Христина Коціра: «Мені б хотілося, щоб мені не набридло»

Христина Коціра — з тих телевізійників, хто, не шкодуючи, зліз із голки пристрасті до телебачення (кажуть, така існує). Моя співрозмовниця з дитинства мріяла працювати на українському телеканалі, її мрія збулася і… закінчилась. Тепер Христина ростить двох дітей разом із чоловіком, журналістом Богданом Кутєповим, а також працює фрилансеркою. Після важкого періоду пошуків себе і своєї справи Христина виявила в собі нову пристрасть — до літературної творчості. Завжди писала виключно телевізійні тексти, а влітку 2019-го написала свій перший репортаж, який мав ознаки художнього. Написала також кілька оповідань і роман, який подала на цьогорічний конкурс «Коронація слова». Її матеріал, створений у співавторстві з Богданом Кутєповим, про зв’язкову та медсестру ОУН Ванду Горчинську, журі премії «Честь професії» назвало найкращим репортажем.

У розмові з «Детектором медіа» Христина Коціра згадала свій досвід роботи на ТОНІСі, СТБ та ICTV, поділилася тим, як шукала себе після рішення не повертатися після декрету на телебаченні, дала кілька порад, як писати художній репортаж, та розповіла про новий проєкт Богдана Кутєпова, у створенні якого вона також братиме участь.

— Христю, які три найважливіші факти про тебе?

— Перший і найважливіший факт — це те, що я — мама. Я не журналістка, не громадська діячка, а саме мама. Я до цього прийшла, довго з цим боролася. Я для себе вирішила, що все інше я буду підлаштовувати під цей факт. Коли народилася Ніна, це само по собі сталося, але все одно я боролась із цим. Мені хотілося проводити час із дитиною, але я бачила, що мої товаришки не засиджуються в декреті, виходять на роботу. Звичайно, мене мучила думка, що я попу дитині підтираю, а люди розвиваються. Але я не могла по-іншому. Моє «мамське» вилізло і все інше просто закопало. Я думала, що втрачаю час, який неможливо повернути. Але тепер, коли в мене є друга дитина, якій вже п’ять років, я розумію: все можливо повернути, а ось дитинство твоїх дітей — ні. Щоправда, можна ще третю дитину народити. (Сміється.)

Другий факт: я знайшла баланс. Я займаюся тим, що люблю. Стараюся будувати своє життя навколо любові. Мене так мій тато з дитинства вчив, що щастя людини складається з двох речей: ти йдеш щасливий на роботу і приходиш додому щасливий з роботи. Щоб так було, треба, щоб усе було пов’язано із любов’ю. Ти маєш людину, з якою живеш, і маєш любити те, що ти робиш. Я знайшла цей баланс у собі — з дітьми, з чоловіком, з роботою.

І третій факт. Я дуже багато всього читаю про Голокост. Чому я це роблю, навіщо так глибоко занурююсь у цю тему? У мене не було євреїв у родині, немає родинних історій, пов’язаних із євреями. Вчора я дочитала ще одну книжку на цю тему й подумала: стільки книжок про Голокост, які стали всесвітньо відомими, які переклали на багато мов, які продаються величезними накладами. Але українських доль не менше, ніж єврейських, які теж пройшли через такі страждання, і жодна така доля навіть в межах України не є настільки відомою. Можливо, я читаю, щоб у своїй голові оформлювати знання і написати книжку про українську долю. Хочу, щоб така історія, і не одна, стала популярною в нашій країні.

— Ти народилася на Тернопільщині, але з 2004 року живеш у Києві. Чи довелось тобі пережити період адаптації, вписування себе в контекст столичного життя?

— Не було такого. Я так хотіла в Київ із дитинства! Я ж не після школи приїхала, а коли вже мала першу вищу освіту. До речі, я пішла навчатися у школу у 5 років і, відповідно, закінчила її у 15. Моя родина переїхала в інше місце, і я сказала, що більше не хочу ходити до дитсадка, а хочу до школи. Як хоче, то хай спробує, так вирішили мої батьки. Коли в останньому класі постало питання, куди далі вступати, моя мама сказала, що ляже на порозі, але не пустить дитину у 15 років саму до Києва. А я ж завжди хотіла бути журналісткою. Тато каже: до Києва ти завжди встигнеш, а поки давай розберемося, які з предметів ти найбільше любиш. А я найбільше любила математику, непогано йшла англійська мова. Вирахували, що я можу вступити на міжнародну економіку в Тернопільську академію народного господарства. Думаю, мої батьки потайки вірили, що після п’яти років навчання я забуду про своє бажання їхати до Києва.

