Минає 80 років з дня кривавої трагедії на Буковині 1941 року

Cім років поспіль українці щоденно моляться за наших воїнів-захисників, які стримують кривавого агресора на сході України. Та віримо, що прийде час, коли окупанти постануть перед судом і будуть просити прощення...

У багатовіковій і непростій історії кожного краю є свої трагічні сторінки, про які та чи інша влада роками замовчує їхній істинний зміст. Так сталося з мешканцями Буковини, які 1940 року позбувшись румунського ярма, навіть не підозрювали, що втрапили знову в ярмо, але вже совєцьке...

Сьогодні згадаємо про ті страхітливі злочини каральних органів СРСР – НКДБ та НКВС, які вчиняли розправи над людьми у червні 1941 року. Про це стало відомо лише у липні 2009 року (вдумаймось – через 68 років), коли вперше було опубліковано так звані «розстрільні списки» 222-х в’язнів чернівецької тюрми №1, імена яких перелічено у «Книзі пам’яті України». Того часу також побачив світ і аналітичний матеріал викладача ЧНУ ім. Федьковича Володимира Підлубного. Це була ніби розшифровка передумов, фактів та наслідків того жахливого знищення людей-патріотів. Українське суспільство дізналось про трагічну долю своїх рідних, близьких, сусідів, друзів, земляків – пересічних буковинців, що свого часу боролись за незалежність України.

Запитаймо сьогодні у чиновників або вчителів у школах, чи можуть вони назвати бодай декілька прізвищ наших, українських героїв? А я пригадую свої шкільні роки – жовтенята, піонери, комсомольці, компартія, Горький, Сталін, Павлик Морозов, Зоя Космодем’янська, Олег Кошовий, Кузьма Галкін, Олександр Матросов. Знали про них мало не всі. Ото пропаганда працювала! А що зараз?!

Серед героїв - пересічні українці-патріоти

У рідних Ошихлібах лише торік у листопаді вдалося трохи назбирати грошенят і встановити пам’ятну дошку з фотографіями трьом борцям-сусідам, які числяться у тих списках (Гафійчук, Івасюк, Скрипник) та ще двом активним учасникам ОУН-УПА (Маринович і Томашевський). Адже за кілька років уже ніхто і ніколи їх не згадає... Дивно, чи не так? Дивно, що нікому вони не потрібні ті справжні герої нашої землі – прості й мужні, не вигадані, але маловідомі й уже багатьма давно забуті. Хіба що 87-річна Домка Гладка ще пам’ятає, її прийомного батька Василя Івасюка розстріляли 28 червня 1941 року, за причетність до ОУН-УПА. Або 63-річна Яруся Котик, батько якої Олег Томашевський пройшов з боями від Стрілецького Кута до Верховини і потрапив до тюрми «визволителів» через те, що не застрелив зовсім юного бійця Червоної армії.

Дивна у нас держава з її порядками-законами, олігархами та їхніми лакеями, баригами та перевертнями, правоохоронцями, чиновниками, кількість яких чомусь з кожним роком лише зростає, а не зменшується. І нами, які тридцять років терплять злодійство, знущання та злидні, в яких живуть 90 відсотків людей...

Варто згадати, як вперше гнівно і відкрито виступив проти цієї ворожої когорти протоієрей-капелан Роман Грищук і як тікали немов щурі промосковські блазні з похорону вбитого окупантами бійця української армії Карлійчука. А чому ж так не поводяться владні чини всіх рівнів?

