"На фінал з Динамо добиралися з пригодами". Творив вінницьке диво, захоплювався біохімією, вчив юного Пятова і тягнув пенальті

"На фінал з Динамо добиралися з пригодами".

Творив вінницьке диво, захоплювався біохімією, вчив юного Пятова і тягнув пенальтіFootball.

ua розповідає історію однієї з найбільш відомих постатей футболу Вінниці.Він закінчив школу із золотою медаллю, а згодом продовжив навчання у двох провідних вузах країни на зовсім не спортивних факультетах: біохімія та іноземні мови.

Наука не заважала йому будувати успішну футбольну кар'єру: у 15 років дебютував за дубль київського Динамо, викликався у юнацьку збірну СРСР, а згодом зіграв у фіналі Кубка України.

Володимир Циткін вважався фахівцем з пенальті — саме за його участю відбулися чи не найбільш епічні серії післяматчевих ударів з позначки в історії українського футболу.

Завдяки цьому голкіпер став улюбленцем Вінниці, яка у середині 90-их переживала справжній футбольний бум — Нива дивувала всю країну.

Протягом десятиліття Циткін працював із воротарями у юнацьких збірних України, донедавна вів футбольний блог на одному із сайтів, а навесні "розірвав" Другу лігу разом із винницькою Нивою вже у якості тренера.

Володимир Борисович прийняв наприкінці січня кризову команду на дні таблиці, проте без розкачки і тривалої підготовки зробив її одним із лідерів своєї групи.

І здається, що це далеко не межа.

Домовляємося на інтерв'ю одразу після матчу Ниви у Львові проти Карпат.

Якщо більшість тренерів не готова була б говорити через емоції та нерви, то Циткін не бачить у цьому жодної проблеми.

Згадуємо його спілкування з Яшиним, незвичні відносини з Колотовим, особливе ставлення до Школьникова, а ще лід замість трави у Комарному, пропущений гол через усе поле від воротаря та футбольне вбивство у Полтаві.

Подій настільки багато, що з'являється переживання — як вкластися у регламентовані півгодинні рамки.

Ниві ще ж треба повертатися додому.

"Спочатку я трохи сумнівався — все-таки президент на полі".

- Щойно закінчився сезон для вашої команди.

Як оціните його?.

- Якщо я скажу, що погано, то це буде неправда.

Якщо скажу, що усім задоволений, то теж кривитиму душею.

За п'ятибальною шкалою поставив би нам "четвірку".

Це результат роботи всього клубу, зокрема президента, який створив належні умови і вирішив проблеми фінансового характеру.

Зараз їх майже не існує.

Це означає, що хлопці працюють і не задумуються над тим, що у них буде вдома.

- Коли ви бралися за цей проект, мали сумніви?.

- Ні, адже я знав більшість футболістів Ниви.

Познайомився з президентом, кілька разів зустрілися, обговорили принципи роботи.

З першого дня все пішло належним чином.

Почали формувати колектив, зробили ставку на вінницьких футболістів.

Декого, наприклад, повертали з-за кордону.

- Президенту Ниви Артуру Загорульку лише 28 і він паралельно є гравцем команди.

Одразу домовилися, що у роздягальні він передусім є футболістом?.

- Однозначно.

Дійшли згоди про це на самому початку.

Можу лише подякувати йому.

Артур — професіонал, людина футбольна, з доброю школою Шахтаря і Чорноморця, він грав у єврокубках.

Розмовляємо однією футбольною мовою.

Спочатку я трохи сумнівався — все-таки президент на полі… Ми знаємо кілька таких історій, зокрема, Владислава Гельзіна з Олімпіка.

У нас все по-іншому.

Коли Загорулько переступає поріг роздягальні, то стає футболістом, до нього такі ж вимоги, як і до всіх інших.

- У тренувальному процесі жодних претензій?.

- Абсолютно.

Сьогодні у грі з Карпатами він, наприклад, травмувався, але повністю виклався.

Мені зручно ще й тому, що в інших командах існують проблеми з комунікацією.

