Великий Герб конституюватиме пострадянськість

За дорученням президента Зеленського, Верховна Рада має ухвалити проєкт Великого Герба. За словами самого президента, «у рік 30-ліття незалежності і 25-ліття Конституції потрібно в цьому питанні нарешті поставити крапку».

Отут пан президент утрапив у першу пастку: робити або ухвалювати щось до дати — хай поспіхом і на шкоду якості, але неодмінно до дати, аби було — це є суто радянським методом. А також суто пострадянським і сьогоднішнім російським. Це, власне, є запереченням незалежності й засвідченням тяглості від СРСР.

Заохочуваний президентом конкурс на проєкт Великого Герба — вже й не злічити, який за ліком, — відбувся минулої осені. Менш ніж рік тому. А це свідчить: проблема Великого Герба для президента є однією з найважливіших на його порядку денному. Надмірна увага до суто символічних аспектів — це теж прямий спадок СРСР, що й досі квітне на пострадянському просторі й саме на ньому.

Порівняно з осінню спрямований на розгляд парламенту варіант герба дещо змінили — зникла постать Архистратига Михаїла, а Козак «зліз» із Тризуба. Натомість з’явилася корона.

Й отут ми бачимо дуже дивну річ. Історія розробляння проєкту Великого Герба теж уже налічує без малого тридцять років. Було багато конкурсів, і жоден із них так і не приніс бажаного результату. Й ті самі майже тридцять років в усе нових і нових проєктах усе тасують ту саму комбінацію з трьох елементів — Тризуб, Козак, Лев. Власне, варіації на тему одного й того самого проєкту. От чесно: не проводячи порівнянь і не бачачи перед собою малюнків, просто по пам'яті я й не зможу сказати, чим нинішній проєкт відрізняється від початкового1990-х років. І навряд чи хтось зможе.

За ці майже тридцять років на розсуд громадськості так і не було висунуто нічого принципово нового. Іде безкінечне товчіння води у ступі, й так от уже майже три десятиліття. Це вже зветься зацикленістю. Тут уже можна згадати російського байкаря Івана Крилова: «А вы, друзья, как ни садитесь...» Бо ж коли один за одним варіації на тему Тризуба, Козака та Лева не здобувають суспільної підтримки — то, напевне ж, річ не в їхньому розташуванні й не у дрібних деталях, не в тому, щоби змінити їх і додати нових. Річ у самій концепції: ті Тризуб, Лев та Козак у подібних композиціях виглядають, мов лебідь, рак та щука.

Володимир В'ятрович звернув увагу на суто геральдичні ляпи проєкту. Хотілося би звернути увагу ще й на інше — як загалом виглядає запропонований проєкт, і чи не стане Україна об'єктом насмішок та мемів у разі його ухвалення.

Найперше, що просто-таки лізе в око, викликає запитання: де пересічному поважному левові можна зробити такий самий стильний педикюр? Бо кігті Лева виглядають, немов покриті червоним лаком. Ні, от справді — чому вони червоні? Може, закривавлені? Немає сумнівів: російська пропаганда переконуватиме весь світ, що то — символ «кривавих бендерівців» і взагалі «підступних галичан».

Загалом же, залишається те саме, що й завжди, враження Лев та Козак — не пара вони, зовсім не пара. Козак — це об'ємне, тривимірне зображення, Лев — пласке, двовимірне. Й усі намагання додати Левові об'єму — за допомогою того ж таки педикюру — ані до чого не призводять, він — площинний, позбавлений об'єму. Як і личить середньовічній європейській стилізованій емблемі.

З іншого боку, щит із Тризубом — це теж типова європейська середньовічна емблема. Якщо розглядати з такого ракурсу, Козак не пасує до щита з Тризубом, він — із зовсім іншої образотворчої традиції. А всі разом вони — несмак і  аматорство. Принаймні, от у такій композиції.

Але гаразд, Козака вимагає стаття 20 Конституції. А чого тоді з проєкту до проєкту тягають того бідолашного Лева, та ще й неодмінно у контрпозиції до Козака? Його ж бо ніхто не вимагає, ніщо не зобов'язує! Отак розтлумачив постать Лева львівський професор Мирослав Дністрянський: «В ньому відображені два центри й основні етапи українського державотворення: в Західній Україні та Наддніпрянській».

