Майже 1 тис. сторінок без цензури: роман про Голодомор розкупили за три місяці

30% роману "І будуть люди" вирізала радянська цензура. Прибрала головну лінію про Голодомор і насильницьку колективізацію.Про це каже генеральний директор харківського видавництва "Фоліо" Олександр Красовицький. На Х Міжнародному фестивалі Книжковий арсенал у Києві представив перевидання твору Анатолія Дімарова "І будуть люди" 1964 року. Книжка вийшла друком у квітні. Розповідає про життя кількох родин на Полтавщині після радянської окупації в 1920-х."Уперше видали повну версію без купюр, - продовжує Красовицький. - Рукопис знайшов і передав син автора Сергій Дімаров. У книжці 976 сторінок. Вона стала бестселером – перший наклад швидко закінчився. У липні побачимо другий.Також готуємо до друку продовження - "Біль і гнів", яке теж постраждало від цензури. Твір розповідає про героїв "І будуть люди" в роки Другої світової війни. За цей роман автор отримав Шевченківську премію 1981-го. Але буде інший текст, ніж тоді видавався. Вийде у двох томах із бонусами – повістю "Син капітана" та оповіданнями.Багато хто оцінив 12-серійну екранізацію телеканалу СТБ. Вона привернула безумовну увагу до твору. Але також людей зацікавив і сам факт поновлення тексту.В останні роки життя Павла Загребельного ми з ним обговорювали радянських українських письменників – хто чого вартий. Він сказав мені: "Дімаров - найталановитіший у нашому поколінні. Але не довів цього читачам, тому що ніколи не сперечався з цензорами й редакторами". Завдяки тому, що зберіг повні тексти, тепер маємо можливість довести всім, що в нас був той самий великий роман, який шукали. І його читають. Він може посісти в нашій культурі місце, аналогічне "Тихому Дону" в Росії.У нас були якісні книжки, яких немає в публічних і домашніх бібліотеках. Для мене важливо не лише повернути ті тексти, а й відновити справедливість. За два-три роки силами різних видавництв побачимо абсолютно інший пантеон української літератури минулого століття, в якому Дімаров посяде одне з почесних місць. Бо він - один із найкращих українських авторів XX століття"."Батько описав історію своєї сім'ї, а фактично - нашої України, - говорить Сергій Дімаров. - Намагався не відходити від правди, яку бачив, і яка не подобалася режиму. Звичайно, не міг писати повністю про всі жахи на кшталт людоїдства. Хоча й був свідком того.Батько ніколи не був важким письменником. Не хотів писати похмуро. Описував темні речі, але з погляду світлих подій. Сміявся з негативних людських рис. Поміж героїв знайдете багато своїх знайомих. Побачите, що люди загалом не дуже змінюються. Що бачимо на сході нашої країни та що було після 1917-го - усе те ж саме. Піднялася якась грязь, як зараз. І в Києві є, якщо придивитися ретельніше. Але є і нормальні люди сьогодні. Вони також описані. Протистоять тому бруду. Усе це можна побачити на сторінках книжок.Телевізійники мали ідею зняти фільм про довоєнне село. Почали дивитися літературу, звідки взяти інформацію. Один із критиків порадив: "Не знайдете книжки іншої за ту, що написав Дімаров, яка б охоплювала цей період і містила правду"."Наскільки вдало передали дух роману в серіалі?" – запитує слухачка."Добре, що екранізували. Вдячний за це, - відповідає Дімаров. - Але батько писав про людей, про особисте. А в серіалі показали відстороненіше, образи далекі від глядача. Я не критик, але мені книжка більше подобається. Але хто дивиться, то нехай"."Успішний, якісно знятий серіал. Але це абсолютно інший твір, - додає Олександр Красовицький. - Тому не порівнюймо сюжетні лінії та конкретні сцени. Вони не завжди повторюють оригінал".Після презентації Красовицький указує на кілька примірників "І будуть люди". На Книжковий арсенал привезли останні, які залишилися з накладу 1 тис. примірників. Цікавлюся, чому твір можна назвати великим українським романом."Тому що подає правдиву панораму нашої історії з початку до середини XX століття. Зокрема, найтрагічніші сторінки життя селянства. Через сімейну історію показує, чим жила країна. Усі проблеми, які були тут. Мабуть, єдиний твір, який настільки є детальним і охоплює величезний період.Зараз важливо знову відкрити Дімарова. Бо аналізуємо нашу літературу минулого століття й бачимо, що за гамбурзьким рахунком залишиться в історії. Оцей роман, безумовно, залишиться. Анатолій Дімаров народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи Миргородського району Полтавщини. Справжнє ім'я - Анатолій Андронікович Гарасюта. Коли родину розкуркулили, заради безпеки дітей батьки розлучилися. Мати вказала, що чоловік помер, змінила документи й дала дітям дівоче прізвище.1940-го мобілізували до армії. Двічі був поранений і контужений. Закінчив Літературний інститут імені Максима Горького в Москві та Львівський педагогічний інститут. 1949 року видав першу збірку оповідань "Гості з Волині". Написав понад 20 романів і повістей. За другий том роману "Біль і гнів" 1981-го отримав Шевченківську премію.З геологічними експедиціями побував на Карадазі, Алтаї, Забайкаллі, Памірі, Тянь-Шані, Уралі. Колекціонував каміння.2012-го не прийняв орден Ярослава Мудрого IV ступеня з рук Януковича. "Не братиму нагороди з рук людей, які штовхають мою Україну в прірву", - написав у заяві.65 років прожив у шлюбі з фізиком і математиком Євдокією Несторівною.Помер 29 червня 2014 року."Я ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати. Писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри. А щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди, і їй трошки полегшало на душі від того, що прочитала. Оце моє основне завдання", - казав Анатолій Дімаров.