Передзвонити президенту, знайти вільний час… А тут президент постійно поруч, можу вирішувати усі питання напряму.

- Більшість вашої тренерської кар'єри минуло у роботі в збірних.

Не складно було перелаштуватися?.

- Певні труднощі відчув.

Тут не просто інша специфіка, це зовсім різні тренерські професії з різними підходами до тренувального процесу і комплектування.

Я працював тренером воротарів у клубах УПЛ, у збірній Молдови допомагав Семену Альтману.

Певне уявлення в мене було.

Використав знання, які отримав від своїх наставників, пропустив це через себе і почав роботу.

- У фінальну заявку на Євро-2020 потрапило кілька ваших вихованців.

У "молодіжці" з Андрієм Пятовим ви працювали дуже давно.

Зате порівняно недавно тренували Богдана Лєднєва, Дениса Попова і Миколу Шапаренка.

- Пятов у моїй молодіжній збірній був навіть не другим, а третім воротарем.

За спиною у Ширяєва і Богуша.

Проте Андрій — працьовитий хлопець і всього досягнув своєю працею.

Дуже радий за Попова і Шапаренка.

Але додам ложку дьогтю в медову бочку.

Вважаю, що за своїм потенціалом і Шапаренко, і Лєднєв зараз мали би грати на ще більш високому клубному рівні.

Це далеко не їхній максимум.

Можу помилятися, але мені видається, що Микола загубив 2-3 роки, а Богдан не може переналаштуватися на дорослий футбол.

Дениса Попова ж вважаю одним з найнадійніших захисників в українському футболі.

"Зателефонував клерк з УАФ і розповів, що я повинен приїхати".

- Зі збірними ви попрощалися спонтанно.

За кілька місяців до старту юнацького чемпіонату Європи припинили роботу з УАФ.

Осад залишився?.

- Так, він присутній.

Якщо я розповідатиму, як усе відбувалося, то не всі будуть задоволені, особливо один відомий у минулому львівський тренер.

Насправді комунікації не було ніякої.

Мені зателефонував якийсь другорядний клерк з відділу кадрів УАФ і розповів, що я повинен приїхати і підписати контракт на три місяці.

Я на це не пішов.

Просто не продовжити контракт вони не могли, адже ми пробилися у фінальну частину Євро.

Традиційно контракт підписували на рік, півтора.

А тут лише 3 місяці.

- Обурило таке ставлення?.

- Якби хоча б подзвонили, обговорили ситуацію, пояснили все.

Я себе поважаю і не хотів опускатися до цього.

- Для тренера юнацької збірної процес селекції є ключовим.

Як помітити 14-16-річного хлопця у провінційній команді і запросити його у збірну?.

- Все залежить від тренера.

Наприклад, коли у Львові був фінальний турнір ДЮФЛ, то я провів тут понад тиждень і передивився усі команди.

А так під час селекції ознайомився майже зі всіма хлопцями 1998 року народження.

Це орієнтовно 400-500 футболістів.

У збірній через мої руки пройшла сотня найбільш талановитих, звісно, з моєї тренерської точки зору.

Проблема в іншому — гравець у 14 років може щось показати, а потім згаснути.

І навпаки — приклад львів'янина Ореста Лебеденка є промовистим, коли він проявив себе пізніше.

А такі хлопці, як Шапаренко, Лєднєв, Топалов, Русин, Луньов або Чеберко вже у юному віці виділялися серед однолітків.

- Протягом десятиліття у збірних ви відповідали виключно за воротарів.

Назвете трійку улюблених?.

- Мені усі хлопці імпонували.

На перше місце поставлю Богдана Шуста.

Він зростав на моїх очах, ми дотепер товаришуємо.

Крім того, у Богдана чудові людські якості.

На друге місце поставлю усіх інших.

Чесно скажу, не було воротарів, з якими я мучився чи відчував дискомфорт.

Приємно на душі, коли хлопці ростуть.

Наприклад, Олега Білика я помітив ще дитиною, коли він грав за моршинську Скалу.

