Олесь Барліг: «Хто працював на державному телебаченні, той в цирку не сміється»

Олесь Барліг, він же Віталій Бабенко — запорізький письменник, культуртреґер, науковець, громадський активіст і телеведучий. Щоправда, в телеефірі він не працює вже кілька років, відколи разом із кількома колегами звільнився зі щойно реформованої філії Суспільного. Однак крапки у своїй журналістській кар’єрі Олесь не ставить. Каже, життя все одно приводить його у сфери, де потрібні навички комунікації. А нові навички й таланти, які Олесь відкрив у собі випадково, дали йому нову роботу — практичну магію, якою він займається разом із дружиною. І не любить, коли люди говорять про це його заняття з невиправданим скепсисом.

Говоримо з Олесем про початок його журналістської кар’єри, прорив на обласне радіо й телебачення, специфіку роботи в обласній державній телерадіокомпанії, причини звільнення та про наукові дослідження тілесності в українських медіа.

— Олесю, ваша перша медійна робота була у пресцентрі Запорізького національного університету. Як так сталося?

— Це сталося неочікувано й випадково. В університеті до мене звернулася проактивна дівчина Юлія Чернета, яка опікувалася численними проєктами та завжди була у вирі подій. Вона повідомила про переформатування роботи пресцентру й відновлення легендарного студентського часопису «Дзиґа». Ми мали оновлювати інформацію на сайті, готувати матеріали для друкованої університетської газети й паралельно робили часопис. Ми намагалися брати не візуалом, а змістом, бо потрібних потужностей не мали: це був далеко не Guardian. Часопис був некомерційним волонтерським проєктом (зарплатню ми отримували лише за наповнення сайта й газети), який акумулював енергію з різних факультетів. Це були прикольні часи, коли ми могли дозволити собі до четвертої ранку сидіти, зустрічати світанок за вікном, аби терміново щось доробити для «Дзиґи». Ми просто відчували, що це наша дитинка, яку треба виплекати.

— Робота в пресцентрі була більше журналістикою чи піаром?

— Ми висвітлювали роботу факультетів. Зрозуміло, що мета цього всього була популяризувати активність життя на факультетах: наукового, студентського, освітнього.

Для мене це був великий досвід, тому що це був четвертий курс. Я ще був зелений, трішечки публікувався в запорізькій періодиці, але то були крихти, перші проби пера. А тут я розумів: це робота, де треба писати іноді по дві-три публікації на день. Для студента з мінімальними навичками це була шалена школа.

— Що було далі?

— Паралельно з роботою в пресцентрі ми потрапили на радіо. Ніна Деркач — редакторка запорізького обласного осередку державної телерадіокомпаніії України — викладала в нас радіожурналістику. Вона дала завдання записати на диктофон імітацію радіопрограми. Ми скооперувалися з одногрупницею Юлією Бурдою. Викладачка сказала: «У вас непогано вийшло. Я вам пропоную вийти в прямий ефір на державному радіо». Ми злякалися, але одразу ж погодилися, тому що це був величезний шанс.

Перед першим ефіром тремтіли шалено. Запросили експертку, вона була перелякана, адже теж уперше потрапила на радіо. Ефір вийшов непоганим, і нам сказали: «Називайте якось програму». Ми вигадали дурнувату назву «Порцеляна», бо просто сподобалося звучання цього слова. Пізніше ми підтягували під це якісь концепції: «Ми готуємо вишукані комунікативні страви з гостями з проблематик експертного кола і подаємо їх на порцеляні в прямому ефірі».

Ми мали щочетверга пів години прямого ефіру з гостями на різні теми. Це був цікавий досвід тривалістю два роки. Нам платили кумедні гонорари — чотири гривні за півгодини прямого ефіру. Нам так подобалася ця атмосфера, що ми були готові працювати безкоштовно. Потім гонорар збільшилися до семи гривень за ефір — уже вистачало на найдешевше морозиво. (Сміється.)

Якось запросили на ефір Інгу Естеркіну, зірку запорізької журналістики, яка висвітлювала культурно-мистецьке життя. Вона запропонувала адаптувати наші ефіри під газетний формат для видання «МІГ по вихідних». Це була дочірня газета тижневика «МІГ», присвячена культурному життю. Ми розсинхронювали майже всі наші прямі ефіри, і там я вперше почав отримувати справді великі гонорари. Я був здивований, що це можуть бути гроші, які можна назвати грошима з великої літери Г. Співпраця з газетою тривала, поки її не закрили.

