Саміт у Женеві: що лишилося

Передусім, перед самітом чимало матеріалів ЗМІ навіювали невиправдано високі очікування, включно зі словами «епохальний» та «історичний». З більшості матеріалів ЗМІ вимальовувалася картина, що от зараз Байден Путіна як налупцює, й той миттю стане слухняним і шовковим.

Насправді, звісно, такого не могло бути навіть у теорії, й саміт був приреченим стати черговою, загалом безплідною подією. Протокольною — адже лише особиста розмова давала можливості Байдену гранично коректно вибудувати акценти. Так, те саме «подивитися Путінові в очі» — зрештою, протокольна ввічливість змушувала нового президента США зустрітися з російським диктатором. І наші ЗМІ нерідко просто казали «гоп» ще до того, як подія почалася.

Безперечно, сам факт зустрічі з Байденом на нейтральній території й за умов вживання надзвичайних заходів безпеки давав Путіну можливість надути щоки й почуватися рівним Байденові «співволодарем світу». Принаймні для внутрішньої російської аудиторії. Тож тут Байден зробив іміджевий подарунок Путіну. Зрештою, хоч би чим дитя тішилося.

Про матеріали переговорів ми знаємо лише з пресконференцій Байдена та Путіна (язик не повертається щодо обох уживати одне й те саме визначення «президенти»), тобто геть нічого безпосередньо. І в даному разі саме пресконференції стали єдиним джерелом значущої інформації. На жаль, чимало наших ЗМІ, у яких є перекіс у суто репортерський жанр журналістики, приділили завелику увагу суто церемоніальним подробицям, а не суті. Принаймні, знайти бодай тезове, але детальне викладення пресконференцій не так легко.

А саміт залишив присмак тривоги. Адже, мабуть, Байден мусив пообіцяти Путінові якісь пряники, а не лише батоги? Якими є й чи є взагалі ці пряники — того ніхто не знає. Менше з тим, історія про замороження військової допомоги Україні й дане американською стороною пояснення, з одного боку, виглядають логічними, а з іншого — непередбачуваними, а самі пояснення — не зовсім певними: російські війська насправді ніяк не «відступили», йдеться радше про пускання пилу в очі.

Не минуло й тижня після саміту, а Путін знову повів мову про якісь буцімто дані Росії обіцянки НАТО не розширюватися на схід.

Що найбільше стривожило, то це прекраснодушний тон Байдена на його пресконференції одразу після зустрічі з російським візаві. Він оцінював бесіду як дуже продуктивну й відвішував Путінові стримані компліменти. Дипломатичний протокол? Але ж зустріч уже скінчилася, й можна було, як казали у відомому фільмі, «ай-лю-лю — потом».

Прекраснодушним був американський президент і в оцінці результатів саміту. Скажімо, він заявив, що Путін буцімто «не хоче нової холодної війни». Зрозуміло, що не хоче — Путін хоче перемогти США «гібридно», руками самих американців, щоби роль Росії як автора сценарію й режисера в цьому залишалася прихованою. Але цього Байден не сказав.

За словами Байдена, «президент Путін та я поділяємо унікальну відповідальність за управління відносинами між двома могутніми й гордими державами». Еге ж, Путін так поділяє відповідальність — просто рве її на шматки. Відповідальний він наш, еге ж.

А ще американський президент неодноразово заявляв, що Сполучені Штати відреагують на дії, що «заподіюють шкоду нашим життєво важливим інтересам та інтересам наших союзників», у різних варіантах. Можна зрозуміти, що він не вів мову про міжнародне право, принципи та цінності — для Путіна ці слова є порожніми, бо він живе реаліями давно минулих віків, коли про принципи та правила й мови ще не було; Путін розуміє лише мову інтересів. От тільки чи є Україна в тому переліку союзників, а чи йдеться лише про країни — члени НАТО плюс Марокко та деякі інші країни, які мають статус особливого союзника поза НАТО? Ще він вів мову про те, що захищає американський народ — оце вже точно не про Україну.

Так, американський президент наголосив, що територіальна цілісність і суверенітет України є для нього принциповими — але чи стало це реальним попередженням Путінові, а чи лише добрим побажанням?

Ну, й сказав Байден про співробітництво з Росією в боротьбі із глобальними загрозами. Тим часом цьогоріч виповнюється рівно двадцять років, як Росія пліч-о-пліч з Америкою та всім цивілізованим світом бореться з тероризмом та екстремізмом — до того завзято бореться, що не лише всю російську опозицію, а й простих росіян, критично налаштованих до Путіна, оголосила терористами та екстремістами. А от XАМАС не оголосила. І за мир у Сирії вона аж так бореться, аж так бореться.