А зараз він, очевидно, стане першим номером в Олександрії.

"Обожнював хімію, займав призові місця на міських олімпіадах".

- У футбол ви потрапили незвичним чином — побачили оголошення про набір у газеті.

- Я мав уроджені проблеми з серцем, тому мама серйозно побоювалася чи варто займатися професійним спортом.

Однак моя наполегливість і впертість дали результат.

Мама просто боялася, що одного дня я піду з дому.

Відтак, повела мене на футбол, хоча була впевнена, що нічого доброго з цього не вийде.

На щастя, вона помилилася.

- Ваш дитячий тренер В'ячеслав Семенов, який ставав чемпіоном Союзу із Зорею у 1972-му, називав вас своєю гордістю.

- Працювати під керівництвом В'ячеслава Михайловича — справжнє щастя.

Поталанило і з першим тренером — Віктором Несторовичем Шевченком.

Це батько Вадима і Віталія Шевченків, відомих судді і футболіста.

У нас був хороший випуск.

Зокрема, Олег Деревинський вигравав Кубок СРСР з Металістом.

Я пройшов чудовий вишкіл на дитячому рівні.

- Ви закінчили школу із золотою медаллю, а ще займалися баскетболом.

Як усе встигали?.

- Наша шкільна команда виграла першість Києва з баскетболу, мене кликали у баскетбольну збірну, але футбол пересилив.

Я навчався у київській школі №175 у спецкласі.

На 08:00 вирушали на базу, де відбувалося тренування.

Потім йшли у школу на другий урок, а згодом обідали.

Після 7-го уроку відвідували ще одне тренування.

Знаєте, як кажуть — якщо людина хоче щось зробити, то шукає для цього можливості.

Мені пощастило і з учителями, які постійно йшли мені на зустріч.

До того ж я в юнацьку збірну Союзу викликався, отже, пропускав чимало занять.

Потім, щоправда, наздоганяв.

Мені було цікаво вчитися.

- На цьому ваші успіхи в науці не обмежуються.

Ви закінчили два університети: КНУ імені Шевченка та Чернівецький національний університет імені Федьковича.

Факультети також обрали цікаві.

- П’ятеро однокласників вступали у київський інфіз.

Я почувався через це ніяково, вважав, що можу замахнутися на більше.

Обожнював хімію, займав призові місця на міських олімпіадах.

Тому хотів паралельно обрати цей фах.

Але "чиста" хімія — не дуже прикладна наука для футболіста.

Інша справа — біохімія, це вже ближче до футболу.

Вступив з першого разу, жодних проблем.

Перші два роки провчився на стаціонарі, далі була армія, а останній курс завершував "заочником", адже грав у Чернівцях.

Там вступив у місцевий університет на факультет іноземних мов.

- У вашому оточенні футболісти часто читали книжки?.

- Зараз у Ниві намагаюся призвичаїти хлопців до читання.

Дехто впирається, а деякі гравці — дуже начитані.

Перекази про дурних футболістів — це міф.

Кожен вид спорту або професія потребують знання, а, отже, читання.

Все залежить від самої людини і її прагнення розвиватися.

"У Динамо навіть боявся в їдальню зайти".

- В дубль Динамо ви потрапили спонтанно — у 15-річному віці.

Допоміг випадок?.

- Виглядало все максимально дивно, але приємно.

За мною до школи приїхав Віктор Колотов — надзвичайно добра і хороша людина.

Сприймав його не як зірку, а як щось навіть вище.

Раніше таких людей я тільки з трибун стадіону бачив.

А тут він приїжджає за мною — я сідаю на літак і їду грати у Москву проти місцевого Торпедо.

Таким був мій дебют.

Лише згодом почав постійно тренуватися в дублі.

- В основі Динамо у той час виблискували Віктор Чанов та Михайло Михайлов.

Перетиналися з ними?.

- Раніше все виглядало інакше — я навіть боявся у їдальню зайти.

Чекав, поки вони вийдуть, а тоді вже сам заходив.