Коли я була на п’ятому курсі, я пішла на практику на обласне телебачення, а далі там і залишилась. І справді стала сумніватися, чи мені треба до Києва, якщо так усе добре складається в Тернополі. Тим часом моя подружка в Києві вступила в Інститут міжнародних відносин. Приїжджає вона додому і каже: «Яка журналістика у Тернополі, ти що, знущаєшся? Тільки Київ!». Я поїхала і здала документи до Інституту журналістики; вступити було нескладно.

Мені дуже щастило з усім. Тоді з’явився канал НТН. Я кручуся серед студентів і питаю всіх: як мені влаштуватися на роботу на телебачення? Мені дали телефон Наталії Катеринчук, головної редакторки НТН. Я дзвоню, Катеринчук питає мене про мій досвід, а коли дізнається, що я працювала на обласному телебаченні, каже: «Та обласні канали нас не цікавлять, це не досвід, ви нам не підходите». І тут мені хтось каже: багато журналістів перейшли на НТН з ТОНІСа, бо на НТН більші зарплати. Тож шукай вакансію на ТОНІСі. Дали мені телефон Дмитра Тузова (у 2003–2011 роках — головний редактор телеканалу ТОНІС. — Ред.). Я подзвонила йому, він запросив мене прийти на канал. Зустрічаємося й він мене питає, чи можу я прямо сьогодні зробити матеріал. Кажу: можу, ось сьогодні релігійне свято Чесного Хреста (сміється), можу щось про це зробити. Тузов погоджується: виїжджайте. Куди, що робити? Дають мені досвідченого оператора Вадима Вербу. Він питає мене, куди їдемо. Вирішили: їдемо на Софійську площу. На місці з’ясовується, що я ж не домовлялась ні з ким про коментар. Вадим каже: нічого, я зараз знайду Євстратія Зорю (колишній керівник Інформаційного відділу Київської патріархії. — Ред.). І ми записали Зорю, щось іще познімали, змонтували — і так вийшов перший мій сюжет на ТОНІСі. Тепер, коли я про це нагадую Тузову, він сміється й каже: «Боже, я б зараз ніколи не дозволив людині знімати про таке матеріал!»

—Твій досвід на обласному телебаченні справді не заслуговує, щоб про нього згадувати?

— Мені довелося багато чого перевчатися після роботи на обласному телебаченні. Там вчили писати штампами — «верба над рікою», «мова калинова». Мене потім редактори добряче правили на ТОНІСі, дивувалися, де я понабиралися тих канцеляризмів. Але я, двадцятирічна дівчинка, на обласному телебаченні вела прямі ефіри.

— А чому ти так хотіла стати журналісткою, що тебе тягнуло у цю професію?

— Думала, що це така професія, яка дозволяє всюди їздити. Я думала, що я буду Іриною Зінченко (ведуча пізнавально-розважальної програми «Вікенд» на телеканалі «Інтер». — Ред.).

— Коли ти почала працювати на ТОНІСі?

— Восени 2004 року, за місяць до початку Помаранчевої революції. ТОНІС був дуже камерний, ми один одного добре знали і дружили. Кажуть, що робота — другий дім, у випадку із ТОНІСом було саме так. Більше у мене такого не було на жодному каналі.

То був прекрасний час, щоб набути досвід. Тоді більшість каналів не висвітлювала події на Майдані. ТОНІС був одним із небагатьох ЗМІ, які говорили про революцію. Нових журналістів, які прийшли працювати на «Тоніс» (і серед них й мене), кинули на висвітлення подій на Майдані. Ті події стали моїм бойовим хрещенням.

