Байден, Путін і уявні «зрадоперемоги»

Женевський саміт президентів США та Росії Джо Байдена і Владіміра Путіна за статусом вимагає обговорення, але за змістом обговорювати його важко. Зустріч тривала менше, ніж планували, жодних домовленостей не досягли, жодних хоч скільки-небудь несподіваних заяв жоден із президентів не зробив. Власне, хтозна, чи не виявиться ця перша за час президентства Байдена зустріч із Путіним одночасно й останньою; спостерігачі вже зауважили, що президенти не заявили про запрошення одне одного в гості, як воно прийнято робити у випадку скільки-небудь дружніх стосунків. На думку Віталія Портникова, спільні теми для обговорення у обох держав є, але немає спільної мови для таких обговорень. Що саміт і зафіксував.

А от що виявилося цікавим, то це обговорення саміту в Україні. Принаймні, в соцмережах. Зустріч Байдена та Путіна, як лакмус, проявила нашу схильність розглядати подібні події винятково через призму своїх упереджень. Небагато нарахуєш ситуацій, коли політично стурбовані громадяни з такою безкомпромісністю робили б діаметрально протилежні висновки з одних і тих же новин.

Звичайно, не обійшлося й без елементарних фейків, наприклад, що літак Путіна нібито затримали з посадкою, бо першим сідав літак Байдена. Насправді американський президент прибув до Женеви ще днем раніше і провів там зустріч зі своїм швейцарським колегою та з міністром закордонних справ. Факт цей був більше ніж добре відомий, і все ж фейк поширювали радо.

Втім, як і протилежний: мовляв, Байден цілу добу слухняно чекав на Путіна. Цей фейк з'явився з легкої руки російських пропагандистів і отримав відгук в умах деяких наших співвітчизників, схильних вбачати у спілкуванні західних політиків із Путіним суцільну «зраду». Тим самим часто мимоволі підіграючи московській картині світу, в якій тамтешній керманич завжди «переграє»недолугі західні демократії.

Автор цих рядків, до речі, досі шкодує, що не заклався на гроші з деким зі своїх читачів, які доводили, що Путін звично «спізниться» на зустріч, аби принизити свого візаві. А були ж пропозиції закластися! Насправді все стало ясно ще після швидкоплинної «битви протоколів», точніше, обміну прихованими пропагандистськими ударами, який відбувся напередодні зустрічі між Кремлем і Білим домом. Тоді путінський помічник Юрій Ушаков заявив, що зустріч відбудеться спершу в розширеному форматі, а після перерви на чай — у вужчому. Американці досить швидко парирували, що ніяких чаювань не буде, а головне — наголосили, що Путін прибуде на місце зустрічі першим.

Російська сторона на це нічого не відповіла, і стало зрозумілим, що американці убезпечилися від «запізнення» росіянина. Так і вийшло: Путін приїхав на віллу «Ле Гранж» із запізненням всього на 5 хвилин, тоді як Байден — ще десятьма хвилинами пізніше. І не було в них не лише чаювань, а й навіть просто перерви.

Якщо тут, як бачимо, ще можна було зробити висновок і прогноз на основі наявної інформації, то далі йде безкрає поле для тлумачень. Скажімо, відмова Байдена від спільної пресконференції — це «зрада», «перемога» чи незначущий факт? А кому як подобається. Можна вважати, що американський президент боявся меткішого візаві. А можна — що не хотів зайвий раз стояти поруч із тим, кого назвав убивцею.

До речі, окремі пресконференції учасників саміту вкотре продемонстрували небезпеку відеокартинки для збереження холодного розуму. Хто тільки не аналізував поведінку, міміку та інтонації Байдена та Путіна перед камерами (і теж із протилежними висновками). Хоча, здавалось би, маючи справу з такими досвідченими політиками, виходити з міміки та інтонацій — не дуже надійна справа, просто з точки зору елементарної логіки.

Далі. Байден не сказав про перспективи України в НАТО (для простоти торкатимемося лише «української» частини порядку денного). Безумовно, «зрада». З іншого боку, раніше Путін заявляв, що тема України в НАТО обговорюватися не буде взагалі, але після саміту визнав, що «мазком» її таки торкнулися. Очевидно, раз цього не хотів робити Путін, то зробив це Байден, тобто це питання лишається для нього актуальним?

Або припинення війни на Донбасі. За словами Байдена, вони з Путіним домовилися рухатися в межах мінських угод. Звісно, це не тішить українців, які давно вже розуміють, що ці угоди лише консервують статус кво на невизначений час. З іншого боку, США формально не мають стосунку до цих угод взагалі, і Москва доклала багато зусиль, щоб цього ніколи й не сталося. І Путін у Женеві ясно дав зрозуміти, що нав'язати Байдену своє бачення в цьому плані йому не вдалося: багато розповідав, як, на його думку, Київ має виконувати угоди, але щодо Байдена сказав лише, що «не впевнений» в такому ж розумінні з його боку.

Які звідси випливають висновки? А знов — які кому подобаються. Хтось побачить якщо не позитив, то принаймні відсутність негативу. А хтось залишиться впевненим: не переконав Путін Байдена зараз — переконає потім. 

Нарешті, сумнозвісний «Північний потік-2». Про нього обидва президенти взагалі не сказали ані слова. Дивно вже тому, що раніше ж Байден оголошував про недоцільність санкцій США через газогін. Невже вони з Путіним зовсім не зачіпали цього питання? Навряд чи. Тоді що? Хтось вважає: проти добудови газогону Байден не заперечує, але виставив Путіну неприємні умови. А хтось конспірологічно припускає, що згоди досягли, але її приховують (треба розуміти, від українців та поляків, які є, власне, єдиними послідовними опонентами цього проєкту?).

І так далі, й тому подібне.

Цілком очевидно, що навіть якщо Вашингтон виставив Москві «червоні лінії» щодо України, вони, ці лінії, можуть стосуватися лише воєнних та, не виключено, економічних питань. Але це, звичайно, не примусить Путіна відмовитися від наміру ліквідувати українську державність: в Росії не приховують, що вважають це життєво важливим для державності власної. А відтак, ще більше зусиль (хоча куди вже більше?) буде спрямовано на дестабілізацію внутрішньої української ситуації.

В цьому плані що гостріша боротьба між уявними «зрадою» та «перемогою», то краще для Кремля. І байдуже, чи йдеться про «Нафтогаз» чи Національне агентство запобігання корупції, протистояння Зеленського з Порошенком чи, як ось тепер, ставлення патріотичної спільноти до Заходу. Що з цим робити? Ну, хоч би не квапитися робити висновки без достатньої кількості фактів.