Почувався сором’язливо і фразу "смачного" важко було витиснути з себе.

Приїжджав на базу на рейсовому автобусі і радів, коли просто перетинався з глибами на кшталт Лобановського, Пузача, Колотова чи Михайлова.

- З Валерієм Васильовичем повноцінно жодного разу не спілкувалися?.

- У ті часи — ні.

У 2000-му році у складі Оболоні грали спаринг у Конча-Заспі проти національної збірної, яку тренував Валерій Васильович.

Ми перемогли 2:0, а в одному з епізодів я притримав м’яч, взяв паузу і не поспішав з введенням у гру.

Спочатку Сергій Ребров гукнув, мовляв, "давай швидше", а потім і Лобановський (посміхається).

Ще раз грали проти Динамо на Кубок.

Динамівці, які тоді виступали у Лізі чемпіонів, купили Георгі Пєєва.

В одному з епізодів зіштовхнулися з болгарином і він зазнав ушкодження — все-таки я трохи більший і важчий за нього.

- Отримали на горіхи?.

- Суддя навіть не свиснув, але Пєєв травмувався.

Після гри Валерій Васильович дочекався мене і пояснив, що у них на носі Ліга чемпіонів, а я травмую його гравців.

Все просто — якби Пєєв не полетів на мене, то не зламався б.

- У вашому житті було ще одне знакове знайомство.

Як вдалося зустрітися з Левом Яшиним?.

- Читав у дитинстві багато спортивних книжок про нього.

Яшина сприймав, як щось неземне, іншу галактику.

Я перебував у складі юнацької збірної СРСР у Новогорську.

Лев Іванович працював у спорткомітеті.

Можливо, його на наше тренування запросив Анатолій Бишовець, який тренував нас, не знаю.

Виходжу після заняття, а назустріч Яшин: "Ти воротар?" Перекинулися кількома словами, але ті емоції залишилися на все життя.

А ще Лев Іванович подарував фотографію з автографом — бережу її дотепер.

"Павлов просив, щоб ви йому подзвонили".

- На старті кар’єри ви перенесли кілька операцій.

Вони завадили вам повноцінно розкритися?.

- Це болісна тема, адже тільки на одному коліні я мав 7 чи 8 операцій.

Вже з рахунку збився.

У кожного є своє слабке місце — от я з колінами й намучився.

- Перша серйозна команда на початку ваших виступів — потужна першолігова Зоря.

- Я провів за луганців 4 гри.

Потрапив туди посеред сезону.

На жаль, то був не найкращий час Зорі — вони перебували у зоні вильоту, я почувався не дуже комфортно.

За луганців виступали, у більшості, вікові футболісти: Юрій Ярошенко, Олександр Малишенко, Володимир Кобзарєв, Валентин Єлінскас та інші.

Це чудові виконавці, у яких можна було повчитися футбольної мудрості, але загалом обставини для мого розвитку не назву ідеальними.

- Після "молодіжки" Динамо ви переїжджаєте у сусідній Ірпінь.

В одному з матчів проти Поділля трапився курйоз.

Кіпер хмельничан Валерій Фурцев відзначився голом у ваші ворота через усе поле.

Як це виглядало?.

- Збіг обставин.

Після тієї гри я одразу потрапив у лікарню.

Відбулося неприємне зіткнення з суперником, вдарився скронею.

Спочатку начебто почувався нормально, але з кожною хвилиною розумів, що просто пливу… А тут ще й холод сильний і вітер шалений.

Я вийшов трохи з воріт, Фурцев вибив м’яч, наш останній захисник намагався його перехопити і зачепив головою.

Траєкторія змінилася і я просто не встиг зреагувати.

- У 1990-му році ви переїжджаєте у Чернівці.

Той випадок, коли знайшли свою команду?.

- Буковина — дуже хороший період для мене в усіх аспектах.

Рідко так трапляється, коли воротар отримує естетичне задоволення від гри своєї команди.

Партнери, тренери, завжди забитий стадіон у Чернівцях — це фантастичні емоції.

