Українські прем’єри: куди ведуть «Погані дороги»?

Найгучнішою українською кінопрем’єрою весни (і взагалі першого півріччя 2021 року) стала картина Наталі Ворожбит «Погані дороги». Стрічка є режисерським дебютом цієї кінематографістки, й сьогодні вона вже отримала низку національних кіновідзнак та здебільшого схвальні відгуки у фаховому середовищі.

Фільм подобається багатьом через свою позірну ідеологічну невизначеність, непересічну та полемічну драматургію, реалістичних персонажів, яких важко однозначно інтерпретувати, а також через те, що у фільмі немає поділу на «наших» та «ненаших». Нема у фільмі й так званого ура-патріотизму.

Щодо останнього, то в сучасних українських умовах термін цей доволі полемічний для застосування, оскільки досить важко згадати бодай один фільм, який підпадав би під його визначення.

Наведені схвальні характеристики можуть бути й ґанджем — усе залежить від точки зору глядача, бо неоднозначність в умовах тривалої російсько-української війни не завше є компліментом для українського митця.

Довкола фільму

«Погані дороги» — це перенесена на екран однойменна п’єса, яка складається із шести новел (у фільм увійшло п’ять), дія яких відбувається в наш час у прифронтовій зоні Донбасу. П’єса була написана 2015 року для лондонського театру «Royal Court Theatre», де й була поставлена в листопаді 2017 року. В Україні відомою стала постановка Тамари Трунової в Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, здійснена 2018 року.

Проєкт «Поганих доріг» був відхилений (не набрав прохідної кількості балів в експертів) на десятому пітчингу Держкіно 2017 року, відтак згодом був профінансований Українським культурним фондом.

На думку Наталі Ворожбит, таке тривале виробництво не пішло на користь фільмові — стрічка мала би вийти ще за часів президентства Петра Порошенка, коли думки стосовно подій на Донбасі були зовсім не такими, як тепер. Ідеться, ймовірно, про те, що інтонації «Поганих доріг», з усією їхньою контраверсійністю, нині відтворюються багатьма, в тому числі й людьми, не дуже доброзичливими до України.

Разом із тим фільм Наталі Ворожбит «Погані дороги» — цілком її авторський проєкт, важливий для неї з багатьох точок зору, відтак саме вона відповідальна за його кінцевий результат.

П’ять новел стрічки фактично не торкаються бойових дій, у картині ми не знайдемо жодних згадувань про конкретні бойові зіткнення.

Фільм веде мову про особливий вплив, який війна, ймовірно, чинить на людей — і військових, і цивільних. Це вплив доволі істотний, бо він багато в чому скасовує правила мирного, нормального існування — і не тільки в бік можливих обмежень громадянських та всіх інших прав, але й у бік своєрідного розширення розмаїтих можливостей, які та війна може дати. Йдеться в першу чергу про спокусу насильством та безмежною владою.

Кожна з новел фільму творить унікальну драматургічну ситуацію, покликану проявити персонажів, показати динаміку взаємодії між ними та поставити сучасну російсько-українську війну в універсальний гуманістичний контекст.

Назагал перед нами своєрідне кіно, в якому первинною матерією є діалоги персонажів, які взаємодіють одне з одним у доволі обмеженому, а інколи й замкненому просторі. Власне, замкненість, обмеженість простору, а з ними і фізичного руху, і є основою «Поганих доріг». І тут більше значення має не сама дорога, а не сам шлях із його висхідною та фінальною точками, але зупинка на цьому шляху. Саме зупинка (завжди вимушена) й веде до творення драматургічного конфлікту, який поволі (і доволі вміло) розігрівається драматургом, аби перерости у щось більше.

Ми стаємо свідками цікавого мистецького експерименту, який сам по собі є викликом — і для глядача, який має віднайти мотивацію стежити за розвитком почасти дуже дискомфортних ситуацій, але і для режисера також, який має дати раду непростому драматургічному матеріалу.