— Як склалася ваша кар’єра після закриття газети?

— Знову ж таки Юля Бурда, яка була за спеціалізацією тележурналісткою, сказала: «Треба брати наступний рівень. Я пропоную йти на телебачення». Я відповів: «Я взагалі газетяр, керівництво відкриє мій диплом, подивиться: “Газетна журналістика”, і запитає, чого я приперся». Але Юля наполягла. Ми пішли до Оксани Гладій, яка викладала в Юлі на журфаці як тележурналіст-практик.

У мене на той час були первинні вміння завдяки практиці, яку я проходив на каналі «Алекс» на другому чи третьому курсі. На державному телебаченні була велика плинність кадрів. Туди приходили молоді люди, отримували знання та намагалися їх реалізувати в Києві, Львові, Харкові та інших великих містах. Тож обласному телебаченню потрібна була молода свіжа кров.

Оксана Богданівна давала чудові можливості, вона не тримала в тіні, на лаві запасних. Одразу ж узяла нас співведучими програми «Вечірня лінія». За пів години або сорок хвилин ми зустрічалися з двома-трьома гостями протягом ефіру, і ці блоки з гостями розбивалися сюжетами.

— Які були умови праці?

— Студійна робота на державному телебаченні — це особливий режим. Попри те, що багато програм виходили в запису, це був режим прямого ефіру. Небажано було збиватися, щось перезаписувати, клеїти — це додатковий час і ресурси, гроші для освітлення студії, монтаж, розклад якого складався за тиждень. Була величезна проблема прийти у плановий відділ і сказати: «Ми збилися-помилися, нам треба хоча би пів годинки монтажу, щось підклеїти». На тебе дивилися, як на дурня: «Не можна було записати одразу нормально? Ви ж працюєте в режимі прямого ефіру».

Я стажувався чотири місяці. Коли з’явилося місце в редакції суспільно-політичних програм, я пішов далі на співбесіду з усіма ланками: з головним редактором, заступником директора каналу, з директором каналу. Вони дивилися на мене, як на жовторотика, який майже нічого не вміє.

Державне телебачення — це величезний план із виготовлення медіапродукту. Попри можливості для самовираження і творчості, відчуття як на заводі: ти приходиш і відпрацьовуєш зміну з ефірів, сюжетів, програм. Стоїть сітка мовлення та план на точну кількість годин мовлення. Ми заповнювали звітну документацію, похвилинно вираховуючи, скільки всього програм ми записали за місяць. Насправді запорізька школа телебачення неймовірно крута. Ми з колегами, коли зустрічаємося, жартуємо, що той, хто працював на державному телебаченні, в цирку не сміється. Ми виходили в ефір високою температурою, майже без голосу. Пам’ятаю, що в мене майже сів голос і я хрипів. А мені треба було писати сорокахвилинну програму, де ми разом із психологами, соціологами та активістами висвітлювали сімейну тематику. Я пояснював, що не можу провести ефір за станом здоров’я. Мені відповіли: «Не треба цих виправдань. Програма стоїть у плані, треба записати». Бідолашна звукорежисерка витягувала мій майже зниклий голос на повний максимум.

У тих умовах я відчував братерство та сестринство з людьми, які підтримували одне одного. Це одна з чарівних можливостей державного телебачення. Завдяки цьому можна пишатися й дуже тепло згадувати співпрацю. Попри всі негаразди й скандали, які неминучі, я розумів: є люди, які завжди підтримають, підуть назустріч. Це часто рятувало у кризових ситуаціях.

— Чим завершилася історія з працевлаштуванням?