У 2004 році я ще багато чого не розуміла. Думала: ми всі маємо бути за Ющенка, за правду. Одного дня мене відправили на пресконференцію Януковича, я одягла помаранчевий шалик, зайшла туди. У Ганни Герман обличчя почало ходити ходором, а я сиділа і просто щиро їй усміхалася, раділа, що я її злю. Зараз я такого ніколи не зробила б, тому що розумію, що для журналіста це неправильно — показувати свою позицію. Повертаюся я після зйомки на канал, зустрічаю Віталія Докаленка (колишній генеральний директор телеканалу ТОНІС. — Ред.). А він регоче, мовляв, ну ти, Христя, видала!

Фото з архіву Христини Коціри

— Як йшло твоє навчання, якщо ти одразу почала працювати на ТОНІСі?

— Я вчилась у другу зміну. Спочатку я ще, звісно, старалася відвідувати пари, але потім почала ходити вибірково. Вчилася, як, у принципі, всі вчаться в Інституті журналістики: якщо ти з другого курсу не пішов працювати, то вважай, що журналіста з тебе не буде.

— Розкажи, як і чому ти прийшла у програму «За вікнами» на СТБ.

— Ми (Богдан Кутєпов, Юрій Карашівський і я) трохи попрацювали в новинах і вирішили, що вже достатньо круті, щоби створювати власний проєкт. Ще на ТОНІСі ми створили проєкт журналістських розслідувань «ПрАвокація». Десь рік ми його робили, а потім на СТБ прийшов Володимир Бородянський (голова правління СТБ у 2004–2018 роках. — Ред.). На каналі почали готувати проєкт журналістських розслідувань, за який відповідав Антон Степюк. Антон покликав Бодю, а заодно й мене. Це був 2006 чи 2007 рік.

— Ви самі вигадали формат «ПрАвокації» чи придивлялися до інших програм у жанрі журналістських розслідувань?

—Тоді ще не було журналістських розслідувань як таких. Ми взяли формат просто з голови: хотіли провокувати, вживатися в різні ролі. Ми робили матеріал про вуличних жебраків, і я сиділа в метро з лялькою, а оператор мене знімав збоку, спостерігав за реакцією перехожих. Якщо зараз передивитися ті матеріали, воно виглядатиме трохи по-дитячому, зараз би ніхто не випустив таке в ефір великого національного телеканалу. Але Женя Батаєва (колишня голова правління телеканалу ТОНІС. — Ред.) чомусь дуже в нас вірила і дозволяла все.

На ТОНІСі виходив телемагазин. І ось приходить лист від дядька із Сумської області, який пише: мовляв, що ж ви робите, я грав і програв через вас і ваш телемагазин три пенсії. Ми вирішуємо робити про це матеріал, записуємо коментар юристів ТОНІСа, їдемо до дядька. Якраз у цей момент міняється керівництво ТОНІСа, приходить Микола Княжицький (колишній голова правління телеканалу ТОНІС. — Ред.), виходить наша програма. І Княжицький нам каже: «Ви що, з глузду з’їхали? На ТОНІСі вийшла програма про те, як ТОНІС обдурює людей. Це як?». І тут Бодя каже: «Це ж круто! Це означає, що на каналі є свобода слова!»

— Чого ти навчилася під час роботи в проєкті «За вікнами»? Чим запам’ятався той період?

— Це був період, коли я справді  навчилася багатьох речей. Але я була на межі психічного зриву, було дуже складно працювати. Бородянський — трудоголік і він вимагав такого ж трудоголізму від усіх. І контролював усе. Я, чесно кажучи, не розуміла, для чого там були редактори, випускові, бо всім керував Бородянський. Наприклад, ми зробили матеріал, повністю підготували його до ефіру, потім летючка у Бородянського. Він дивиться і каже: «Это говно. Ты вообще никто, ты ничего не умеешь! Надо переделывать все!» Таке він усім нам казав. Звісно, що після всіх його правок та виконання всіх його вимог матеріал ставав кращим, але процес був реально виснажливим. Ми почали потроху виступати на цих летючках у Бородянського, в результаті він сказав, що надалі летючки будуть проводитись без журналістів, а лише з редакторами… У роботі доводилося орієнтуватися на смаки Бородянського, обирати теми, які йому могли потенційно сподобатися. Так тривало трохи більше року. Потім був скандал, і Бородянський звільнив Бодю. Це було за місяць до нашого весілля. Я теж звільнилася з СТБ і перейшла працювати на ICTV в редакцію «Фактів тижня з Оксаною Соколовою».