Контраверсії

Щодо потенційного глядача, то тут рівень емпатії до видовища залежить від багатьох індивідуальних факторів. Обмеження простору та фізичного руху з одночасною динамікою руху внутрішнього, психологічного сподобатися може не кожному. У даному випадку не стільки через психологічність, скільки через сам зміст цієї внутрішньої мандрівки, адже йдеться винятково про зростання агресії, яка може з часом перерости у пряме фізичне насильство. Ймовірно, не всі глядачі готові стежити за подібним, оскільки не всім близький такий похмурий погляд на світ і такий травматичний (чи навіть трагічний) і розвиток подій.

Окрім того, запитання викликає сама достовірність показаного, всілякі подробиці та особливо недомовки. Українські військові справді такі некомпетентні та імпульсивні, як на цьому блокпосту в першій новелі? Вони діють за статутами та службовими інструкціями чи тільки з якихось власних мотивів? Спілкування солдатів української армії з неповнолітніми місцевими дівчатами — це художня умовність чи вже час подавати заяву у прокуратуру? Як довго може розпоряджатися полонянкою і як далеко може заходити проросійський бойовик у взаємодії з нею? Чи справді та війна ведеться цілком без правил та будь-яких обмежень і людина цілком вільна у своїх діях?

Ці та інші запитання виникають щоразу, коли авторка пропонує нам певну рамкову ситуацію, в якій діятимуть персонажі. Ворожбит твердить, що кожна з історій (окрім новели про курку) має певний стосунок до реальності, мовляв, вони всі саме так і починалися, як у фільмі, проте їхнє продовження — це вже фантазія авторки. Звісно, ніхто не може контролювати фантазію автора, але чому вона саме така, а не інакша, чому події розгортаються саме так, як розгортаються — в бік розкручування агресії та ймовірного подальшого насильства?

На це запитання в авторки також є відповідь, мовляв, вона писала насамперед про себе — ставила себе на місці всіх цих персонажів, і чи не всі ситуації у фільмі відображають у першу чергу її страхи. Зрештою, каже Ворожбит, у реальності все набагато страшніше, і її фільм — насправді компромісний.

Таким чином «Погані дороги» поєднали в собі авторські страхи та окрему узагальнену правду, яку коментувати можуть хіба учасники всіх цих та подібних до них подій.

Загалом показана війна (ймовірно, російсько-українська) подається в позаісторичному контексті, як універсальна ситуація, яка може трапитися з ким завгодно і де завгодно. Звідси й певна приблизність персонажів, які не мають чіткої географічної чи навіть соціальної прив’язки — всі вони просто люди з України. «Погані дороги» ведуть мову про універсальну (й багато в чому гадану) людську пластичність та піддатливість, про однакову її відкритість до добра та зла.

Звісно, це цікавий (і полемічний) погляд на сучасну Україну як на територію без правил та фактично без цінностей, як на країну, де війна може розпочатися з нашої нестриманості та піддатливості до зла, де навіть спроба налагодити цивілізовані відносини може обернутися непередбачуваними наслідками. Спокуса владою та силою може виявитися непереборною.

Власне, останню тезу ілюструє та сама новела про курку, найбільш моторошна з усіх, і не тільки через підйом градусу напруги, яка може перерости у пряме фізичне насильство, але й через демонстрацію побуту персонажів цієї новели. Цей побут страхітливий та впізнаваний одночасно, він реалістичний та надто узагальнений, у ньому бачиться радше образ внутрішнього незужитого зла, яке набуває форм побутового хаосу, ніж місце, придатне до нормального існування.

Наскільки такий побут відображає життя сучасного українця — питання дискусійне. І чи взагалі сьогодні можливими є такого типу узагальнення? Разом із тим, цілком вигадана «Курка» видається показовою з точки зору авторського бачення світу, насамперед сповненого небезпек та пасток, а вже потім щасливих фіналів.

У пошуках жанру

І все ж на що схоже це кіно? Яка, скажімо, його жанрова природа? Авторка фільму відрікається від будь-яких кінематографічних референсів, твердячи, що вона надихалася самим життям. І на всі скарги, що її фільм надто жорстокий, відповідає, що глядач спокійно дивиться стрічки Тарантіно та Фон Трієра, де проливається багато крові. Тут можна відповісти, що фільми Тарантіно та Трієра ніяк не апелюють до реальності, а є суто мистецькими спекуляціями, натомість «Погані дороги» претендують на це.

