIX – на початку XX століття з'являються перші політичні партії, часописи, газети, україномовна освіта, якої до цього не було в Києві. Нація починає проявлятися в межах Російської імперії, заявляє про себе. Вилуплюється з лушпиння імперських колоніальних обмежень.Багато художників отримували європейську освіту, поверталися й приносили вітер свободи, новітню естетику та нові смаки. В Українському національному художньому музеї є картини Всеволода Максимовича, який 1914‑го у 23 роки вкоротив собі віку. Жив і працював у Полтаві, там організували гурток атлетів. Його учасники ходили вулицями оголені. Прекрасне чоловіче тіло – предмет милування, відповідає тодішньому європейському смаку. Розширення свідомості за допомогою різних речовин, гомосексуальність, нова маскулінність і нова фемінність – ніколи раніше не були предметом художнього осмислення. Це все народжується в Європі, але в Україні розвивається.Сергія Васильківського – чи не єдиного художника у світі – приймали у паризьких салонах без попереднього оцінювання. Вважають, що він найкраще пише небо. Малевич у юності розписував печі в хатах на Поділлі. У 1930‑х натхненний народним різнобарв'ям і урбаністичною чорно-білою гамою створив серію робіт селян без облич або із хрестом на ньому. Це пов'язуємо з Голодомором.На виставці є автопортрет Малевича – єдина картина його авторства в Україні. Як так сталося, що більше нічого не маємо?– Малевич не залишив свого спадку в Україні. А ми не працювали над залученням його робіт.Французький філософ і соціолог П'єр Бурдьє – автор так званої теорії капіталів. Економічний – земля, машини, гроші. Культурний – знання, культурне споживання й обізнаність. Соціальний – зв'язки, присутність у професійному світі, завдяки чому набувається додана вартість. Усі три мають значення лише тоді, коли є символічний капітал – честь, репутація, престиж. Те, що можемо пред'явити світу. Чому до нас треба приїхати, відвідувати музеї, читати нашу літературу. Наш символічний капітал безкінечно перетягувався за північні кордони. У Москві стоїть пам'ятник Володимиру Великому, на якому не написано, що це київський князь. Така маніпуляція, робота зі смислами – частина гібридної війни.У нас немає робіт Малевича, бо нікому в голову не прийшло, що їх треба купити. Можливо, це була свідома політика радянської влади. У приватних колекціях теж майже немає, бо він дорогий.Як відвоювати своє?– Треба повернути не лише тих, кого забрали, а й популяризувати маловідомих. Пейзажист Абрам Маневич 1913‑го після виставки в Парижі мав неймовірний успіх. Олександра Екстер перевернула з ніг на голову сценографію. Раніше театр працював за традиційною грецькою формулою – єдність простору, часу і дії. Екстер сказала: чого себе обмежуємо, давайте поділимо сцену на кілька поверхів і рівнів. Тоді тут існуватиме минуле, сучасне й майбутнє. Для класичної форми театру вона знайшла нову мову. Відтоді так працює театр абсурду. Екстер жила в Києві на Фундуклеївській (нині вул. Богдана Хмельницького. – Країна). Після жовтневого перевороту емігрувала у Францію і стала близьким другом Пікассо. Вважав, що вона найкраща сценограф Європи. Брала участь у Французькому русі спротиву під час Другої світової. Нагороджена Орденом Почесного легіону.Кого можна вважати українським митцем? Малевич – поляк за походженням. Гоголь писав російською. Але обидва походять з України. Екстер народилася в Польщі, за походженням напівєврейка – напівгрекиня.– Український філософ Василь Лісовий говорив, що мусимо зараховувати до нашої скарбниці митців, які зробили внесок у розвиток української культури. Їхнє походження менш важливе. Належимо до однієї нації, бо розділяємо спільні цінності і візію майбутнього.