Межі можливого. Потрібне щось ширше за просто боротьбу проти дезінформації

Сьогодні Україна, як і всі демократичні держави, шукає інструменти захисту від зовнішніх впливів. Вже не йдеться про суто дезінформацію чи впливи в медіа: дискурс захисту чітко та недвозначно змінився. Боротьба з дезінформацією як умовно «видимою частиною айсберга» поступово йде з порядку денного. Адже відбувається атака на основи демократії: вільні дискусії, вільні вибори та довіру до процедур. При цьому вже очевидно, що ключова проблема — не стільки факт поширення неправди, скільки те, що спеціально підготовлені неправдиві повідомлення зменшують критичність сприйняття, загострюють суспільні суперечності. І хоча за інерцією це все ще називається «протидія дезінформації», дискусія все більше точиться навколо питання, де межа можливості демократичної держави захистити демократію, не втративши її саму та її процедури.

Російське втручання у вибори президента Сполучених Штатів Америки, спроби втручання у Brexit (ситуація з передачею даних Cambridge Analytica), у референдум в Нідерландах, небезпека виборчому процесу в декількох європейських країнах — усе це змусило ЄС швидко змінити ставлення до проблеми. Такі «випадки» вже сприймаються не як «епізодичні недоліки», а як спрямована атака на основи демократичних процедур, а отже й демократію як таку.

Але до єдиного спільного європейського підходу ще далеко: надто різними є держави-члени. Різними за моделями управління національних держав і за ставленням до проблеми дезінформації. Коли ціла низка європейських країн із травматичним радянським досвідом в анамнезі свого становлення (як-от країни Балтії чи Польща) вживають достатньо радикальних (за європейськими мірками) заходів із протидії, представники деяких інших часто самі включаються в підтримку російських наративів (Угорщина, Греція, Італія).

Різниця підходів є наслідком однієї з базових проблем: як зрозуміти, що таке «операція впливу» чи «деструктивний сторонній вплив»? Як їх відрізнити від цілком легальної й нормальної політичної боротьби? Наприклад, концепція політичних дебатів. Це — одна з основ демократичних практик. Але чи завжди можна зрозуміти, де проходить чітка та недвозначна «межа» між «жорсткою політичною дискусією» (яка може зачіпати вкрай складні теми) та спробами свідомо її загострити? А «ціна» неправильного рішення щодо цього — демократія як така.

Але ЄС шукає свій формат розв’язання проблеми. Відбувається це нешвидко, та це ціна справді демократичної дискусії і пошуку консенсусу. Останній надзвичайно важливий у такий протидії, адже поки всі учасники не будуть «на одній сторінці», не вироблять спільного розуміння, досягти синергетичного ефекту буде складно.

В 2016 році Європарламент своєю резолюцією «Стратегічні комунікації ЄС як протидія пропаганді третіх сторін» задав загальний вектор протидії, а Єврокомісія у 2018 році представила «План дій проти дезінформації», який повністю вкладався в панівну тоді парадигму «дезінформація — корінь зла». Підхід був традиційним для тогочасного рівня розуміння проблем: поліпшення спроможностей ЄС у виявленні, аналізі та викритті дезінформації; посилення скоординованості відповідей на дезінформацію; мобілізація приватного сектору; підвищення обізнаності та поліпшення соціальної стійкості.

Але вже у 2020 році Європейська комісія ухвалила «План дій для європейської демократії». Преамбула документа наголошує, що «демократія —  це не те, що треба сприймати як належне» і вона потребує підтримки та захисту, в тому числі від атак на неї, які посилились останнім часом. Особливий акцент документа — цифрове середовище, яке «дозволило політичним акторам взаємодіяти з кожним виборцем… однак стрімке зростання онлайн-компаній та онлайн-платформ також відкрило нові вразливості та ускладнило підтримання цілісності виборів. Стало менше впевненості в тому, що медіа вільні та плюралістичні, а демократичний процес захищений від дезінформації та маніпуляцій». Документ окреслює й можливі заходи ЄС щодо протидії ворожим впливам. Крім традиційного викриття самих операцій впливу та методів, які в них застосовуються, він пропонує розглянути можливість накладання санкцій, щоб відбити в маніпуляторів охоту діяти в цьому напрямку.

Практичним центром імплементації більшості з цих документів є Служба зовнішніх зв’язків Європейського Союзу (EEAS). Першим із практичних інструментів загальноєвропейського рівня з протидії дезінформації став створений EEAS East StratCom Task Force — орган публічної дипломатії при Європейській службі зовнішніх справ. Найпомітнішим проектом цього органу є «EUvsDisinfo» (прототипом якої став український StopFake), який виявляє та розкриває випадки дезінформації, створені прокремлівськими ЗМІ й поширювані в країнах ЄС та Східного партнерства. Перевіряючи факти, проєкт зібрав чимало прикладів проросійської дезінформації. Але виникає чимдалі більше сумнівів щодо ефективності такої роботи. Майже всі експерти згодні, що донести спростування фейку до аудиторії, яка раніше побачила фейк, і вплинути на її початково сформоване відчуття дуже важко. Є обґрунтований сумнів, чи не виступає розвінчування фейків ще одним каналом їхнього поширення, адже зі спростування про фейк дізнається ще більше людей.

