Пригоди української популярної музики в радянській Україні

Завершується обмежений прокат неігрового фільму «Вусатий фанк», створеного за підтримки Держкіно та, без перебільшення, очікуваного цільовою аудиторією.

Загадка стрічки — її жанр. Так, документальне кіно теж має жанр і кожна стрічка, хай навіть здебільшого умовно, потрапляє в той чи інший сегмент. Але «Вусатий фанк» Олександра Корша та Віталія «Барда» Бардецького ризикує лишитися жанрово неприкаяним.

Ідея достойна й давно на поверхні: розказати й показати насамперед зацікавленим, а в перспективі — неофітам і скептикам історію розвитку, становлення та успіху української україномовної популярної музики (попси). Причому не сучасної, переважно російськомовної, як це робили творці документального серіалу «Спалах». А тієї, котрої, як прийнято вважати, в підрадянський період тодішня Україна не мала. Якщо й мала, то все обмежувалося ансамблем «Смерічка» і творами авторства Володимира Івасюка. Настільки успішного в плані українізації українського радянського простору, що влада не мала іншого виходу, як фізично усунути композитора.

Тут жодної іронії. У тому, що Володимира Івасюка вбито, сьогодні активна частина українського суспільства не має жодних сумнівів. Хай ім'я виконавця чи виконавців не назване, але замовником злочину була радянська політична система. Проте автори «Вусатого фанку», до своєї честі, вирішили, згадавши роль Івасюка в розвитку актуальної української україномовної естради в 1970-х, не мусолити вчергове тему його загибелі. Загалом пропонується фільм про успіхи його колег та сучасників. Для кращого звучання історії обрано позитивні, мажорні ноти й ритми. Що не вирішує, а тільки поглиблює названу вище проблему. «Вусатий фанк» — це що?

Як для типового, старомодного документального кіно в ньому на 75 хвилин екранного часу дуже мало власне документалістики. Відеоряд складають монтажно склеєні кадри радянської хроніки, які, за режисерським задумом, мали би показати конфлікт і контраст між парадними офіціозними демонстраціями і творчістю, яку репрезентують довільно, без прив’язки до сюжету, взяті кадри з концертних відео. Як правило, теж записаних офіційно, для телепоказів по тодішніх УТ-1 чи УТ-2 в денних, не найпопулярніших слотах.

Помітив «бюджетність» ілюстративного матеріалу не лише я. Проте звинуваченням це не звучить. Журналістка Оксана Хмельовська в себе на фейсбук-сторінці оцінює: «Як фільм "Вусатий фанк" слабкий, але що можна було зняти за 1 700 тисяч гривень? Але як промоакція української музики в історії радянської музичної сцени — чому б ні?» Цієї позиції дотримується журналіст Антон Короід: «Дуже бідний візуал, часто брак по картинці, нікуди не годний монтаж. Відмінно для малобюджетного аматорського фільму, але чи варто було показувати його в кінотеатрах?» Автор закликає пробачити творцям форму заради змісту, бо українська радянська естрада 1960–1970-х системно досліджується чи не вперше від часів Незалежності. Тема вдячна, нива неорана.

Отже, «Вусатий фанк» лише приблизно відповідає сучасним вимогам до документального кіно. Спроба підігнати задачку — катастрофічний брак візуального матеріалу, — під відповідь та реконструювати типовий музичний гурт 1970-х спрацювала в «мінус». Реконструкція приїзду немолодих музикантів до Києва (звідки?), їхня репетиція на базі (чому для цього треба було їхати в Київ?) та відтворення типового концерту на типовій естраді (єдиний музичний номер) насправді дратує з кожною появою компанії на екрані.

А отже «Вусатий фанк» хай формально документальний, проте зовсім не музичний фільм. Так, було небагато грошей. Так, реальні виступи згаданих у стрічці «Аргонавтів», «Арніки», «Ватри», «Енею» та інших у 1970-ті на відео не фіксувалися. Але команда проєкту цілком могла вирішити це питання в інакший, як на мене, цікавіший спосіб. Задіяні в стрічці живі, реальні учасники процесу, серед яких найбільш відомими в медійному просторі є Віктор Морозов, Кирило Стеценко й Тарас Петриненко, могли би зараз на естрадній сцені відтворити свої концерти. Для ілюстрації, бодай по одній пісні. Щось близьке до того спробував зробити а капельно лише Морозов, показавши, як він адаптував народну лемківську пісню під ритм рок-н-ролу. Та на цьому — все.

Задіяні спікери, вони ж — обличчя й голоси епохи, багато, цікаво й пізнавально розповідають. Згоден з усіма, хто відзначає саме інформативно-вербальну складову «Вусатого фанку». Ті, хто зовсім нічого не знав про українську естраду 1970-х, будуть здивовані її представництвом та розмаїттям. Бо «Червона рута» з «Водограєм» — класика жанру, тільки не ними єдиними, пласт ретромузики величезний, а мода на 1970-ті тримається досі. Мої ровесники (аудиторія 50+) можуть згадати власний досвід долучення саме до української естради. Й дізнаються деякі подробиці. Наприклад, що український музичний колектив з україномовним репертуаром міг дати 135 концертів по УРСР і пристойно заробити. У той самий час, коли офіційно числилися десь на підприємствах електриками чи інженерами. Або такий факт: вінілова платівка із записами такого колективу розходилася тиражом під 200 тисяч копій.

Окремий пункт — українська музика в українському ж кіно. Виявляється, естрадні ритми та запозичені на Заході оранжування українські композитори маскували під… інопланетні мотиви. Тому у фантастичних стрічках, створених студією Довженка та Одеською студією в 1960–1970-ті, активно використовувався «психодел» вітчизняного виробництва. Подібні експерименти не віталися на естраді, але в кінофантастиці — цілком.

Отже, «Вусатий фанк» більше нагадує велику популярну лекцію, яку не обов'язково бачити на екрані. Проте корисно, пізнавально слухати й відкривати для себе пласт української популярної музики, яку не заборонили, але забули. З інформаційного й культурного простору вилетів — не знати, з чиєї провини — величезний музичний пласт. Варто подякувати авторам стрічки за першу спробу системно поговорити про це. Держкіно — за підтримку важливого проєкту. І чекати нагоди ретельніше проговорити період, який поки відомий як часи знищення національної інтелігенції та дисидентського руху.

Фото: planetakino.ua