Західна модель ідентичності передбачає її формування через цінності, а не спільне походження чи одну кров. Держава гарантує мені рівні права з іншими, якщо я приймаю закони, правила, норми. Так формується політична нація. Сподіваюся, йдемо цим шляхом. Тож український митець – той, хто відчуває себе таким, сповідує цінності, які властиві українцям у певний історичний період.Що робити з міфом, що українці – сільська нація без високої культури?– Подолати залишки тоталітаризму й комплекс другорядності – це наше завдання від початку існування незалежної держави. Якщо у 1990‑х це хоча б проговорювалося, то зараз ця меншовартість приховано присутня у суспільній свідомості, але мало про неї говоримо. Подолати можна лише активною роботою. Маємо представляти себе як частину європейської культури і простору. Ми багато чого запропонували Європі. Треба перестати порівнювати себе з кимось, а будувати власну лінію поведінки, національне обличчя. Починати з освіти, зміцнення державних пріоритетів, нової редакції закону про культуру, щоб інституції посилювалися, а не руйнувалися.Внутрішній туризм – теж про культуру. Маємо зберігати й оживляти спадщину. В нас прекрасна мережа замків, дерев'яні церкви. У Луцьку є чудовий музей Сучасного мистецтва. Там є усі – Анатолій Криволап, Олександр Сухоліт, Алла Горська, Олександр Ройтбурд. Це поєднання старовини й сучасності.Але багато чого втрачено назавжди. У російських музеях половина експонатів – з України.– Цю травму маємо пережити. Не треба зациклюватися на минулому. Зберігати те, що залишилося, концентруватися на тому, що можемо зробити.Картину кого із "Великої сімки" ви купили б для себе?– Володіння не дає такої насолоди, як можливість долучитися. Я збирала б колекцію, щоб поповнити музеї. Мистецтво має змушувати думати. А це можливо лише в середовищі інших людей – спілкування рухає внутрішній розвиток.Сергій Васильківський найкраще пише небоМаю роботи Миколи Глущенка, Олександра Сухоліта, Катерини Білокур. Купувала їх давно, коли коштували не так, як сьогодні. Картину "Риба" Івана Марчука подарували. Це графіка. Відчуваю, коли художник це писав, у нього всередині щось "зав'язувалося-розв'язувалося". Припускаю, що митець творив полотно, перебуваючи в різному настрої – і картина дихає цими різнобарвними сенсами.П'ять картин із виставки "Велика сімка""На пасіці". Тарас ШЕВЧЕНКО. Полотно, олія, 1843– Олійних творів у Тараса Шевченка – 28, – розповідає зберігачка колекції Національного художнього музею Юлія Шиленко, 50 років. – Переважно портрети. Лише цей та "Селянська родина" – жанрові роботи.Про картину "На пасіці" довго не знали. 1936-го під час інвентаризації фондів Державного музею російського мистецтва в Києві, зараз це Київська картинна галерея, мистецтвознавець Сергій Раєвський побачив пошкоджені клапті полотна. Склав частини. Знайшов підпис у правому нижньому куті – Тарас Шевченко. Реставраційних втручань тоді було багато. Зараз намагаються залишати роботу, як є. Лише законсервувати.Автор так описував цю картину: "Батько в пасіці вулики довбає, а діточки несуть йому обідать". Шевченкознавці вважають, що сюжет пов'язаний зі знайомством художника з пасічником Прокоповичем.З погляду мистецтвознавства в цьому творі Шевченко проявив себе як імпресіоніст. Є всі ознаки цього стилю – наповненість сонцем, яскравість літа. Кольорова гама м'яка, ніжна, пастельно-оливкова. Тарас Григорович одним із перших започаткував і розвивав імпресіонізм в Україні."