Особлива для ЄС тема в захисті демократії — соціальні мережі, адже вони надають традиційному і давньому явищу дезінформації нової швидкості поширення, а аналізувати і спростовувати фейки стає важче. Особлива небезпека — бот-мережі і тролі, що забезпечують ширше охоплення ворожим наративам та неправдивим повідомленням. Зростання кількості дезінформації веде до того, що люди частіше її поширюють. Базова ідея визначення ролі та місця соцмедіа в цих процесах полягає в тому, що не ЄС має вдаватись до жорстких заходів регулювання — більшу відповідальність має взяти на себе адміністрація соцмереж. Але і цей підхід активно трансформується.

Проблемою для європейських представників та власників соціальних платформ є відсутність чітких та неспростовних даних, чи справді операції впливу, організовані за допомогою платформ, ефективні. Парадоксальним чином це дає аргументи кожній зі сторін, адже дозволяє трактувати сумніви на свою користь. Цьому сприяє і сформована за ці роки громадська думка, що операції, які проводяться через покупку таргетованої реклами чи окремих повідомлень, дають їхнім авторам можливість додаткового впливу. Спроби пов’язати кількість переглядів повідомлень із ефектом впливу здебільшого невдалі.

Європейська комісія спробувала знайти проміжне рішення щодо взаємодії з онлайн-платформами, уклавши 2018 року Кодекс практик щодо дезінформації (Code of Practice on Disinformation) — угоду між представниками онлайн-індустрій, яка базується на відповідальній поведінці та стандартах саморегуляції для боротьби з дезінформацією. Цю угоду підписали Facebook, Google, Twitter та інші онлайн-компанії. ЄС постійно моніторить виконання цього кодексу й бачить певний прогрес.

Але постає інша проблема: соціальні мережі, а також платформи, від яких багато в чому залежить міжнародне спілкування, на кшталт Google Play Market та Apple Store, все більше схильні приймати рішення про обмеження навіть відомих політичних діячів самостійно. Найпоказовіша історія — з акаунтами експрезидента США Дональда Трампа. Але нещодавно це повторилось і щодо президента Нігерії. Де гарантія, що це не початок масової практики?

Це непокоїть лідерів європейських держав і викликає в них бажання зробити Code of Practice on Disinformation більш обов’язковим, посилити відповідальність платформ аж до заходів, аналогічних GDPR. Основний меседж, який зараз ретранслює ЄС на всіх рівнях: платформи мають бути прозорішими та підзвітними, а система цієї підзвітності має бути стабільнішою, ніж добровільні звіти платформ. Одна зі спроб забезпечити таку стабільність — закон про цифрові послуги (The Digital Services Act), що має «запропонує правила для забезпечення більшої підзвітності щодо того, як платформи модерують вміст, рекламу та алгоритмічні процеси. Дуже великі платформи будуть зобов'язані оцінювати ризики, які становлять їх системи, не лише щодо нелегального вмісту та продуктів, але й системних ризиків для захисту суспільних інтересів, фундаментальних прав, громадського здоров'я та безпеки».

Частина цієї проблеми — транскордонність та екстериторіальність багатьох цифрових гравців. Абсолютна більшість держав, які усвідомили проблему, відмовляється від ідеї побудувати ефективну систему захисту від сторонніх впливів виключно власними силами. Сама транскордонна природа гібридних загроз означає, що відповідь не може бути дана на рівні окремих держав і потребує міжнародної координації та співпраці. Навіть у відносинах із великими соцмережами держави почуваються впевненіше, представляючи спільну позицію та адвокатуючи свої ідеї і погляди на майбутню співпрацю.

Якщо Україна хоче бути успішною в захисті своєї демократії, то шлях співпраці та взаємодії — це її шлях. Наші спроби піти шляхом реалізації кейсів окремих держав (які, наприклад, намагаються запроваджувати специфічне законодавство щодо соціальних платформ), хоч і виглядає «простим рішенням», але може стати шляхом у нікуди. Україна потребує більшої та ефективнішої синхронізації своїх кроків із партнерами (передусім європейськими та євроатлантичними), узгодження підходів, залучення в те, що вже роблять демократичні держави. Для цього нам потрібно долучатись до європейських процесів формування нових відносин із інтернет- платформами та разом розробляти методи виявлення зловмисних впливів. Це повільний процес, він навряд чи дасть швидку перемогу, але це дійсно довгострокова інвестиція у захист.

Важливо й розвивати інструменти стримування. Ми маємо свій досвід, але важливо синхронізувати застосування конкретних інструментів для протидії зловмисним впливам. Це не означає пряме запозичення чи повну відмову від певних інструментів, але їх застосування має бути раціоналізоване та оцінене з точку зору реальної, а не уявної ефективності.

Україна може й має проводити навчання з протидії зловмисним інформаційним впливам. Навчання — запорука готовності до таких ситуацій. І можна чекати, що міжнародні партнери будуть готові активно підтримувати цей підхід та долучатись до нього.

Вивчення досвіду, обмін інформацією, нарощування бази реальних досліджень щодо дезінформації (її ефективності, форм поширення, можливих змін політики тощо) має бути постійно у фокусі.

Як і ЄС, Україна проходить свій шлях тестування «меж можливого» у відповіді на стару-нову загрозу ворожого впливу. Але чи будемо ми винаходити черговий «український велосипед», чи долучимося до широкої коаліції союзників та партнерів, залежить від нас.

Матеріал підготовано в рамках проекту «Цифрові технології та демократія: Европейські уроки захисту від зловмисних впливів» за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.

Фото: European Commission