Ще в Женеві трапився анекдотичний випадок: Байден обмовився й назвав Путіна Трампом. Зважаючи, що Трамп для Байдена — приблизно те саме, що Порошенко для Зеленського, ми бачимо, що крилося за його компліментами.

Що ж до Путіна, то оглядачі — як медійні, так і просто люди, що переглядали пресконференцію — відзначають незвичну скутість і знервованість російського вождя. Він явно був не у своїй тарілці, й перебіг переговорів, імовірно, був не таким, на який він очікував. Оце, мабуть, і є найкраща новина. А ще Путін надто часто вдавався до аргументу «сам дурак» і надто часто «розтікався думкою по дереву», відповідаючи у стилі «казала-мазала». Він так і не дав практично жодної змістовної відповіді — й, звісно ж, досвідчені журналісти все це чудово помітили.

Російський очільник теж відпустив компліменти Байденові.

Про Україну Путін сказав, що обидва наполягали на розв'язанні проблеми на підставі мінських домовленостей, а проблема вступу України до НАТО пролунала «мазком». Усе було дуже коротко: «Отак, у загальних рисах». Враховуючи, що зазвичай російський «великий керманич» присвячує Україні цілі лекції, це теж було дуже добрим знаком. Про особливості свого тлумачення цих домовленостей він не розповів. Чи розповів Байденові — невідомо.

Ще щодо України, згодом — так, ніби Україна бере перед Росією якісь зобов'язання зі врегулювання, а Росія їх суворо перевіряє: «В нас зобов'язання тільки одне — сприяти виконанню мінських угод». І знову ж: так усі миттєво й повірили.

«На Сполучених Штатах та на Російській Федерації, — вів Путін, — лежить особлива відповідальність за стратегічну стабільність у світі... Ми цю відповідальність усвідомлюємо», — російський очільник явно хизувався, що поставив свою країну на один рівень зі США. Щоправда, підтвердив він це тільки ядерними боєголовками.

Щодо кібербезпеки Путін сказав лише про начебто «домовленість про консультації». Ніби в тих кібератаках звинувачують якусь третю сторону. І став розповідати, що буцімто на першому місці в кібератаках — США, потім Канада, а Росія — мало не взагалі чиста й непорочна. Тут було цікавим його застереження: «Я боюся переплутати назви організацій — вам Пєсков передасть». Тобто одна бабка сказала — адже пресконференції Пєскова не передбачали, й реально в нього спитати не було змоги. Скажете, хамство й нахабство? Вони самісінькі.

При цьому Путін послався на «взагалі-то, загальновідомі, але не широкій публіці» якісь дані, натякнувши на свою суперпосвяченість. Це вже зветься піжонством. Ну й, зрозуміло, Росія на всі запити відповідає, а от Америка не відповідає. Присутня аудиторія, звісно ж, так одразу й повірить.

Тут стало помітним: перебуваючи всесвітнім ізгоєм, Путін просто розучився давати пресконференції не для внутрішньої аудиторії, де прийнятним є найпримітивніше шулерство.

А далі — часто цитований тепер пасаж, що буцімто Росія проводить навчання «на своїй території», а США та НАТО — «поблизу російських кордонів». Чесно кажучи, подібного штибу «аргумент» пригадався лише один: «Кордон Фінляндії — надто близький до Ленінграда, тож віддавайте нам третину Фінляндії»; кому цей «аргумент» належить, пояснювати навряд чи потрібно. Адже Байден так само міг би сказати, що НАТО проводила навчання на своїй території, а Росія — поблизу українського кордону, й був би цілковито правий. І, до речі, цей пасаж Путіна — чи не означає він, що західні кордони України та Білорусі Путін щиро вважає за «російський»?

Вперте небажання Путіна називати Навального і його вдавання до описових висловлювань є звичним у Росії, тут воно виглядало надто вже екстравагантним і неадекватним. Ну й, звісно, Путін вів мову так, ніби й не є підозрюваним у замаху на вбивство Навального — це вже називається позичив у сірка очі. І він же вочевидь вважає це за сильну позицію!

А це вже російський диктатор про США: «Там не встигнеш слова вимовити, як одразу стріляють — у спину або у груди». А може, це зовсім не Путін був, а перевдягнена в Путіна Скабєєва? Чимало з переліченого вище Путін раніше ніколи не дозволяв собі вимовляти сам — це робив хто-небудь із його оточення або ж — частіше — пропагандисти. Тут він грав ва-банк — напевне, не бачив іншого виходу? Усе це нагадувало відповіді загнаного в кут злочинця, який знає: йому не повірять — і просто «тримає марку».