Та повернемось до «розстрільних списків» та проаналізуємо, кого туди зачислили. Серед 222 приречених на загибель – 53 мешканці Чернівців, із них 6 євреїв. 36 осіб – з Путильського району: Путила, Рижа, Паркулина, Сергії, Селятин, Руська, Розтоки, Довгопілля, Конятин, Яблуниця. 35 жертв – із Заставнівщини: Брідок, Дорошівці, Добринівці, Василів, Вікно, Веренчанка, Кадубівці, Митків, Хрещатик, Чорний Потік, Чуньків. Ще 30 – з Глибоцького району: Волока, Валя Кузьмина, Верхні Синівці, Димка, Михайлівка, Привороки, Підлісне, Тарашани, Червона Діброва. А ось із Вижниччини 22 особи і всі з одного села - Банилова. Ще 16 осіб зі Сторожинеччини: Великий Кучурів, Верхні Петрівці, Красноїльськ, Стара Жадова, 7 – з Новоселицького району: Бояни, Котелеве, 5 – з Герцаївського: Велика і Мала Буда, Тернавка і одна людина з Хотина - Микола Ковалин. Ще по одному представнику є з Галіції - Василь Григорчук та Тернопілля - Петро Запотічний.

Серед в’язнів були і люди з Кіцманщини

Детальніше згадаю героїв Кіцманщини, оскільки сам звідти. Йдеться лише про прізвища зі списку №1, а всього їх – 8. Можливо хтось у майбутньому розповість читачам і про них.

Отже, під №2 у списку – Дмитро Данилюк із Зеленева, а під №4 – Іван Ростоцький з Кіцманя. Це прості селяни-землероби. Всього таких набралось дванадцять і ніхто серед них провини не визнав, окрім згаданого Данилюка, який, вочевидь, не витримав тортур.

Під №12 – Денис Курчак, студент університету, син священника з Драчинців. Далі №61 - Семен Геба з Хлівищ, №99 – Іван Кравчук та 145 – Арон Ауфлегер зі Ставчан, чим займались невідомо. Під №138 – ще один студент університету Володимир Гафійчук, син дяка з Ошихлібів, №139 і №143-також студенти Василь Бабій та Іван Моргоч, родом з Кіцманя.

Вже згаданий Василь Івасюк, що проходить під №141, працював завідуючим сільським клубом, а його найближчий сусід Сільвестр Скрипник (у списку №159), секретарем сільради. Причиною їхнього арешту був донос односельчанина і нібито їхнього товариша – Василя Ілюка. Як пізніше з’ясувалося, він був провокатором ще з часів румунської окупації (агент сигуранци Фідель), з приходом совєтів був перевербований особисто начальником райвідділу НКДБ Дмитром Свириденком і доносив вже під псевдо Вєсьолий.

А згаданих студентів університету також здав свій – Дмитро Лоюк і теж родом із Кіцманя. Отакі були друзі у підпільників.

Є у списках і представник Лужан – Корній Мошук. Під №142. Цікавою постаттю, як на той час, був Василь Пелешатий із Борівців (№161). Його неодноразово заарештовували за проукраїнські акції ще румуни. В січні 1941 року був вже арешт органами НКДБ СРСР, з під якого він вже живим не вийшов... Як і його однодумці з ОУН-УПА із сусіднього Кисилева – Іван Палагнюк (у списку №193) та Михайло Савчук (№222).

Не можу не згадати ще про двох своїх земляків – братів Тодора і Георгія Мариновичів, які входили до п’ятірки бойової групи «Яструба», вже згаданого Володимира Гафійчука. Вони не потрапили до числа підозрюваних НКДБ тільки тому, що були заарештовані румунською сигуранцою ще взимку 1940 року. Це сталося за кілька місяців до приходу нових визволителів – Червоної армії. Але їхня доля, як і багатьох фігурантів «розстрільного списку», трагічна.

Тодор Маринович (Ворон), член боївки Гафійчука, «Яструба». Пропав безвісти 1940 року. Фото надано автором

Про Тодора Мариновича відтоді більше нічого невідомо. Його брат Георгій повернувся у рідне село лише наприкінці 1944 року. Здавалось би, він мав би бути у пошані, як в’язень окупантів і борець за Україну. Але новому окупанту такі борці були не потрібні – не за ту Україну боролись. Вони стали запеклими ворогами СРСР. Окрім того, він стає жертвою нападів зі сторони місцевих функціонерів совєцької влади – голови сільради Івана Ілюка, його заступника Олексія Руснака, дільничного міліціонера Олексія Лісничука, так званих «стрибків», яких у селі було більше десятка...

