Анімації майже не видно

«Найбільша драма, якщо не сказати трагедія», – так кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський характеризує нинішній стан української анімації. На «Золоту Дзигу» цьогоріч номінували шість мультиків у категорії короткого метру і один повнометражний, який за відсутністю конкуренції потрапив у загальний список кращих фільмів. Це весь, ну гаразд, майже весь здобуток сегменту, і той самий автор називає такий стан вироком українській анімації.

Піднята проблема та поставлений діагноз напевне потребують окремого професійного обговорення, і навряд одного. Питання, швидше жива українська анімація чи швидше мертва, болюче й дискусійне. Але є кілька фактів, котрі можуть як підтвердити, так і заперечити категоричне твердження.

З одного боку, українська анімація славна своєю історією. Місцем її народження стала студія «Київнаукфільм». Золотий період припав на радянські часи і ними ж завершився. Більше про це розкаже документальна стрічка Сергія Волкова «Зірка Давида Черкаського». Проте наші культові мульти – не лише роботи Давида Яновича Черкаського. Це і серіал «Козаки» Володимира Дахна, і «Бегемот та сонце» Леоніда Зарубіна, і «Капітошка» Бориса Храневича, і «Як Петрик П'яточкин слоників рахував» Олександра Вікена. Згадувати можна й треба ще. Проте все це будуть стрічки, створені в часи – так-так! – стабільного фінансування галузі. Від тотальної кінокризи постраждала вся національна кіноіндустрія. Але, вигладяє, анімації дісталося найбільше. Традицій ніхто не продовжив навіть за наявності майстрів.

З іншого боку, до 2014 року Україна та Росія спільно проводили фестиваль анімаційних фільмів «Крок», на майданчику якого показували, в тому числі, роботи українських творців. Іншим майданчиком для них став фестиваль «Відкрита ніч». Якщо врахувати участь наших аніматорів у створенні рекламних роликів та музичних кліпів, є підстави говорити, що анімація все ж таки швидше жива, ніж мертва. Просто її не видно. Або майже не видно. Або її зразки, зокрема, реклама й кліпи, не асоціюються прямо з українським виробником та відповідною індустрією.

Про те, що анімація не здається, свідчать і пітчінги Держкіно. 14 червня саме з презентацій мультиплікаторів розпочався Другий етап конкурсного відбору проектів. До участі допущено 21 проект. Претендувало 36, із них лише 2 – повних метри, обидва дебюти. Прохідного балу не набрав жоден, і розкрию причину: обидва заявника не визначилися з аудиторіями. Оскільки про них немає згадки, безглуздо їх називати. Скажу лише, що один із них оповідав історію пивовара, другий був спробою переспівати народну казку. Причому цей сценарій взагалі подали не в форматі сценарію, а у вигляді літературного твору. Під яким підписалося шестеро (!) авторів.

Окреслені проблеми є чи не основними для всіх інших категорій, не конче анімації. Проте саме в ній вони проявляється найпомітніше. Бажаючі переконатися можуть ознайомитися з пітчінгом тут. Мені ж надзвичайно подобається відповідь, яку дала одна з учасниць презентації проекту «Говори зі мною». Бо вона є типовою для більшості претендентів, хіба що кожен дає її інакшими словами та з інакшим рівнем емоцій.

Це фільм на дуже складну тему – подолання депресії. Історія показана очима хлопчика, чия мама якраз занурена в стан відчуження, втратила інтерес до життя й, відповідно, до сина. Синопсис чесно обіцяє мову образів та метафор. Автори переконані – побачене порушить суспільні табу й нікого не залишить байдужим. Вони були чесними з експертами: презентація справді складалася з метафор. Оригінальності додали хіба іграшки, котрі будуть задіяні в фільмі як його світ і Всесвіт. Експерти як у висновках, так і під час обговорення оцінили важливість теми, проте поставили під сумнів доступність засобів і методів для дитячого розуміння. Відповідь прозвучала така: «Я мати трьох дітей. Двом донькам по 8 років, старшому сину – 11. Коли я показувала їм просто наше розкадрування, їм усе було зрозуміло. Я думаю, нам не варто недооцінювати дітей». Свій короткий категоричний спіч пані завершила впевненістю: всі діти повинні це побачити і пережити подібну емоцію. Або впізнати в героях історії своїх знайомих.

