Альтернативна історія: як Росія прагне анексувати Київську Русь

Це влучне спостереження належить Раймонді Міглінайте з Оперативної групи зі стратегічних комунікацій Європейського Союзу, яка системно протидіє російським дезінформаційним атакам.

Війну за історичне минуле Кремль активізував рівно 20 років тому, коли Путін вперше виступив зі зверненням з нагоди 60-річчя початку «Великої вітчизняної війни».

Відтоді історична політика стала одним з ключових напрямів інформаційної війни у зовнішній та внутрішній політиці Кремля. Фальсифікація історії, маніпуляція фактами, поняттями та символами стали звичними явищами для вирішення пропагандистських завдань: від формування вигідної для влади ідентичності російських громадян — до збереження впливу Росії на пострадянському просторі, а також у країнах Східної Європи та Південного Кавказу.

Тому «історичну агресію» сучасної Росії відчуває на собі вся Європа, а Україна — найбільше. Серед всього арсеналу засобів «м’якої сили» історична політика є головним, яким Кремль намагається виправдати агресію проти України.

ЩО ТАКЕ ІСТОРИЧНА ПОЛІТИКА?

Історична політика — не винахід Росії. Термін походить від німецького Geschichtspolitik, що вперше був вжитий у 1980 роках у ФРН. Основна ідея тодішнього канцлера Гельмута Коля полягала у зміні підходу до трактування історії, де нацистське минуле та його злочин не мали переважати в історичній пам'яті німців, а історія мала стати предметом гордості, а не сорому. Це мало, зокрема, створити йому образ примирителя.

Такий підхід зазнав великої критики з боку науковців, істориків, політиків та жертв Голокосту, а сам термін отримав негативне значення як використання історії державою чи окремими політичними силами за політичними мотивами і намагання переконати суспільство у правильності викривленої версії.

Ініціатива канцлера не мала шансів у демократичному суспільстві, де підставами для перегляду історії можуть бути лише нові наукові знахідки. Будь-які спроби політиків використати історію на свою користь не мають жодного стосунку до історичної науки, не можуть ставати підставами для переписування історії та потрапляти у підручники.

ГОЛОВНІ ЦІЛІ ІСТОРИЧНОЇ ПОЛІТИКИ КРЕМЛЯ

Після розпаду Радянського Союзу (що Кремль вважає найбільшою геополітичною катастрофою) та поразки у «холодній війні» Росія так і не змогла змиритися зі статусом другорядної держави на міжнародній арені. Характерною рисою для зовнішньої та внутрішньої політики Росії стала «геостратегія реваншу»: повернення до багатополярного світу, в якому Росія буде головним з полюсів, у поєднанні з ідеєю «збирання земель» на пострадянському просторі.

Ця стратегія лягла і в основу історичної політики Кремля, головна мета якої — закріплення сформованої владою концепції минулого, де засадничими для історичної тяглості Росії є держава та віра.

З початку 2000-х років режим Володимира Путіна запустив новий перегляд історії. А у 2009 році була створена комісія для виявлення «спроб фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії», основне завдання якої, згідно з указом президента РФ, полягало в «обробці та аналізі інформації про фальсифікацію історичних фактів та подій, створених на применшення міжнародного престижу Російської Федерації».

Центральною темою історичної політики Кремля в цей час стає Друга світова війна. І в академічному, і в політичному контекстах Росія почала активно підкреслювати роль Радянського Союзу у Другій світовій війні як держави, яка нібито врятувала Європу від нацизму, з наголосом на важливості Росії для європейської безпеки.

А для того, щоб створити імідж Росії як держави з тисячолітньою історією та колиски православної віри, в Кремлі почали звертатись до ще давнішого історичного періоду — історії Київської Руси. Окрім того, що ця пропаганда активно використовувалась для внутрішньополітичних цілей консолідації російського народу, це стало основним інструментом маніпуляцій в агресивній політиці Кремля щодо України.

То чому Росії так важлива київська спадщина і які основні історичні фейки використовує Кремль для її привласнення?

ІСТОРИЧНИЙ ФЕЙК №1: «РОСІЯ — ЄДИНА НАСТУПНИЦЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ»

Цей міф російської пропаганди легко розвінчують історичні першоджерела, які свідчать, що етнічне визначення слова «руський» у розумінні «український» безперервно зберігається протягом багатьох століть.

Як зазначає в своєму дослідженні етимолог Григорій Півторак: «Русинами називали себе українці у Великому князівстві Литовському, а у львівських міських книгах від 1599 р. навіть використовується термін «руська нація» (Natio Ruthenica), але через несприятливі політичні обставини й після розпаду Київської Русі й занепаду Галицько-Волинського князівства термін «Русь» не став політичною атрибуцією на українській території».

За часів тоталітарного комуністичного режиму особливого поширення в суспільстві набула версія про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів» — російського, українського та білоруського. Саме так офіційна радянська ідеологія пояснювала виникнення східнослов'янських народностей та їхніх мов.