Колектив був таким дружнім, що найбільше жовтих карток отримував форвард Віктор Олійник.

Чому? Бо був найбільш габаритним у Буковині і постійно заступався за маленького Віктора Мглинця, якого били захисники суперників.

- Творцем тієї Буковини був Юхим Школьников.

Якось ви навіть матеріал про улюбленого тренера написали.

- То була річниця до дня народження Юхима Григоровича.

Хтось зі знайомих журналістів попросив написати спогад.

Навіть від самого процесу написання я отримав задоволення.

Додаткова згадка про чудову людину.

Школьников багато разів допомагав мені і я міг звернутися до нього за порадою щодо будь-якого питання.

Юхим Григорович — не просто тренер, скоріше, як сучасний менеджер.

Як на мене, він міг працювати у серйозніших командах, але нагору його не допускали.

- У вас був варіант з Дніпром у 1993-му, але ви поїхали слідом за Школьниковим у Вінницю.

- Наприкінці сезону ми грали з Дніпром — після поєдинку до мене підійшов помічник Миколи Павлова, дав візитку і сказав: "Микола Петрович просив, щоб ви йому подзвонили".

Одна справа, коли тобі телефонують й інша — коли ти сам.

Думаю, що правильно вчинив і поїхав у Вінницю.

- Повертаючись до блогів.

Донедавна ви активно дописували для одного сайту.

Незвично бачити футболіста, який пише статті.

З чого почалися ці дописи?.

- Один знайомий журналіст сказав, що є майданчик для висловлення особистих думок.

А я маю певний погляд на речі, які відбуваються в українському футболі.

Своїх поглядів я не боюся, але інколи плюралізм думок є небажаним для оточуючих.

Тому намагаюся на телебачення не ходити.

Брехати не хочу і не вмію.

Говорити те, що думаю? Це хороший варіант.

Але інколи дратівливий для інших.

Свого часу писав про можливий розпад українських клубів, про олігархів, однак отримував у відповідь багато негативу.

Зараз можу сказати, що чимало прогнозів збуваються, але це мене зовсім не тішить.

"Та ви що, хлопці, цю "дєрєвню" не обіграєте?”.

- Вінницька Нива ваших часів вважалася грізною зброєю в українському футболі.

Вершина успіхів — вихід у фінал Кубка України та єврокубки.

Похід вінничан у Кубку кубків зупинив швейцарський Сьон.

Шансів було небагато?.

- Ми розуміли рівень суперника і не мали ілюзій.

Зате з Вінниці у Швейцарію вирушила наша делегація, частину якої складали друзі та бізнес-партнери президента клубу з агросектору.

Один із її членів не сумнівався у нашій перемозі: "Скільки там у їхньому місті населення? 13 тисяч? Та ви що, хлопці, цю "дєрєвню" не обіграєте?”.

А Сьон у тому сезоні став чемпіоном Швейцарії, грав у Лізі чемпіонів.

Так, ми могли поборотися, але вдома, я вважаю, вибрали неправильну тактику, запропонували їм атакувальний футбол і поплатилися: 0:2 і 0:4.

- Виходу Ниви у фінал Кубка України у 1996-му передувала епічна битва на стадії 1/16 фіналу в Комарному, що на Львівщині.

Пригадуєте той матч?.

- Основний та додатковий час поєдинку з Газовиком закінчився внічию 0:0.

А далі почалася комедія.

Жалкую, що відео не збереглося — ми грали у прямому розумінні на льоду.

У серії пенальті ми схибили наш останній п'ятий удар.

Тобто наступний влучний постріл суперника приносив їм путівку в 1/8 фіналу.

Проте місцеві вболівальники почали святкувати передчасно і кинулися на поле вітати свого голкіпера Тараса Чопика.

- Як вдалося пояснити, що це ще не кінець?.

- Судив ту гру Вадим Шельменко, з яким я грав ще в Ірпені.

"Вадиме, скажи, що треба ще один гол забити", — попросив рефері.

Витримали паузу, усі заспокоїлися, нарешті дозволили пробити.