Нічого не знаючи про долю своїх спільників Гафійчука, Івасюка, Скрипника, Георгій розуміє, що самому боротись з жорстокою системою не під силу. Сільські зв’язкові районного проводу ОУН-УПА Штефка Лупул «Лисюня), Марія Міцик (Вдова) і Марта Ковцун (Красуля) виводять його на кущового провідника Вишню, Володимира Бойчука з Гаврилівців. Так він стає справжнім бойовиком і вже з автоматом у руках бореться з новими окупантами. Але – не довго. В жовтні 1946 року ще один кущовий провідник Хмара (Семен Маєвський) здає все кіцманське підпілля. А 6 грудня того ж року у рідних Ошихлібах на Мариновича вже конкретно наводить засаду ще один сільський провокатор Хмурий (Яким Лупул). Щоб не здатися живим, тричі важко поранений, наш герой застрелився останнім патроном.

Георгій Маринович (Вовк), охоронець районного провідника ОУН-УПА Кантеміра (Остапа). Загинув в Ошихлібах 6 грудня 1946 року в нерівному бою з чекістами і «стрибками». Фото надано автором

Маємо пам’ятати українських героїв

Цього року з нагоди 75-х роковин з дня трагічної загибелі Георгія Мариновича і до 30-річчя Незалежності України місцеві активісти планують встановити на його могилі у селі Ошихліби надгробну плиту з портретом героя. Тож збирають кошти, як то кажуть, з миру по копійці...

Сподіваюся, що новостворені ради і адміністрації, ОТГ з їхніми депутатами, старостами та вчительськими колективами відновлять статус кожного борця ОУН-УПА того непростого періоду в житті Буковини, а особливо зараз – кожного воїна АТО-ОСС, і віддадуть їм належну шану як героям сучасної України.

Варто згадати поіменно справжніх патріотів, які захищали Донбас від московського загарбника у 2014-2021роках, із сіл Ошихліби та Мамаївці. Це – Віктор Баб’юк, який загинув смертю героя у бою під Шахтарськом. Василь Андрійчук, Степан Антонюк, Василь Баб’як, Григорій Богомолов, Ілля Друцул, Василь Друцул, Василь Костюк, Анатолій Кузьменко, Ілля Лупул, Михайло Мамрош, Микола Пенюк, Іван Руснак, Василь Тупичко та Анатолій Штефанюк, які захищали Україну від ворога і повернулись у рідні Ошихліби.

У Мамаївцях це – Аксюк Іван, Бабюк Микола, Бевцик Назар, Бідяк Микола, Блазінський Микола, Волощук Ілля, Глібка Ігор, Гордійко Микола, Гаврилюк Михайло, Гоголь Володимир, Гочу Михайло, Гузієв Іван, Дячук Андрій, Ісак Михайло, Ковальчук Віталій, Колесник Тарас, Лагодин Володимир, Лагодин Павло, Лунгул Андрій, Матейчук Сергій, Мишковський Ростислав, Місєвич Сергій, Мігалуш Павло, Міщанко Віталій, Петрюк Юрій, Никифорюк Василь, Савчук Анатолій, Олійник Володимир, Сербин Іван, Скутельник Дмитро, Сухарь Сергій, Ткачук Сергій, Урсуляк Борис, Чорнобривий Вадим, Черней Юрій, Шимків Юрій, Щербан Алім, Фівчук Олександр, Якович Володимир, Яковлєв Юрій, Арсьонов Адріан. Особливо відзначу Тучак Тетяну – єдину жінку, яка була на передовій фронту. Многая літа всім!