— Я був зарахований до редакції суспільно-політичних програм, але це було умовно, тому що 50% матеріалів стосувалися культурної тематики. Півтора року, здається, я вигризав собі програму «Літпросвіт». Мені всі казали, що я не нашкребу на двадцятихвилинку щотижня. Я завжди казав: «Дивіться, є Оля Баранова на телеканалі "Алекс". У неї неймовірна програма про літературу, яка виходить щотижня». Так, я тут схитрував, тому що в Олі була можливість їздити на фестивалі й писати час від часу зірок: Оксану Забужко, Юрія Іздрика тощо. Я ж розумів, що мені треба буде спиратися лише на місцевий матеріал, і це було свідоме рішення. Я знав, що близько 70 % програм будуть про людей, які займаються місцевою літературою та не виходять на загал, маючи дебютну самвидавчу збірку. Але знову ж таки це принцип роботи державного телебачення: воно існувало на гроші платників податків, ми мали максимально висвітлювати життя людей.

Я таки вибив собі програму, вона довго виходила: роки чотири точно, поки структура не реформувалася остаточно в суспільне мовлення. Тоді зникли редакції та програми, бо загальний формат мовлення вимагав зовсім іншого наповнення.

— Що ви робили далі?

— У суспільно-політичній редакції я працював до 2013 року, поки мене не призначили начальником відділу художнього мовлення, де я пропрацював до реформи. У січні 2018-го державне телебачення остаточно перетворилося на суспільне і я став директором ранкових програм. Якщо до цього я кілька разів виходив у прямий ефір у разі форс-мажору, то тепер у мене було щодня дві години ранкових прямих ефірів. Ми з командою поділился на пари та вели програму тиждень через тиждень. Так, прямий ефір — це неймовірно стресові умови, але зрештою ми так одне одного підтримували, що, здається, могли розрулити будь-яку ситуацію. Не прийшов гість — не проблема. Ми побазікаємо, потеревенимо 7–10 хвилин легко. На Суспільному ми пропрацювали до листопада та звільнилися з нього всім відділом за власним бажанням.

— Чому?

— Ми вирішили, що керівництво поводиться неетично. Щоб не бути заручником деструктивної атмосфери, ми написали колективне звернення. П'ятеро людей звільнилися в один день.

Нас попросили за законом ще два тижні відпрацювати. Наш передостанній прямий ефір був на Геловін. Ми прикрасили студію у класичній геловінській атмосфері з гарбузами, скелетами тощо. Запросили Ірину Павленко, дослідницю запорізького фольклору, аби поговорити про українських відьом. Була дівчина, яка прийшла розповідати про традиційні смаколики та дала поради з приготування класичних геловінських пряничків.

Ми відефірили два тижні, написали колективного публічного листа, де пояснили причини, з яких ідемо зі студії, і пішли у безвість.

— На реформу державного телебачення покладали великі надії. Що, на вашу думку, пішло не так?

— За моїми припущеннями, які ґрунтуються на суб’єктивному баченні ситуації та можуть бути хибними, від самого початку стояла задача імітації реформи. Мета — поступово крок за кроком розібрати матеріально-технічну базу. Будівлі радіо й телебачення треба було здати в оренду та отримувати з цього гроші. Під соусом реорганізації поступово зменшили колектив. Створювалася іміджева картинка, немов для суспільства з’явилося щось принципово нове та максимально корисне. Насправді це була лише обгортка. Мені здається, що ціль — звести величезну структуру до корпунктів, де будуть працювати 4-5 людей. Ми бачимо, що із Суспільного телебачення йдуть знакові журналісти:Ольга Вакало, Валентин Терлецький. Я думаю, що це люди, за якими ідентифікувався телевізійний продукт у нашому регіоні. Вони йдуть, бо, мені здається, були свідомо створені умови, щоб вони не могли залишилися.

— А як, на вашу думку, варто було б реформувати ОДТРК?

— Мені здається, одна з головних проблем була в тому, що втратили стару аудиторію та досі не встигли набути нової. Ми були максимально орієнтовані на пересічну людину та намагалися протягом доби створити максимальну поліфонію, щоб забезпечити пересічного запоріжця різними історіями. Ми говорили, що в кожної людини в області є історія (про фах, особисте життя, родину, хобі), яку він міг би розповісти. Нам хотілося, щоб кожен мешканець області відчував, що він потенційно може бути персонажем якогось з ефірів. Протягом реформи цей фактор розчинився.

— Що тепер є цікавого в запорізьких медіа?