От вона — буцімто двоїстість, буцімто двоскладовість України — такого собі буцімто механічного об'єднання двох різних частин із геть різним корінням і геть різними витоками! Така собі сучасна Австро-Угорщина. Або ж... правильно, СРСР і дві республіки-сестри! Ніяк інакше наявність постаті Лева у проєкті не пояснити.

Майже тридцять років невдач із пропханням варіантів саме такої композиції, здавалося б, довели: ми маємо типове завдання про вовка, козу та капусту. І, може, якби не ця постать Лева, то й завдання поєднати Тризуб із Козаком якось розв'язалося б? От скажіть: чи справді галичани вважають, що козаччина — то не їхня історія, а Козак — то не їхній, а чужий символ, тому неодмінно потрібен ще й Лев?  Та, нібито ж, ні. Чи треба уточнювати, чия пропаганда вже всі вуха проїла зі своїми твердженнями про буцімто різнорідність і гетерогенність Великої України та Галичини?

Можна зрозуміти: 1990-х років були сильними комуністи, які й наполягали на необхідності Великого Герба — можна припустити, що вони навмисне закладали нерозв'язне завдання. 1990-х років усі ми звикли до багатокомпонентного герба СРСР, а з гербами інших держав майже не були знайомі — просто не бачили їх. Тож і вважали Тризуб недостатнім як для Державного Герба, занадто мінімалістичним.

Відтоді з'явився інтернет, а іноземні герби бачили чи не всі українці. Й стало зрозумілим Тризуб сам по собі цілком годиться як герб демократичної держави. Складні й пишні герби мають здебільшого лише дві категорії держав.

Одна з цих категорій — це колишні імперії, причому їхні герби беруть початок ще з імперських часів. Як-от, наприклад, герб Великої Британії.

Друга категорія — це держави Третього світу. От вам герби Замбії, Малаві, Лесото, Зімбабве, Ботсвани, Гамбії, Беніну, Габону, Уганди.

Винятки є, але загальна тенденція — саме така: історичні герби демократичних країн є лаконічними, тоді як ново творені з нуля герби держав Третього світу змагаються в пишності.

Що біднішою та малоавторитетнішою є країна, що авторитарніший у ній режим — то пишнішим є її герб. Герб як компенсація, як той самий пил в очі: здаватися тим, ким не є. У такий спосіб намагатися ствердити свою “велич”. Помпезні герби — з того самого ряду, що й показні розкоші палаців правителів, показна шикарність автомобілів, яхт, коштовностей оточення тих правителів.

У нашій частині земної кулі показний шик, показна велич і показні відсилання до давнини, поєднані з кричущим несмаком — це питома риса пострадянського світу й саме його. Кітчевий пил в очі, прагнення здаватися, а не бути — індикатор належності до того пострадянського світу.

Пишність олігархічного бикоко — от що запропоновано нам під виглядом Великого Герба. Це те саме, що помпезні будинки у стилі «ерзац-бель-епок», збудовані за часів Януковича на Поштовій площі замість знесеної дуже романтичної й справді давньої вілли. Те саме, що запропонована двоповерхова автомобільна естакада через увесь історичний Київ. А ще, виявляється, до 30-річчя Незалежності встановлять гігантські флагштоки.

Гігантоманія — теж питома ознака пострадянського світу. Демократичні держави висотою флагштоків не міряються. Й значущість дат та подій не вимірюють гігантизмом.

А незалежність була, окрім усього іншого, ще й задля того, щоби покінчити всі ці «ми — найбільші й наймогутніші у світі». Щоби покінчити з радянською помпезністю й із радянським «держава домінує над громадянами». Найпишніший у світі герб, найвищі у світі флагштоки й люди, мов мурахи поруч із ними — це зовсім не про незалежність, це про пострадянськість.

А ще слова та дії Зеленського можна зрозуміти так, що нібито без Великого Герба Україна є неповноцінною державою, «недодержавою», а от ухвалимо Великий Герб — і заживемо нарешті щасливо. Що до Зеленського Україна була несправжньою, й тільки він заснував справжню. То, власне, хто й що має буде бенефіціаром ювілею незалежності, хто має бути іменинником — Україна та українці, а чи імідж Зеленського?

Фото: Українська правда