Про війну в кіно, війну в майбутньому і про Україну

У новому американському науково-фантастичному екшні з політичною складовою «Війна завтрашнього дня» (Tomorrow War), що викладений на VOD-платформі Amazon, використовуються кадри, зняті 2014 року в Києві на Банковій, під час розгону ОМОНом демонстрантів, які протестували проти режиму Януковича. Не підписані, без прямого стосунку до української Революції гідності, вжиті для ілюстрації зовсім іншого, ці кадри навряд чи наближають Україну до фільму, але фільм актуалізує саме кіно, змінене за час існування короновірусу та світової пандемії.

Кадри з Банкової, бачені одного разу, забути вже не можливо, хоча після того, з початком російської агресії в Криму та на Сході, шокових кадрів набралося тисячі. Але цікаво те, що у «Війні...» вони дотичні до нової, вже теперішньої ситуації саме в Україні. У фільмі кадри ідуть у новинах, де показують протистояння влади і протестувальників супроти війни, війни, яка, за сюжетом, розпочалася в майбутньому, віддаленому від нашого часу на 30 років. Людство майбутнього хочуть винищити прибульці, яким «не потрібні заручники, влада, технології, гроші – нічого, ми для них – їжа, і вони голодні». Але сучасні люди не бачать цієї війни, не дуже в неї вірять, а з часом вірити відмовляються, адже люди з майбутнього вимагають солдат, і цих солдат дає їм весь світ, щотижня збираючи тисячу мобілізованих з кожної країни. З яких виживають лише одиниці. В США народ починає маніфестації з криками «не наша війна», що з однієї сторони зрозуміло – рідні йдуть і не повертаються, а російсько-радянських принцип, колись висловлений генералом Жуковим, «баби ещьо наражают», не прийнятний в цивілізованому світі. Але з іншої сторони – війна триває, просто її не видно, і ведеться вона заради всіх, чого не можуть зрозуміти деякі.

Цей аспект корелюється з нинішньою Україною, де можна почути про «втому людей від війни» і «нужно просто не стрелять», щоб війну закінчити. «Какая разница» – принцип, запропонований новою українською владою і зокрема висловлений президентом Зеленським, – тепер приклеюється до всього: якою мовою говорити, на якій території жити, скільки тої території, чи ти культурний, освічений, і цей принцип легко приклеїти і до незалежності, до свободи, прав, традицій і гідності. І, здається, це от-от станеться. Кіно в цьому сенсі протистоїть такому погляду і такій тенденції, і не тільки тим, що воно рефлексує на тему війни, а тим, як воно це робить, власне, досягаючи найвищого рівня психологізму, драматичності – впливу і якості. Саме про новітню (?!) російсько-українську війну за останні три роки зняті три найкращі українські фільми – «Донбас» Сергія Лозниці, «Атлантида» Валентина Васяновича і «Погані дороги» Наталії Ворожбит. І це не рахуючи десятка потужних документальних робіт.

Один з персонажів «Війни завтрашнього дня», Доріан (Едвін Ходж), щойно повернувся з війни, з майбутнього, де був вже третьою ходкою. Він сидить в барі, напивається (по телевізору йдуть новини, візуалізовані кадрами з Банкової). Він похмурий і пригнічений. І на оптимістичний вислів головного героя, Дена (Кріс Пратт) – «У нас ще є шанс зупинити цю війну» – відповідає песимістично: «Не схоже на це», показуючи на екран телевізора. Чому? Бо немає більше конструктиву, бо починається паніка і хаос, бо під видом політичних (чи «ми проти політики!») виступів «мирні» демонстранти назагал починають бити вітрини магазинів та грабувати (на Банковій і загалом на Майдані сталося диво, бо ніхто нічого не грабував).

Але політика у фільмі цікаво вирулює до особистого, як до того єдиного, що, виявляється, може все змінити на краще. Герой каже, що він ніякий не герой, що він лише намагається врятувати доньку. І от тут, коли закинута ідеально людська – найбільша егоїстична для батьків вудка, –  немає шансів відповісти інакше, ніж «тільки егоїстичний вилупок відмовиться допомогти хлопцю врятувати дитину». Власне, підтримка наших воїнів на фронті ледь не на 100% залежить від тих, хто має з ними бодай якийсь зв'язок – родинний чи навіть дружній.

Перехід на особисте і початок мови про порятунок дитини – психологічний хід і дуже дієвий, як удар нижче поясу, саме тому це заборонено, бо безвідмовно діє (так само і Майдан в Україні зібрався після варварського побиття студентів, майже дітей). Стає чітко зрозуміло – врятувати дитину для героїв «Війни...» означає виграти війну, відтак врятувати життя як таке.