— Ольга Вакало, про яку я згадував, робить зараз оригінальний та незвичний проєкт «Радіо на дотик». За ним цікаво спостерігати, я думаю, що в нього великі перспективи. А загалом запорізькі медіа, на жаль, переважно занадто залежні від виборчих грошей, щоб бути якісними і цікавими.

— Куди ви влаштувалися після звільнення із Суспільного?

— Я просидів без роботи близько двох місяців, поки не дізнався, що громадянська мережа «Опора» шукає комунікаційника. Пройшов співбесіду. Ми моніторили виборчий процес, аби відстежувати його відповідність законним вимогам. Мої колеги-спостерігачі викликали поліцію, коли помічали порушення закону, пов’язані з виборчим процесом. А я як комунікаційник усе це висвітлював: писав короткі замітки і розгорнуті матеріали. Контракт із «Опорою» завершився, але мене час від часу запрошують писати окремі публікації. 9 липня на сайті вийшов аналіз, який я підготував.

— Ви зараз вважаєте себе журналістом чи колишнім журналістом?

— Я все ще вважаю себе журналістом. Після звільнення з телебачення я був налаштований перегорнути професійну сторінку у своєму житті. Був готовий до будь-яких професійних викликів, навіть до кардинальної зміни фаху. Але так сталося, що моя професія мене постійно наздоганяє. Навіть попри мій власний вибір та мотивацію мене запрошують до участі у проєктах, які вимагають навичок журналістської роботи. Торік мене запросили в команду «Мистецького форуму». Я комунікував і модерував, писав пострелізи, долучився до піар-стратегії. Це був потужний мистецький фестиваль, одна з головних культурних подій року для країни. Тиждень щільних заходів, на які приїжджали Андрій Любка, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Ірен Роздобудько, Ірма Вітовська та інші. Для нас було вкрай важливо, щоб це були не просто балачки аби про що, щоб не лялякати дві години про сферичного коня у вакуумі. Ми хотіли проговорити теми культурного менеджменту, горизонтальних ініціатив, що культурні й мистецькі проєкти можуть бути комерційно успішними. Ми також порушували питання, пов’язані з розбудовою колоніальної ментальної матриці в залежності від російського медійного продукту.

— Ви також позиціонуєтесь як громадський діяч. Що це значить для вас?

— Мабуть, громадська діяльність для мене почалася з передостаннього курсу університету. Під впливом Помаранчевої революції у студентські роки я був сповнений максималізму, юнацької романтики. Ми започаткували україномовний самвидавчий часопис «Час’ник», де висвітлювали стан тогочасної української літератури й друкували запорізьких авторів. Окрім художніх текстів, там була публіцистика, переклади, інтерв'ю. Я вмістив там свої інтерв’ю з Павлом Вольвачем, із сестрами Тельнюк. Ми навпомацки вчилися верстки та дизайну. Возили примірники по фестивалях, на Форум видавців у Львові. Якийсь відсоток просто роздавали на вулиці: йшли проспектом та інтуїтивно відчували, якій людині треба подарувати примірник.

Три рази ми організовували на Хортиці «Бардівську ватру» — фестиваль україномовної пісні. Ми її так назвали, тому що плавали в термінології: бардівська культура все ж асоціюється з радянською. Напевно, треба було ще попрацювати на неймінгом, але сталося, як сталося. Ми проводили цей фестиваль улітку на Туристичному пляжі. Всі, хто хотів, вільно долучалися та співали авторські україномовні пісні під гітару.

Потім ми вирішили, що треба влаштувати рок-фестиваль. У ЗНУ в актовій залі другого корпусу ми правдами й неправдами вибили офіційний дозвіл організувати концерт пізно ввечері. І ледь не вигребли потім за те. Адже це була важка музика, не якийсь поп-рок. Тремтіли шибки, кілька разів прибігав охоронець і казав: «Ви робите щось страшне, ми всі отримаємо на горіхи». З нервами, криками концерт відбувся суперово. Ми не платили учасникам. Деякі колективи виступили в мінус для себе, бо хотіли долучитися. Нас об’єднала ідея концерту україномовного року.

Також був фестиваль слему на базі Класичного приватного університету. Слем-культура тоді тільки набирала обертів у країні. Можливо, в Запоріжжі то був перший слем-фестиваль.