Той удар я взяв, а наступним забив сам і ще раз відбив постріл суперника.

Ми висіли на волосині, але врятувалися (посміхається).

- У півфіналі того розіграшу Нива перемагає Шахтар, а ви знову стаєте героєм.

3:0 у серії післяматчевих пенальті — ви берете всі три удари.

- Я був дуже спокійним.

Якщо ми тоді програли б, то це було б вкрай несправедливо.

Напередодні матчу виникали різні підводні течії.

Дивна історія з так званим отруєнням донеччан, якого, як на мене, не було.

Не знаю чому, але відчував, що пройдемо далі, тому зберігав спокій.

Нива перемагала по пенальті в ті роки не тільки Шахтар, а і Динамо, і ЦСКА, і Прикарпаття.

То була наша фішка.

Взагалі не пам'ятаю, щоб ми програвали у серії пенальті.

- Обслуговував гру з Шахтарем Вадим Шевченко, син вашого першого тренера.

- Дуже поважаю Вадима.

На зорі моєї футбольної юності, коли мені було років 14, поїхали на гру в Рівне.

Нашу команду очолював Шевченко-старший.

На розминці у мене зламався шип на бутсі.

Вадим, який тоді виступав у Рівному, перебував на стадіоні і приніс мені у роздягальню свої "адідаси".

Потім неодноразово згадував ту історію.

- Фінал з Динамо склався не за вашим сценарієм — ви травмувалися, а Нива програла 0:2.

Що пішло не так?.

- Майже все.

Починаючи з екіпіровки, яку нам повинні були надати спонсори.

Вони запізнилися, форма виявилася неякісною, я так взагалі грав у своєму светрі.

Та й до стадіону з пригодами добралися, кружляли по Києву.

Не могли потрапити на арену, бо не мали міліцейського супроводу.

Відповідно і не встигли вчасно провести розминку перед грою.

Звідси і моя травма.

Словом, цей хаос відобразився на підсумковому результаті.

"Коли виконували третій пенальті, то хотілося сміятися, щоб не плакати".

- Вас за кар’єру кілька разів вилучали з поля.

У 90-их наші арбітри могли вразити неадекватністю?.

- У мене не дуже складалося з суддями.

Один арбітр, якого вже немає з нами, тому прізвище не називатиму, відверто нас засудив.

Нива тоді грала у Першій лізі.

Я не стримався і трошки придушив його.

- У прямому розумінні?.

- Так.

Отримав за це дискваліфікацію.

Розумію, що не треба цього робити, але в певних епізодах реально важко було тримати себе у руках.

- У 1996-му в поєдинку з Ворсклою у ваші ворота призначили три пенальті.

Хоч один з них був справедливим?.

- Ні (посміхається).

У тому матчі просто не було нічого спільного з футболом.

Коли виконували третій удар, то хотілося вже сміятися, щоб не плакати.

- Після шести сезонів у Вінниці ви їдете у Прикарпаття.

Ниву покидали через неприязнь до нового наставника Олександра Іщенка, який очолив команду?.

- Так, з першої зустрічі.

Не хочу вдаватися у подробиці, але Іщенко — не мій тренер, а я не його футболіст.

Анатолій Заяєв давно запрошував до себе.

В Івано-Франківську я відіграв лише кілька матчів.

На жаль, проект виявився не дуже серйозним.

- Ви закінчували кар'єру в київській Оболоні.

Як працювалося з Петром Слободяном?.

- Я отримав подарунок долі — приємна команда, класні тренери.

І Петро Слободян, і Володимир Мунтян.

За два роки піднялися з Другої ліги в елітний дивізіон.

Я ще встиг пограти півроку у Вищій лізі.

Не думав, що встигну.

- Останній матч ви провели у 36 років.

- Я пригадую свій заключний поєдинок, хоча на той момент не думав, що прощатимуся з футболом.

У кінці сезону виявилося, що необхідно робити чергову операцію на коліні.

Після неї зрозумів, що повернутися не зможу.