Але творці вводять нову конотацію, протилежну до значення «врятувати» - і «знищення» йде з певної території – з Росії, яка називається не образно, а конкретно, і артикулюють це не раз, а з наполегливою періодичністю, неначе маятник, що відбиває ритм приреченості. Це саме та територія, з якої почалося нашестя прибульців. Чому з Росії? Прибульці саме там висадилися? Вони там були завжди? Чи як вони там опинилися? Інтрига розкривається у другій половині фільму, але поки до неї не дійшло, глядачу повідомляється про місце «існування» прибульців – північ, тобто там, де суцільний лід.

Ще раз: саме Росію називають «пацієнтом нуль», початковою країною для розповсюдження  голодних, ненажерливих і все руйнуючих монстрів (автоматично згадуються російські туристи в Туреччині чи Єгипті). Без персоніфікації, без означення президента чи народу, і навіть без конкретної місцини, просто «Росія» і її «північ» (звісно, знімали не в Росі – в Ісландії).

На це можна було б не зважати – це ж лише кіно, – якби за останні роки не змінилася геополітична ситуація, повертаючи нас до попередньої Холодної війни, і Росія не стала конкретним її провокатором (часом міняючись місцями з Китаєм, але дуже зрідка). Тепер кіно – невимушений заручник обставин, віддзеркалюючи дійсність, просто з підзаголовком «художній твір про інопланетян і масовий геноцид людства».

Та й винищення не така вже й «художня» ідея, з минулого року легко, принаймні за своєю можливістю, переходячи в категорію «документальність». Симптоматично, що наразі саме в Росії відбувається найбільший з-поміж інших країн спалах інфікованих новим штамом коронавірусу – понад 23 тисячі випадків зараження в день. Збіг з кінематографічним твором, – попри те, що, очевидно, це збіг – не робить цей збіг менш вражаючим.

Так само очевидна і ціль фільму, власне, протилежна ситуації – вогонь вогнем долають, тому й показують страшне, аби страх применшити, ще й тим, як розбираються із монстрами, здавалося, майже незнищенними. Більше того: попри сюжет, «Війна завтрашнього дня», протягом перебігу подій, все більше переходить у чистий фарс, і в першу чергу за рахунок безпрецедентного, як для 200-мільйонного блокбастера, паразитування на старих ідеях, давно і в усій можливій кількості втілених в різноманітних бойовиках, фантастиці та військових драмах. Навіть виконавець головної ролі, Пратт, відверто познущався з сюжету у своєму пості в Instagram, де пригадав, як вони придумували назву, перебираючи англомовні аналогічні фільми, а серед них були алюзії на «Чужого», «Світову війна Z», «Рятування рядового Раяна», «Горизонту подій», «Парку Юркського періоду» і навіть «Апокаліпсису сьогодні». В трейлері герой Пратта каже фразу I will be back, зрозумілу алюзію на фразу з «Термінатора». І вже зовсім смішно – але факт, - Кріс Пратт є зятем Арнольда Шварценеґґера.

Комічність у складанні «бульдога з носорогом», яким виявилась «Війна...», це й ознака часу, і дуже серйозна ознака, сформована ситуаційно, самою пандемією, потребами глядача і розповсюдженням популярності VOD-платформ, як ідеальної альтернативи небезпечним і тому закритим кінотеатрам. Важко собі уявити раніше вихід ТАКОГО фільму в прокат, де вакханалія вживаних ідей відповідала поркручу-сценарію, з дикими нестиковками, початими і не завершеними історіями, абсурдністю розвитку ситуацій, безглуздому фіналу... і ймовірній черзі адвокатів компаній та режисерів, які вже вишиковуються, аби подати позов за плагіат. Але наразі ТАКЕ можливо, бо народу треба дати щось страшне і безглузде чи точніше страшно-смішне, хоч і безглузде. Жанрова багатоніжка, на межі (чи за межею) здорового глузду, чужорідна адекватності, а проте переможна діяльність героя, немов Прометея, рятуючого людство... у свій спосіб, коли дав прикурити монстру, в цій діяльності міняючи героїню Сігурні Вівер, яка аналогічно вчиняє у фіналі «Чужого» 42 роки тому. Цей, фінальний момент, будуть ще довго «обсмоктувати», створюючи кумедні мемчики і гіфки, адже він так пасує для цього. Певно, в Україні теж можуть, зважаючи хоча б на кадри з Банкової.