— За 13 років після закінчення університету ви вирішили повернутися до стін вишу й вступили в аспірантуру. Навіщо це вам? Що досліджуєте?

— Ідея спробувати себе в ролі науковця виринала в голові за останні роки кілька разів. Зрештою, я відчув, що я не зайнятий роботою постійно з ранку до вечора. Я вирішив, що це нагода спробувати. Я досліджую дискурс тілесності в українських медіа. Тілесність — цікава тема, тому що зараз ми переходимо до того, що інформаційний простір сповнений розмов про ідентичність різних людей. Дуже часто ця ідентичність конструюється в медіа саме через тілесні маркери.

Зараз активізувалися різні рухи, щоби проговорювати раніше табуйовані для нашого суспільства теми. Кілька років тому в Україні була потужна хвиля#ЯНеБоюсьСказати, яка трохи випередила проєкт США#MeToo. Я помітив, що для багатьох медіа це було неочікувано, вони не знали, як реагувати на тему сексуального насильства. Вона потребувала особливої етичної чуйності, попереднього досвіду говоріння про такі речі. Так поставав новий тип жіночого голосу в медіа, якого не було раніше. Ми поступово йшли до цього через прецеденти, наприклад,події у Врадіївці.

Кілька років тому були гучні події з насильницькими діями проти ромського табору під Києвом. Ці кейси з ромофобією час від часу виникають у регіональних ЗМІ. Маргінальна культура іноді простежується в медіа без належного усвідомлення гуманістичних цінностей. І ця маргінальна культура часто використовує різноманітні тілесні маркери своїх ксенофобських меседжів.

Це цікаво досліджувати в контексті нашого колоніального минулого, коли ми говоримо про українську ідентичність. Буду радий, якщо науковці й журналісти-практики долучаться до проговорювання проблематики тілесності в інфопросторі.

— Ще одне ваше заняття зараз — практична магія. Чому ви нею зацікавились?

— Це відбувалося навіть без мого особистого вибору. Починаючи з грудня 2017 року цей досвід почав до мене приходити поодиноко, ситуативно, стихійно. Дивно було б не звертати на нього увагу, не фіксувати його для себе, не намагатися відрефлексувати належним чином.

Коли я почав звертати увагу на цей досвід, прокачувати ці скіли, я зрозумів, що це для мене стає одним із провідних занять. Сьогодні це моя основна робота, з якої я зареєстрував ФОП і це те, завдяки чому сьогодні я більшою мірою себе ідентифікую у професійному та світоглядному плані.

— Із фейсбук-групи «Магічні формули Олеся Барліга» відомо, що ви влаштовуєте практикуми, ділитеся формулами й записками до них. Як це все відбувається?

— Я працюю разом із дружиною. Кожного місяця ми набираємо групу людей, для яких готуємо сім листів. У них є шар теоретичний і практичний. Лист складається із семи — дванадцяти сторінок у залежності від теми. Нещодавно ми розіслали першого липневого листа на тему води. У ньому ми розповідали про воду як стихію, нюанси в роботі з нею в залежності від її природних станів, ритуали та практичні поради. Але це не обмежується лише роботою з клієнтами. Адже це світоглядна позиція, яка може наздогнати будь-якої миті в найнеочікуванішій ситуації з певними інсайтами, досвідами сприйняття того, що ти не сподівався відчути.

Я часто стикаюся зі стигматизацією, упередженнями, забобонами, часом — з агресивною реакцією. До мене приходять люди, в яких уявлення про магію склалося з художньої літератури і фільмів про Гаррі Поттера. Я пояснюю, що вони говорять про художній досвід, а є магічний, який працює не в мистецтві, а як система взаємовпливів, причинно-наслідкових зв’язків у житті.

Я зараз уникаю згадування про цю свою роботу та світоглядну позицію. Днями зустрів своїх колег-журналістів, яких не бачив кілька років. І один із них каже: «А я чув, що ти якоюсь маячнею займаєшся і людей дуриш». Я розгубився, бо не знав, як на таке відповідати. Доводити щось, переконувати, що займаюся справою, в яку вірю, якою переймаюся, наводити приклади успіху мені здалося принизливим. Тому я просто перевів це на жарт. Можливо, вчинив неправильно.

Фото надані Олесем Барлігом