— Оксана Соколова теж усе контролює, як Бородянський?

— Так, вона багато що контролює. Вона не з тих ведучих, які прийшли на все готове, покрасувалися в кадрі й пішли. Ні, Оксана Соколова — страшний трудоголік, усі головні рішення в програмі ухвалює вона, і якщо щось іде не так, це також її відповідальність. Але вона не настільки диктаторка, як Бородянський.

На ICTV мені було легко після СТБ. Я наче знову народилася. Пригадую, як я робила свій перший сюжет для «Фактів тижня». Я знайшла інформацію, що в Криму вчитель історії викладає дітям, що немає ніякої України та українського народу. В редакції мені сказали: «Лети в Крим». Ми з оператором полетіли, відзняли цю історію і ще декілька інших. Я приїхала, написала, змонтувала — і воно пішло в ефір. Для мене це був шок після досвіду роботи з Бородянським, який доколупувався до кожного кадру. А тут мені одразу сказали, що я зробила крутий сюжет. У мене просто крила виросли!

— Чи довелося тобі під час роботи на ICTV стикатися з джинсою?

— Коли в PinchukArtCentre відкривалася нова виставка, ми завжди робили сюжет, це правда. Звісно, якби ми працювали на «1+1», то ніхто б із такою регулярністю не робив у тижневик матеріалів про відкриття виставок. Але чогось брудного в нас не було. Якщо треба було зробити щось політичне, в нас був для цього один журналіст, який без проблем та претензій це робив і начитував. Зараз бачу, один журналіст із ICTV шукає тих, хто їздив на зустріч із Папою Римським двадцять років тому. І я розумію, що це буде сюжет не про цю зустріч, а про те, що Кучма молодець, бо організував приїзд Папи до Києва. Люди, які працюють на ICTV, знають, що інколи треба робити матеріал про «дєдушку», щоб йому було приємно, і про якісь гуманітарні ініціативи Пінчука. Причому в таких сюжетах, як правило, Пінчук є лише на кількох перебивках, є його короткий синхрон, його не треба показувати з усіх боків. Якось була смішна історія: Пінчук проводив чергову церемонію вручення премії «Гордість країни». Туди приїхали окремо «Факти», «Факти тижня» і ще хтось з ICTV. Ми підходимо до Пінчука брати коментар із трьома мікрофонами від ICTV — він аж запротестував, мовляв, це вже занадто. (Сміється.)

— Як довго ти працювала на ICTV?

— З 2008 року до 2011-го, коли народилася Ніна, і я пішла в декрет. За два роки Оксана Соколова запропонувала мені співпрацю, я якийсь час побула редакторкою. Після цього мені запропонували стати другою редакторкою на «Фактах тижня». Це була інша відповідальність, інші завдання. Мені не дуже подобається офісна робота. Вичитувати чужі тексти, контролювати роботу журналістів, виконувати інші редакторські обов’язки — це не зовсім моє. Так що не скажу, що я мучилась, але й задоволення від офісної роботи не отримувала. Мені все-таки хочеться нових вражень, зустрічей із людьми. Край цьому всьому поклало народження другої дитини. Потім я зрозуміла, що не дивлюсь телевізор, і мені не хочеться вертатися на телебачення.

— Це легко сказати «Я не хочу вертатися на телебачення», а насправді в твоїй душі, напевно, відбувались серйозні тектонічні процеси?

— О, так. Спочатку було виправдання: я сиджу в декреті з дитиною. На великих каналах усе-таки непогані зарплати, медична страховка, інші приємні бонуси, від усього цього непросто відмовитись. Але я думала: ну як я знову піду, я не хочу, мені так набридло вже оце «кор за кадром — синхрон — інтершум». Я почала себе довбати, що витратила купу років на непотріб, що жодних значних успіхів на телебаченні в мене не було, що я не стала Опрою Вінфрі.

Мені допоміг один випадок. Я не розуміла, куди мені рухатися, до кінця декрету залишалося три місяці, і я думала, що все-таки буду вертатися на телебачення, бо що ж іще робити… Читаю я стрічку фейсбука і бачу пост головреда «Бабеля» Жені Спіріна, де він жаліється, що в українській журналістиці мало людей пишуть класні репортажі. І дає посилання на приклад такого матеріалу. Не пам’ятаю імені автора, але це був репортаж про ченця, який став чемпіоном світу з армреслінгу. Читаю цей репортаж і розумію: «От воно! Ось що я хочу робити!». Я такі тексти ніколи не писала, бо телевізійні тексти мають свою специфіку, але захотіла навчитися.