На захист цієї концепції наводили, перш за все, спорідненість слів «Русь» та «русский», наголошуючи на пріоритетному праві росіян називатися спадкоємцями Київської Руси. Також російські історики часто вказують, що назва «Київська Русь» є історичною маніпуляцією, адже Київ не відразу став частиною цієї держави і згодом позбувся статусу головного міста.

Далі російська історична пропаганда стверджує, що лише Росія є втіленням оригінальної культурної та релігійної спадщини Руси — на відміну від України та Білорусі, які після захоплення іншими державами нібито втратили свою самобутність, потрапивши під вплив католицької та уніатської церков.

Росія також реанімує міф про «Давньоруську державу» і «давньоруську народність», який виник ще за сталінського режиму. Згідно з працями радянських вчених, унаслідок зближення і злиття багатьох східнослов'янських племен за часів Київської Руси сформувалася етнічна й мовна єдність — давньоруська народність, яка мала спільну територію, мову і спільні культурні та психологічні особливості. У своїх промовах Владімір Путін дуже часто апелює до того, що Київська Русь чи Давньоруська держава та Росія — це одне поняття.

Але Київ, який виходить зі сфери впливу російської державності, підриває імідж Росії як країни з тисячолітньою історією та колиски православ’я. Тож Кремль робить все, аби «повернути» Україну у «русский мир».

Відомий український історик Леонід Залізняк стверджує, що «права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі».

ІСТОРИЧНИЙ ФЕЙК №2: «УКРАИНЦЫ — ЭТО РУССКИЕ»

Ця теза Путіна вже давно не витримує жодної критики, адже істориками неодноразово доведено, що російська і українська нації формувалися цілком окремо, з різним корінним населенням та на різних територіях.

Навіть російські вчені-генетики розвінчали міф про «колиску трьох слов'янських народів». У 2013 році їхнє дослідження довело , що генетично росіяни за походженням є «фіно-угро-татари», а не «східні слов’яни», і генетично жодного відношення до українців та білорусів не мають. Тобто навіть генетично українці та росіяни є різними етносами і аж ніяк не братами.

Ще за часів Російської імперії історики сформували тогочасну ідеологію, підкріплену псевдонауковими дослідженнями, в яких трактували всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Руси, котра, за їхніми словами, була найдавнішою російською державою.

У радянській історіографії російський, білоруський та український народи виокремлювались та мали свої права на мову, історію та культуру. Але це не завадило радянським історикам продовжувати імперську традицію зазіхання на історичну спадщину Київської Руси.

Історична політика сучасного Кремля продовжує традицію царської Росії. Про це свідчать і висловлювання Путіна, який стверджує, що зараз Росії доводиться «розбиратися» з наслідками ленінського державного будівництва. Він неодноразово робив заяви про те, що Київська Русь є ядром Російської імперії, акцентуючи на нібито ідентичних культурних, історичних та етнічних концепціях росіян та українців, посилаючись на те, що «це один народ».

На пресконференції у грудні 2017 року Путін сказав: «Наше історичне, духовне та інше коріння дають мені право говорити, що в основі своїй ми один народ». На цій же пресконференції він стверджував: «Нічим зовсім українці від росіян не відрізнялися. Нічим зовсім. Україна ввійшла до складу Російської імперії у 1645 році трьома областями: Київ, Чернігів і сьогоднішній Житомир. У результаті перебування у складі Російської імперії навколо неї приростали території в результаті російсько-турецьких воєн, Другої світової війни. Але в 1922—1924 роках більшовики чомусь вирішили, що всі прилеглі до історичної частини України території повинні бути включені у заново створену республіку. Все Причорномор’я пішло туди, західні області».

Такі висловлювання президента Росії дуже добре підсвічують дві основні міфологеми Кремля: що особливих підстав для існування України та Білорусі як самостійних держав наче нема та що більшість територій України, мовляв, безпідставно до неї приєднані.

У березні 2020 року Путін підписав зміни у закон про громадянство РФ. Зокрема, в них йдеться про можливість визнання громадян Білорусі й України, які вільно володіють російською мовою, носіями російської мови без проходження процедури співбесіди. Це значно спростило не лише масову паспортизацію усіх «росіян», які живуть за кордоном, але й «доведення» тези про відсутність окремих народів та існування спільного «русского мира».

Дослідження академіка Петербурзької академії наук Олексія Шахматова вказують, що «малоруські (українські) племена полян, древлян, волинян, заселяли територію від берегів Прип’яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат. Ці слов’янські племена не мали жодного споріднення з племенами меря, мурома, весь та ін., які жили в X—XIII століттях у землі Моксель, а пізніше — в Московії, вічній землі великоросів. То були племена іншого, не слов’янського походження, а фінського. До речі, Московія як князівство та сам «стольний град» вперше з’явилися у 1277 році з «височайшого повеління» татаро-монгольського Суверена і були звичайним улусом Золотої Орди».

ІСТОРИЧНИЙ ФЕЙК №3: «КРИМ — КОЛИСКА ХРЕЩЕННЯ РУСИ ТА СВЯТИНЯ РОСІЙСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА»

Всупереч поширеній легенді Володимир не хрестився в Херсонесі. Історики довели, що захопив він це місто виключно з політичною метою, вже будучи християнином. Згідно з літописами, Володимир прийняв хрещення або у Києві або у Василеві (Василькові).

