Як живуть рибалки біля моря, якого більше нема - великий репортаж "Країни"

Аральське море – одне з найбільших безстічних озер у світі. Розташоване в Казахстані та Каракалпакстані – автономній республіці у складі Узбекистану.З 1960‑х Арал почав різко зменшуватися. Річки Амудар'ю і Сирдар'ю радянська влада використовувала для зрошення сільськогосподарських угідь. Зокрема бавовняних і рисових плантацій. І вода перестала доходити до моря.Берегова лінія відійшла на 100 км, а люди прибережних територій опинилися в центрі екологічного лиха.– Аральське море покинуло людей. Моряк Сайлаубай оселився в залізній будці поблизу свого іржавого корабля. Заробляв на життя, розповідаючи туристам, як у минулому на місці пустелі було море, чайки й густі зарослі комишу. Три роки тому тут і помер, – розповідає архео­лог та історик Октябрь Доспанов, 59 років.Стоїмо на оглядовому майданчику на березі Аральського моря в Муйнаці – колись рибацькому містечку на території Каракалпакстану. Метрів за 100 – "музей цвинтаря кораблів". Так називають усе, що залишилося від морського спадку – кілька суден.Експонати відкопали до приїзду тодішнього генсека Організації Об'єднаних Націй– Тут були сотні кораб­лів, – говорить Доспанов. – Море відходило швидше, ніж їх встигали забирати. В 1990‑х усе порізали на метал. Відправили, зокрема, в Україну в обмін на жерсть для місцевого рибоконсервного комбінату. Експонати, які бачимо, засипало піском. Відкопали 2010 року до приїзду тодішнього генсека Організації Об'єднаних Націй Пан Гі Муна.Октябрь родом із Муйнака. Тут пройшло його дитинство.– Пам'ятаю море, вулиці з комишевими парканами, смак копченої камбали влітку, хокей без ковзанів на кризі Аралу взимку. На вихідних – кінотеатри "Спутнік" і "Бердах". Острови, а на них люди в кибитках. Важко змиритися, що цей світ ніколи не повернеться.На одному кораблі помічаємо групу молодих людей. Роблять селфі. Всі вони – журналісти зі столиці Каракалпакстану Нукуса. Приїхали як туристи.– Чому обрали Муйнак для відпочинку? – запитуємо.– Це ж унікальний об'єкт. Люди з усього світу приїжджають побачити море, яке відходить, "цвинтар кораблів". А ми тут зовсім поруч. Доїхали своїм автобусом.– Але ж бачу, є аеропорт. Ваш президент збудував.Пауза.– Давайте ми вам краще пісню національну заспіваємо – каракалпакську. Називається Айдинлар – про дівчину, яка чекає на березі коханого моряка. Про політику та все, що може бути сприйняте як політичне, тут неохоче розмовляють. З 1989 року країною правив Іслам Карімов. Після його смерті 2016‑го посаду зайняв Шавкат Мірзійоєв. Йому прогнозують перемогу і в цьогорічних президентських виборах у жовтні.У Муйнаку проживають близько 8 тис. людей. Влада Узбекистану заявила, що відновить місто та перетворить його на центр екологічного туризму. На центральній вулиці проклали дорогу. Обабіч – нові житлові й адміністративні будівлі, злітна смуга. Переважна більшість – пустує. На деяких видніється іржа та відлітає тиньк.– Торік звели великий аеропорт. І що з того? Сюди жоден літак ще не прилетів, – каже місцевий рибалка Унгарвай, 84 роки. Розмовляємо з ним на закинутій автобусній зупинці. – Колись тут було життя. Рибу ловили ледь не руками. Не стало моря – не стало життя. Решта – декорації.У глибині міста видніються невеликі приватні будинки. На деяких граються діти, пасуться корови й верблюди.Торік звели великий аеропорт. І що з того? Сюди жоден літак ще не прилетівЗупиняємося біля руїн рибного цеху. Про те, що тут робота кипіла, нагадують численні відділення для холодильних установок. Нині – це улюблене місце безпритульних собак. Їх у Муйнаку чимало.– А ви звідки? – звертається ламаною російською чоловік років 40.Закриваючи обличчя від пилюки, відповідаю, що з України. Запитую, як живеться в Муйнаку без моря.– Та добре живеться. У мене троє дітей, 10 корів.– А виїхати не думали?– Ні.– Чому?– Ну… мені час.Від Муйнака до моря – 100 км. Доїхати можна лише позашляховиком. Дороги немає. Добиратися треба пустелею.– Ще 10 років тому піщані дюни засипали Муйнак, – розповідає в машині 70‑річний Юсуп ­Камалов, еколог, експерт із вітрової енергетики. – Саксаулові ліси частково стримують пилюку й сіль. Тепер вони самі розростаються. Загалом піщані бурі до висихання Аралу виникали раз на п'ять років. Нині – до п'яти на рік.Це регіон, де активно розвивають газову індустрію. В колишній акваторії Аральського моря розташована Урга – родовище природного газу. Там працюють компанії з Китаю, Малайзії, Чехії, Росії.Неподалік одного такого родовища помічаємо стіну полум'я.Комиш може горіти від 10 днів до трьох місяців– Так очищають озера від комишу, – пояснює Юсуп. – Його підпалюють, аби швидше молодняк виріс. Ним годують корів. Роблять запаси на зиму. Комиш може горіти від 10 днів до трьох місяців.– За таке не штрафують?– Штрафують. Але спершу спіймайте на "гарячому" в пустелі.