Фото з архіву Христини Коціри

Згодом я побачила знов на фейсбуку оголошення Каті Бабкіної, яка набирала людей на курс «Звичка писати». Я ніколи не була на жодних курсах, не дуже в них вірю, а тут подумала: зроблю собі подарунок на день народження, запишуся на курс Каті. Я негайно оплатила цей курс, бо знала, що можу завтра передумати. Курс виявився практичним, я старанно виконувала всі домашні завдання, довелося багато писати. Я зробила відкриття, що можу писати художні тексти, зокрема оповідання. Потім побачила конкурс оповідань Open World, відправила своє туди — і серед 580 оповідань моє зайняло перше місце. І тоді я зрозуміла, куди мені рухатися далі.

Катя говорила про ази, які, в принципі, вчать у школі. Але я чомусь ніколи про них не думала, я просто сідала і писала текст, наприклад, сюжету. Я зрозуміла, що це було помилкою, що треба перед тим, як писати, розуміти мету тексту, його основну ідею.

— Ти могла би дати пораду тим журналістам, які зараз також думають над тим, щоб, можливо, піти з професії? Як досягнути успіху в пошуках себе?

— Шлях знаходиться, коли ти його відпускаєш. Коли ти про нього весь час думаєш і страждаєш, що не можеш знайти, нічого не вийде. А коли ти попускаєшся й кажеш собі: «Якось воно буде», тоді воно тебе знаходить. Раціональній людині, як я, це зробити непросто. І не треба боятися фрилансу. Варто зробити один хороший матеріал — і тебе можуть помітити і запропонувати співпрацю. Так сталося зі мною. Я запропонувала «Громадському» свій репортаж про Ванду Горчинську (він отримав цьогорічну «Честь професії»), вони його взяли, а потім до мене звернулася редакторка журналу «Локальна історія» і запропонувала співпрацю. Також мені написала головна редакторка Reporters Марічка Паплаускайте і теж запропонувала їм писати.

— Розкажи, за що ти так полюбила «Локальну історію».

— А куди ще я буду писати про дисидентів? Яке ще видання матиме постійний запит на таку тему? Або на портретні репортажі, наприклад. Ринок не зацікавлений у таких матеріалах, тому що маса читачів не зацікавлена в них, вона хоче читати про Олега Винника, а не про Миколу Матусевича (український дисидент, член-засновник Української Гельсінської групи. — Ред.).

Зараз я регулярно співпрацюю з «Локальною історією». І вони мені пропонують теми, і я їм. Ми робимо проєкт про дисидентів, він уже, наскільки я розумію, на завершальному етапі. Це іміджевий проєкт, не знаю, чи дивляться вони на цифри.

— А ти дивишся на цифри?

— Коли вийшов матеріал про «Домовину», на фейсбуку «Громадського» коротесенький ролик за мотивами тексту набрав 960 тисяч переглядів, а сам текст — 17 тисяч. Не зіставні цифри.

— Розкажи детальніше про свою роботу над репортажем, який журі цьогорічного конкурсу «Честь професії» назвало найкращим.

— Пані Горчинська живе в сусідньому з моїми батьками містечку. Я знала про неї й давно хотіла про неї написати. Зв’язалась із її дочкою через фейсбук, домовилася про зустріч. Попросила Бодю поїхати зі мною і познімати. Ми писали розмову з «Домовиною» три години. Встановити з нею контакт було непросто. Коли ми приїхали до неї, вона сиділа на лавочці під своїм будинком. Я її питаю: «Будемо тут говорити?». А вона каже: «Ні-ні, ще хтось щось почує. Зараз часи непевні». У розмові вона кілька разів казала: «Я ж не знаю, що ви за люди», боялася нам довіряти. А після інтерв’ю, розповідав мені потім її онук, ще довго сумнівалася, чи не сказала чогось зайвого. Я з нею говорила так, як говорила зі своєю бабцею, це допомогло мені увійти в довіру. З такими людьми треба вміти слухати.