А якщо вже говорити про появу християнства на території сучасної Росії, то почалося все з Північного Кавказу ще у перші століття нашої ери. Тобто ні до «колиски хрещення», ні до «святині російського християнства» Крим не має жодного стосунку.

Але, по-перше, Кремлю необхідно постійно переконувати, що Росія належить до тисячолітньої історії християнства, адже православна віра також є однією із засадничих складових концепції «русского мира».

По-друге, щоб виправдати спробу анексії Криму, Кремль активно використовує історичні фейки, метою яких є, перш за все, переконати світ, українців та самих росіян, що Крим нібито споконвіку був російським, а входження Криму до складу України у 1954 р. — незаконним і лише наслідком волюнтаризму Микити Хрущова.

Цей міф легко спростовується тим, що жодного єдиновладдя Хрущова на той час не існувало, а передача Криму була колегіальним рішенням радянської верхівки.

Окрім цього, навіть офіційні документи не стримують Росію у створенні й просуванні ще одного міфу — що на засіданні Ради Міністрів РРФСР нібито не було кворуму, отже рішення про передачу Криму Україні «не мало юридичної цінності».

Щоб довести фальсифікацію і цього факту, варто звернутися зокрема до постанови Ради Міністрів РРФСР №156 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», 5 лютого 1954 р. та до протоколу №41 засідання Президії Верховної Ради РРФСР 5 лютого 1954 р. Ці документи засвідчують, що в засіданні Президії брали участь 15 осіб, а не 13, як стверджує російська пропаганда, і цього, відповідно до Конституції РРФСР, цілком достатньо для ухвалення рішення.

Але на цьому кремлівська пропаганда не зупиняється: вона вводить сакральні метафори й виправдовує окупацію Криму тим, що для росіян він нібито є святим місцем, бо там їхні «духовні скрепи» і там хрестився «російський» князь Володимир.

Постать руського князя Володимира Великого як хрестителя Руси стала важливою фігурою в російській історіографії ще в часи Російської імперії. Ще наприкінці 19 століття були проведені перші великі урочистості на честь святкування хрещення Руси. Після окупації Криму для Росії цей день знову набув статусу важливого релігійного та державного свята.

У грудні 2014 р. у посланні до Федеральних зборів РФ Путін заявив, що Крим для Росії має «величезне цивілізаційне і сакральне значення» і є «колискою російської духовності».

У своїй «кримській промові» Путін ще раз зазначив: «У Криму буквально все пронизано нашою спільною історією і гордістю. Тут, — заявив він, — древній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир. Крим — це Севастополь, місто-легенда, місто великої долі, місто-фортеця і батьківщина російського Чорноморського військового флоту. Кожне з цих місць святе для нас, це символи російської військової слави і небаченої доблесті».

Роком пізніше, на зустрічі з молодими вченими та викладачами історії Путін ще раз зазначив, що «саме в Криму, у Херсонесі, хрестився князь Володимир, а потім охрестив Русь. Первинна купіль хрещення Росії — там. І Херсонес — це ж що? Це Севастополь. Ви уявляєте, який зв’язок між духовним джерелом і державною складовою, маючи на увазі боротьбу за це місце: і за Крим загалом, і за Севастополь, за Херсонес? По суті російський народ багато століть бореться за те, щоб твердою ногою стати біля своєї історичної духовної купелі».

Цими висловлюваннями Путін прагне підкрипити твердження про Крим і, зокрема, Херсонес як «первинну купіль» та «духовне джерело» Росії, приписуючи «духовний подвиг» Володимира Великого виключно російському народові. Навіть пам’ятник Володимиру Великому в Москві у 2016 році встановили на камені, привезеному з Криму, щоб ще раз хоч якось підживити псевдоісторичну «духовну цінність Криму для РФ».

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ — НЕ НА КОРИСТЬ РОСІЇ

«Русский мир» тримається на фальсифікованій історії, маніпуляціях та дезінформаційних атаках. Прагнення Кремля приватизувати спільне історичне минуле, писемність, слов’янство, православ’я, культуру — лише спроба втримати ілюзію неіснуючої величі, яку вщент руйнує вихід України з-під російського впливу.

Як писав у своїй книзі «Велика шахівниця» Збігнєв Бжежинський: «Без України імперська реставрація, що спирається або на СНД, або на євразійство, не була життєздатним вибором. Імперія без України згодом означала б Росію, що стала би більш «азійською» і більш віддаленою від Європи».

Тому Україна відіграє важливе місце в історичній політиці Кремля та має для Кремля настільки велике значення. Саме тому України так багато у російських новинах. Саме тому Росія використовує найменший привід, аби нівелювати європейський поступ України.

Звідси — російська претензія на історію, героїв, символи та сенси: без них успіх політики відновлення статусу наддержави неможливий, а Росія — просто пізня спадкоємиця Золотої орди.