Дорогою до моря заїжджаємо в останнє село на шляху – Кубла-Устюрт. Там живуть 40 сімей. Одноповерхові будинки. Деякі з самана – цегли з глини та сіна, що висихає на сонці. В Україні їх назвали би мазанками. Практично немає дерев. Де-не-де бігають кури, стоять телята.В одному дворі смаглявий чоловік у картатій сорочці порається по господарству. Його звати Марат, 40 років. Працює на компресорній станції диспетчером. Із дружиною виховують трьох дітей.– У дитинстві щовихідних з батьками їздили на море, – розповідає Марат. – Ніхто не міг уявити біди. А нині, подивіться, яка земля стала. Трави немає. Вітри сильні дують. Сіллю все засипає. Нічого не видно на горизонті. Літо колись було прохолодне. А зараз градусів до 50 доходить. Зима без снігу, люта.Його батько 85‑річний Айткул у молодості працював у пекарні. За національністю – казах.– На мене відхід Арала ніяк не вплинув, – говорить Айткул. – Маю більш як 100 верблюдів. Один коштує 20 мільйонів сум (близько 52 тис. грн. – Країна). Немає чого жалітися.На подвір'ї бачимо двох верблюдів. Господар пояснює, що стада на кілька днів можуть піти далеко в пустелю. Їдять тамарикс – рослину, в якій багато води, тому додому не поспішають.– Ну, поїхали – скеровує Камалов, вмощуюсь на переднє сидіння. – Тепер про українців. Ми з вами завжди дружно жили. Багато наших їздили до вас учитися. Навіть історія спільна. От візьмімо Бессарабський ринок у Києві. Він же за формою, як наш Чилпик (кругла вежа без даху, II–IV ст. н. е. на вершині пагорба, 43 км від Нукуса. – Країна). Бессарабка була резиденцією каракалпацьких беїв. Допомагали вам Київську Русь звільняти.Бессарабка була резиденцією каракалпацьких беївІсторичний екскурс перериває машинна тряска по ямах і хмара пилюки, що від ­цього здіймається.– Єдине, що виручає – горілка, – говорить Юсуп Камалов. – Без цього точно всі померли би. Ми – оптимісти. Якщо кінець світу настане, то виживуть лише каракалпаки. Ми й так уже в кінці світу.Каже, пилюка – це не лише пісок і сіль. А й тонни отруйних речовин, які щороку видуває з дна моря.– Вважайте, що Аралу вже немає. Йому залишилося років 15. Інше питання – отруєння питної води.Двічі на рік поля в Каракалпакстані промивають від солі водою з річки Амудар'ї. Угіддя повністю заливають водою. Дренажами вона стікає в колектори. Звідти разом з усіма пестицидами та гербіцидами повертається в Амудар'ю.– Питну воду очищають за довоєнними стандартами, – додає Юсуп Камалов. – Її треба дистилювати від стійких органічних забруднювачів і солі. Це дорого. У нас тьма онкологічних захворювань. У багатьох проблеми з нирками. В моєї дружини, її матері, подруг давно вирізали жовчний міхур. Від солоної води там утворюються камені. Сам понад 20 років купую воду. 100 літрів коштує 20 тисяч сом (52 грн. – Країна). Цього вистачає нам із дружиною на два тижні. В середньому пенсія в регіоні 60 євро. Зарплата – 300.Дефіциту води в Центральній Азії немає. Але її неправильно використовують. 80% втрачають при транспортуванні каналами – вода в них просочується.– Арал може відновитися на рівні 50 відсотків колишньої акваторії, – додає Камалов. – Треба побудувати сучасні канали, й щоб усі фермери раціонально використовували воду. Та в Узбекистані 100 відсот­ків землі належить державі. Фермер не зацікавлений у власному виробництві. У держави монополія на рис, пшеницю і бавовну. Навіть якщо ти виростив ці продукти на своїй ділянці, зобов'язаний продати центру. Якби фермер зміг продавати продукцію за світовими цінами на міжнародному ринку, то мав би гроші. Зокрема на те, аби платити за воду. Ніхто в цьому не зацікавлений. Бо тоді доведеться соціалізм скасовувати.За 4 год. приїжджаємо до юртового табору на березі Аральського моря. На території є невеликий електричний генератор, привізна питна вода, душова кабіна й туалети на вулиці.10 хв. пішки від табору – й ви біля моря. На березі помітно чимало сміття. Його залишають браконьєри, пояснює власниця туристичної агенції та громадська активістка ­Айжамал ­Таубалдієва, 47 років.– Ви можете побачити тут, на перший погляд, звичайний пісок. Насправді ж – це яйця рачків артемії (єдиний промисловий вид, який ще залишився з узбецької сторони моря. – Країна) – каже Айжамал. – Цінний корм для риб і птахів. Їх виловлюють браконьєри. Працюють бригадами. Живуть у юртах тут, на березі. У пік сезону, з липня по жовтень, таких бригад більш як сотня. Зазвичай експорт іде в Китай. За тонну ікри артемії отримують 30 тисяч доларів.Айжамал народилася й живе в Каракалпакстані. В дитинстві часто сюди приїжджала з батьками. Тепер привозить туристів з усього світу подивитися на море, яке відходить. Щороку соляний берег збільшується, за її спостереженнями.– З туристами організовуємо екологічні акції, прибираємо прибережну зону, – розповідає Айжамал. – Для нас Аральське море – це унікальне місце, наша пам'ять, душа. Не погоджуюся з твердженням, що це море, якого вже немає. Вірю, що Арал можна і треба врятувати.