Й написати цю історію мені було складно. Я не розуміла, як краще викласти те, що я почула від пані Ванди: як інтерв’ю, від першої особи чи ще якось. Врешті-решт я вирішила написати це в документальному стилі, з купою деталей.

Бодя сказав, що подаватися на конкурс у цьому році немає сенсу, бо два попередні роки він уже отримував «Честь професії». І третій раз поспіль журі не зможе обрати матеріал, у якому один із авторів — Кутєпов. А ще сказав, що зараз актуальна тема — коронавірус, і виграє репортаж, який стосується саме цієї теми. Репортаж вийшов на «Громадському», і «Громадське» вирішило подати його на «Честь професії». Бодя про це дізнався і порекомендував мені податися на конкурс, не чекаючи, поки це зробить «Громадське». В день церемонії нагородження «Честі професії» ми поверталися з відпочинку. Нас привітав Данило Мокрик. Спочатку ми думали, що він нас вітає з днем народження нашої доньки Ніни (це якраз 25 травня), але потім з’ясувалося, що йшлося про перемогу на «Честі професії».

— Дай кілька порад, як написати художній репортаж.

— Насамперед потрібна тема. Цікаві особистості зі складними долями — це завжди виграшна тема. Можна шукати історії. Кожен випуск друкованої «Локальної історії» тематичний. Вони мені сказали: у нас буде тематичний випуск про транспорт, поїдь у Козятин і зроби про нього як про транспортний вузол матеріал. Знову ж таки, я завжди стараюся все будувати на людях. Так, вокзал там красивий. Ще колись туди приїжджав російський імператор. Я починаю пошуки історій і з’ясовую, що є в Козятині дядько, який організував музей залізничних експонатів. Ще дізнаюся, що його батьки були провідниками, а сам він усе життя пропрацював на залізниці, а зараз там само працюють його сини. І я зрозуміла: ось герой мого майбутнього матеріалу. Якщо маєш цікавого героя, можна й Козятин прив’язати, і історії з імператором, і ще багато іншого.

Щодо тексту: потрібні деталі, якнайбільше. Я прочитала книжку Марічки Паплаускайте «Бог дивовижних людей та інших грішників» та збірку репортажів польського журналіста Яцека Гуго-Бадера «Біла гарячка». Обидві книжки варті уваги тих, хто хоче писати класні репортажі.

— А що ти думаєш про нещодавній «перформанс» Боді «Я не хочу ставати ФОПом»?

— Можливо, Бодя вже хотів піти із «Громадського», але не зізнавався навіть собі у цьому. В нього були складні останні пів року. Ще пара тижнів — і він би впав у жорсткий депресняк. Він любить рух, зустрічі з новими людьми, але останні місяці монтував один проєкт для «Громадського» і був прив’язаний до офісу. Ну, і, як це часто буває, були постійні правки, а він так не звик. Він звик зробити зусилля, видати матеріал — і отримати фідбек аудиторії. А тут він витрачає купу часу на навороти, а виявляється, що замовнику це не потрібно, він хоче простіший монтаж. І Бодя задовбався, я бачила, що він на порозі депресії. Спочатку він готувався до оформлення ФОПом. А потім я відкриваю фейсбук і бачу: «Я не буду ФОПом».

— Розкажи про новий проєкт Богдана, до якого ти також долучишся.

— Хоч ми вже давно не співпрацювали з Богданом, я — перша людина, яка бачила його відео і казала: «Ні, Бодю, це погано, тут перероби». І так само він перший, якщо в нього є час, читає мої тексти. І, до речі, багато править, він хороший редактор і літературний редактор, має круте відчуття мови. Але в нього це читання займає багато часу. Буває, він мені каже, що сяде читати зранку; вже вечір, а він іще не сів.

Ми вирішили, що новий проєкт буде про людей. Я буду допомагати йому підшуковувати героїв. Тобто когось ти, звісно, зустрінеш по дорозі, але якщо ти їдеш, скажімо, в Чернігівську область, то все-таки треба мати контакти кількох цікавих персонажів. У полі працювати не планую, але, може, колись і поїду з ним у відрядження і зроблю окремо текстовий матеріал для тієї ж «Локальної історії». Остаточний вигляд формату ще в процесі, ми собі щось напланували, а як воно в результаті вийде, я не знаю. Бодя завжди каже: «Я — спонтаніст». Він не пише сценаріїв, не домовляється наперед із людьми.