Скажімо, «тюрми ЦРУ в різних країнах, зокрема й у європейських» — ну, назвав би бодай одну. Ні, не назвав.

А пасаж про штурм Конгресу США? Насолоджуйтеся: «З політичними вимогами люди прийшли до Конгресу США після виборів. Проти 400 осіб відкрито кримінальні справи, їм загрожує до двадцяти, а може, й до двадцяти п'яти років. Їх оголошують внутрішніми терористами». Ну, от просто прийшли люди, розумієте — а їх одразу в терористи.

Особливо варто відзначити запитання російських журналістів. Ну, от уявіть собі, що ви прийшли на випускний іспит, а вас розпитують про погоду та просять розповісти анекдоти. Про що тільки не були запитання від російських ЗМІ — про Північний морський шлях, і про клімат, і про коронавірус, і взагалі незрозуміло про що. Шедевром було таке: «Чи видається вам справедливим, що ви даєте інтерв'ю американським ЗМІ, тоді як американські президенти не дають інтерв'ю нашим ЗМІ?». Так і уявилася романтична картинка: російські журналісти в черзі стоять до Байдена за інтерв'ю, він їх дає — а вони ж потім ретельно публікують усе, що він скаже. Схоже на реальність, чи не правда? То потренувалися б на президенті України — тільки щоби потім усе оприлюднили, без перекручень.

Й от «височайша» відповідь: мовляв, кожна сторона сама вирішує, кожний лідер — що вони хочуть донести. Росія, мовляв, прагне це робити. Феноменально: ніби от захотів дати інтерв'ю — й дав. А чи Путін мріє, як Байден оббиває пороги російських ЗМІ й скрізь отримує відмову або темник?

Про «Радіо Свобода» нічого змістовного, ніяких звинувачень не назвав — тільки заявив, що буцімто «РТ» та «Спутник» працюють у відповідності до американського законодавства, а їх теж іноагентами оголосили. Пролунало це так, ніби «Радіо Свобода» порушує російські закони —  але так і залишилося невідомим, які саме. І на тому, що «РТ» та «Спутник» брешуть, Путін не зупинився, й на різниці статусів іноагента у США та Росії. Неважливо все це — «сам дурак», і крапка.

А тепер запитання: для кого все це було? Чи Путін вважав іноземних журналістів за дурників, які нічого не зрозуміють? Може, й так — це, власне, традиційне переконання ватників, що от росіяни розумні, а всі інші — ідіоти: «Ну тупи-иє». А може, просто зневажав журналістів — адже він, найімовірніше, переконаний, що скрізь у світі журналісти позбавлені права на свою думку та своє слово, а лише прислужують, ставши навколішки.

Так, зрозуміло: головним адресатом Путіна була російська аудиторія, яка, за задумом, мала прийти у захват: от як Путін усіх нагнув! От тільки постійне путінське «нагинання» призводить до панування таких самих відносин і всередині російського суспільства: почитайте в коментарі до будь-якої кримінальної або дорожньотранспортної пригоди — й ви жахнетеся, скільки росіян висловлюють захват насильникам і шахраям та зневагу до потерпілих та обдурених. Втім, дуже давній особистий досвід підказує, що в російського «глибинного народу» такі переконання є дуже задавненими, й Путін просто легалізував їх — і всередині Росії, й назовні.

Але був у пресконференції Путіна іще один уважний слухач. Бо одразу ж виникли припущення, що окремі, та ще й рознесені в часі пресконференції Байдена та Путіна було заплановано спеціально для того, щоби Путін почувався вільно, не відчуваючи присутності Байдена, й щоби американський президент уважно слухав. Виявилося, що він і слухав. І зрозумів — не міг не зрозуміти: казали-балакали, а риторика Путіна та його манери шулера жодних змін не зазнали. Навіть там, у Женеві, одразу ж. Оце, мабуть, і стало головним підсумком усього саміту.

Що ж до висвітлення події українськими ЗМІ, залишається ще раз зазначити: пріоритети було вибрано хибно. І висвітлення зустрічі Байдена та Путіна найбільше нагадувало висвітлення якого-небудь Венеційського кінофестивалю: хто як і коли приїхав, хто й як пройшов червоною доріжкою, хто як посміхався й хто яке мав убрання, як це охороняли, й як було оформлено кінопалац. Світська хроніка в найчистішому, рафінованому вигляді, яка тільки розсіювала увагу.

А пресконференції — єдиний матеріальний підсумок саміту — залишилися десь у рубриці «Додаткове й допоміжне».