Разом із тим зречення жанровості доволі симптоматичне, бо передбачає, що «Погані дороги» відійшли від мистецьких умовностей та конвенцій і являють нам життя безпосередньо. Проте це той випадок, коли достовірність легко піддається сумніву. І не тільки тому, що сама Ворожбит розповідає про те, що кожна з новел фактично є тільки компіляцією того, що їй доводилося бачити й чути на Донбасі. Жодна з новел не перенесена з реальності прямо на екран.

Питання достовірності тут не є зайвим з огляду на загальний підхід авторки до теми та можливий резонанс у суспільстві поза межами кінотусовки, для якої мистецька якість часто пов’язується із загальною аполітичністю, абстрактним гуманізмом, соціальною індиферентністю, нарцизизмом та загальною байдужістю до реальності.

Загалом тема правди не є такою простою та очевидною, як би нам того хотілося. Насправді це доволі суб’єктивна річ. Пошлюся на слова Станіслава Асєєва з книжки «Світлий шлях», де він говорить про фактичну неможливість передати індивідуальний граничний, травматичний досвід людям, які його не переживали. І Асєєв пише про те, що навіть «ті, хто пройшли "Ізоляцію", не погодяться зі мною в багатьох оцінках, адже загальну камеру кожен із нас міг сприймати по-різному».

Таким чином питання достовірності та правди набуває виняткової ваги, відтак робить будь-яке висловлювання на ту чи ту болючу тема максимально ризикованим та відкритим до критики чи навіть несприйняття.

І це той випадок, коли жанр може стати «правдивішим за саму правду», оскільки жанрові конвенції дають матеріалові не тільки форму, але й певні моральні орієнтири. Зло в жанровому кіно карається частіше, ніж в авторських фільмах, з їхньою невизначеністю та амбівалентністю у підході до природи зла та людини.

Саме ж апелювання до реальності сьогодні впирається в нову чутливість, нову етику, яка прискіпливіше, ніж іще вчора, ставиться до правди. Відтак сьогодні важко досягти універсальності в авторському кіно, проте ще можна в жанровому, чиї формули стійкіші до трендів епохи.

У контексті «Поганих доріг» нова етика, власне, стосується так званих збірних образів, певного особливого способу творення персонажів, які начебто мають представляти якусь узагальнену збалансовану життєву правду. Мені здається, сьогодні такий спосіб творення персонажів варто піддати сумніву, оскільки йдеться фактично про середню температуру по лікарській палаті. Видається, що адекватнішим ситуації все будуть індивідуальні історії.

Стрічка «Погані дороги» має безліч жанрових ознак, серед яких найбільше з трилеру та горору. Ми бачили сотні фільмів, де люди губилися у глушині і ставали жертвами місцевих мешканців, розмаїтих культів; бачили фільми про полон та ув’язнення.

Всі ці стрічки мали зовсім не український контекст. Проте після «Поганих доріг» ми можемо казати про місцевий, український кошмар, який розлити серед цього непевного простору.

Для реалізації українського кошмару варто тільки зробити зупинку в першому-ліпшому місці і зав’язати розмову з місцевими.

Класичне українське кіно так і не породило фільмів жахів, хоча стрічки поетичної хвилі прямо йшли до так званого Folk horrorу — фільмів на кшталт британської «Плетеної людини». Тепер для цього жанру з’явилися й матеріал, і відповідна інтонація. Звісно, «Погані дороги» не є чистим жанровим фільмом, стрічка радше містить у собі зародки окремих жанрів, які в можливих епігонів виростуть у щось певніше.

У чомусь «Погані дороги» нагадують фільми Романа Полянського, з його клаустрофобією та чудовиськами, які постають із неї. Близькі вони й до картин Тарантіно — з його любов’ю до закритих приміщень, у яких його персонажі можуть вільно і з насолодою поспілкуватися одне з одним.

Так чи так, проте стрічку Наталі Ворожбит варто розглядати в першу чергу як ігровий фільм, чий погляд на світ обумовлений насамперед авторськими ідіосинкразіями, а вже потім моторошною реальністю, яку вони породили.

Фото:  «Артхаус Трафик»