Автопортрет". Казимир МАЛЕВИЧ. Папір, олівець, 1934– Це один із восьми автопорт­ретів художника і єдиний графічний, – розповідає мистецтвознавець і колекціонер Едуард Димшиц, 51 рік. – 1996-го дізнався, що роботу продає донька поета-футуриста Григорія Пєтнікова – Марина. Він був близьким другом Малевича. Казимир оформляв його книжки, вони листувалися. Переписка зникла під час Другої світової, залишився лише цей твір.На ньому зафіксований час написання – 1934 рік, 8 червня, 8 година ранку. Малевич супроводив картину таким текстом: "Так я выгляжу сейчас. Маркс в могиле. Когда выхожу на улицу, дети кричат: Карл Маркс". Після катівень НКВД, де з нього знущалися, здоров'я митця було підірване. Тоді відпустив бороду. Малевичу залишалося жити 11 місяців. Потім різко схуднув, борода стала гостра.Вартість такої роботи не дуже висока – кілька десятків тисяч доларів. Не продаватиму. Другого Малевича в мене, напевно, не буде."Звір Поліський". Марія ПРИМАЧЕНКО. Папір, гуаш, 1980На звороті напис: "У 1935 р. 15 жовтня стала малювати біля Лаври, у січні пішла на операцію. Прийшла газета, що я отримую першого ступеня диплом, тисячу руб. Лікарі поздоровили та зробили три операції за сім місяців. Зробили апарата і я навчилася ходити і зараз ношу, новий ще роблять і я ще малюю".– На початку 1960-х Марія Примаченко почала створювати колекцію автобіографічних малюнків. Мріяла зробити книжку, – розповідає Анастасія Примаченко, 25 років, праонука художниці, директорка Primachenko Family Foundation. – На титульній сторінці змальований лев. На звороті описує час, коли навчалася в Лаврських майстернях. Там зустріла своє кохання, познайомилася з митцями, які стали її друзями.Раніше ця робота не експонувалася. Невеликого формату, її недооцінювали."Структури. № 7". Анатолій Криволап. Полотно, мішана техніка, 2021– На одній роботі скомпонував усю "Велику сімку", – розповідає художник Анатолій Криволап, 74 роки. – Написав до виставки. Має сім горизонтальних смужок, що символізують особистостей. А сім кольорових квадратів – це індивідуальності. Картина 2 на 3 метри. В мене була подібна композиція, в якій куратор проєкту Юрій Комельков побачив "Велику сімку".Всіх митців об'єднує тема українського коду. Михайло Бойчук повернувся до Софії Київської. Марія Примаченко заглибилася в дохристиянські часи. Казимир Малевич підкреслював, що його художнє бачення сформувало українське село. Зокрема, розписані печі та стіни. Олександр Архипенко казав, що розмальовує фігури кольорами української веселки. У мене теж є співзвучність із цією темою. Для всіх я – художник з українською кольоровою ментальністю. Свою систему кольорів розробляв 15 років.Студентська робота бойчукістів 1920-х. Невідомий автор. Фанера, папір, гуаш– У 1920 роки в Київському художньому інституті одночасно були професорами і Михайло Бойчук, і Казимир Малевич, – розповідає Остап Ковальчук, 47 років, проректор із наукової роботи Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури. – Це один із творів студентів інституту, виконаний під час заняття. Проходили імпресіонізм, кубізм, інші напрямки. Цей період називався диктовий, від німецького Dikte – фанера. Бо всі писали на цій основі.Переважають притаманні бойчукістам охристі кольори. Зображений бронепоїзд, люди передають зброю. На тлі – індустріальний пейзаж Луганська. Ймовірно, це ескіз до монументальної роботи, яка була десь в академії.Подібних творів у нас збереглося до 30. Залишилися в перегородках великих аудиторій між майстернями. Або з них робили шафи. Це уламки величезної хвилі мистецтва 1920-х. Решту знищили. У Харкові відбійними молотками знімали фрески Бойчука, в нашому інституті їх забілили. Зображення відкрилися під час пожежі в 1980 роках, коли відпав тиньк. Вони єдині в Україні.Марина НЕПИЙВОДА