Світоглядна пастка подібного твердження має кілька шарів або рівнів. По-перше, автори подібних проектів для, як вони кажуть, «думаючих дітей» щиро впевнені – їхні діти є правильною фокус-групою. Тобто, мої діти все зрозуміли – інші не дурніші, а як дурніші, то хай набираються розуму. Ми допоможемо, для того й робимо наш фільм. По-друге, для дітей поняття «мультик» давно, з того часу, як вони себе усвідомили, означає щось веселе, рухливе, драйвове. Навіть умовно серйозна, філософська анімація короткого метру, яку зараз часто дає перед основним фільмом студія «PIXAR», теж використовує для продукування складніших змістів максимально просту, доступну форму. Нарешті, анімація короткого метру в Україні має ще менше майданчиків, ніж художні короткометражки.

Тому розмови про «всіх дітей», котрі побачать подібні метафоричні мультики – або нічим не підкріплена самовпевненість, або справді погане розуміння аудиторії (власні діти – не воно), або – лукавство. Звісно, лише розважати анімація не повинна, як і решта фільмів. Але варто зважити: саме від мультика чекають легкості, певної розважальності форми.

Загалом анімаційні проекти короткого метру за змістом умовно поділю на дві категорії: інфантильні та депресивні. Серед перших найпомітніші «Загублене щастя» (дівчинка губить і знаходить іграшкового ведмедика на ім`я Щастя), «Червона гілка» (чоловік торгує вроздріб у метро та відкриває в собі акторські здібності), «Муніме» (хлопчик пізнає світ власної квартири, поки батьки сплять), «Мушля для вушка» (всі лісові звірятка допомагають глухому зайчику), «Місто щасливих хлопчиків» (четверо хлопчиків будують храми кожен своєї віри). Серед других, крім «Говори зі мною», – «Сіль землі» та «Прості бажання» (в обох агресивне футуристичне майбутнє проти старого доброго наївного минулого), «Радіолярії» (світ ворожих до всього морських організмів), «Тук-тук-тук» (героями виступають закохані гаджети).

Цього року до проектів анімації короткого метру додалося дві тематичних категорії – «Безбар`єрність» та «До 30 років Незалежності». Щодо другого все зрозуміло, окрім критеріїв, бо там підходили адаптації класичних казок, народних та авторських. Щодо першого поясню коротко: про толерантність. Але хай заявок саме сюди було найменше – 4, з них до другого етапу дійшло 3, у ширшому розумінні тема толерантності, захисту інакшості та ідентичності, так чи інакше присутня в переважній більшості сценаріїв. Не важливо, пройшли вони відбір чи відсіялись.

Можна говорити про тренд. Та більш правильно заявити про кон`юнктуру. Найкоротший, найпростіший шлях на думку таких заявників – подати історію, сюжет якої замішаний на їхньому уявленні про толерантність. Аби потім тиснути на це. Мовляв, ми ж за толерантність, проблема гостра, актуальна, мусите підтримати. Схоже, толерантність у наш час заміняє партійність і народність – головні критерії оцінок у радянські цензурні часи. Власне, формат анімаційного фільму короткого метру дозволяє втілити подібну ідею й не надто постраждати від звинувачень у кон’юнктурщині. Бюджети ж відносно невисокі. А майданчиків для поширення, як зазначалося вище, дуже мало. Отже, мінімум відповідальності за кінцевий продукт. Що на фоні великих анімаційних проектів, яких справді одиниці, помічається особливо.