Про назву ще думаємо, але замовники, які будуть це фінансувати, хочуть свою назву. Вони хочуть просувати не лише сам продукт, але й себе як спонсорів проєкту. Взагалі цей проєкт — щасливий випадок, який дає можливість і Боді, й мені робити ті речі, які ми любимо.

Смішно, як діти переживають, що тато звільнився з «Громадського». Мирон особливо переживає, бо там в офісі стоїть апарат, в якому можна купити чіпси. Я своїм дітям чіпси ніколи не купляю, але коли вони приїжджають на «Громадське», то їм можна. У мене теж є переживання у зв’язку зі звільненням Боді, бо й для мене «Громадське» — як дитина, перша чи третя, я не знаю. Ми прокидалися з «Громадським», засинали з «Громадським». Він про це не говорить, але мені здається, що для нього це теж складно. Це — як піти з сім’ї, як розлучення.

— Ти працюєш над романом?

— Я вже його написала й віддала на конкурс «Коронація слова». В серпні мають бути результати. Я не дуже сподіваюсь на перемогу. Нікому не давала читати, лише одній своїй подружці, і вона вказала мені на декілька моментів, які треба виправити. Я написала оповідання, яке взяло перше місце на конкурсі оповідань, і вирішила, що можна з нього зробити роман. Так і сталося. Але я не маю в планах ходити по видавництвах і пропонувати надрукувати свій роман, мені це нецікаво. Хочу подивитися, який буде результат на «Коронації слова».

— Назви три книжки, які би ти радила прочитати всім журналістам під час відпустки.

— У мене на першому місці — книжки Фредріка Бакмана. Не можу сказати, що вони будуть корисні саме журналістам, вони написані для всіх. Друга книжка — про Голокост, «Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії» Міколая Гринберга. Читаючи цю книжку, я б радила подивитися, як людина спілкується з героями. Автор — не журналіст, а фотограф-письменник, він глибоко занурений у тему: його батьки теж пройшли Голокост. Його стиль спілкування з людьми мені дуже подобається. Він не демонструє свою ерудованість, а ставить прості запитання на кшталт «Як ви себе почуваєте?» і у відповідь отримує глибоку розмову: герой відкривається.

А третя книжка — «Кафе на краю світу», маленька, простенька, але вона дала мені багато розуміння, як жити. Був момент, коли я думала, що віддам меншу дитину у приватний садок і почну більше писати. Ця книжка змусила мене по-іншому поглянути на цей намір: виявилося, що я буду більше працювати, щоб оплатити сину садок, водночас ми не будемо проводити час разом. Я нікуди не дінусь від того, що я — мама двох дітей, які все ще потребують моєї уваги й часу. Я буду писати по ночах — і можу так довести себе до психологічного зриву, після чого мені знадобиться психотерапевт, якого теж треба оплачувати, тож треба буде ще більше працювати. А для чого це все? Я роблю не так багато матеріалів, два-три на місяць, але в кожен вкладаю душу. Хочу почати співпрацювати з Reporters, це ще один-два матеріали на місяць.

— Чого б ти хотіла досягнути у найближчі п’ять років у професійному сенсі?

— Мені б хотілося, щоб мені не набридло. І щоб у мене була змога писати, тобто щоб і далі були видання, яким цікаві люди. Мені хочеться писати про дисидентів, про політв’язнів, максимально написати про всіх, хто ще живий. Ці люди цікаві мені особисто. Проблема нашого суспільства — в тому, що ми їх не знаємо. Не можемо будувати наше майбутнє, бо нам немає на що спертися.

Я от нещодавно їду в Ірпінь. Сказали зробити матеріал про Ірпінь як письменницьку Мекку. Я їду туди — виявляється, там є музей Григорія Кочура, який знав 31 мову, відсидів десять років у Гулагу і п’ять років на засланні. Я думаю: чого про нього фільм не зняти, чому досі ніхто сценарій не написав? Чому про нього немає матеріалів у ЗМІ? Я розумію, що мій матеріал про нього прочитає якась тисяча людей. Нехай і тисяча, але для них теж треба писати.

Фото — Максим Поліщук